Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Культура Античності

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ПОХОДЖЕННЯ ТА РАННЯ ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ІДЕОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ПОХОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

Християнство і понині залишається найпоширенішою релігією світу. На початку XX ст. її прихильниками були більше 2 млрд жителів планети, що склало майже третину всього населення Землі. Проте походження християнства і нині становить предмет наукових суперечок, хоча з історії початкового християнства ми знаємо чимало. Християнство виникло на початку нашої ери, коли після розгрому соціальних рухів II - І ст. до н.е. нижчі верстви римського суспільства були охоплені глибоким відчаєм і апатією. Основною і важливою умовою походження християнства стало утворення Римської імперії.

На відміну від усіх релігій стародавнього світу, його виникнення і поширення мало вибухоподібний характер, супроводжувалося активною релігійно-ідеологічною і політичною боротьбою. Стан депресії, занепаду, безнадійності в І ст. н.е. вельми сприяв розвиткові релігійних настроїв, які охопили в першу чергу суспільні низи. Християнство і виникло спочатку як своєрідний рух мас, які намагалися знайти порятунок від навколишньої дійсності. Постає питання, коли і саме в якому місці грандіозної Імперії виникло християнство?

Християнська традиція точно вказує дату: 28 - 33 pp. н.е., роки активної проповідницької діяльності Ісуса Христа. З цим можна погодитися, якщо мати на увазі основу християнського віровчення, але запис віровчення відбувся після страти Ісуса Христа. Причому із канонічно визнаних авторів Нового Заповіту лише два (Марко і Лука) були безпосередніми учнями Ісуса Христа, бачили і чули його, тобто контактували з безпосереднім джерелом вчення. Більшість істориків вважає, що написання Нового Заповіту тривало принаймні до середини II ст., але християнська традиція обмежує час появи новозаповітних творів періодом у два - три десятиріччя по смерті Ісуса.

Щодо конкретного місця в Римській імперії, де воно було започатковане, існують різні погляди.

Частина дослідників вважає, що християнство виникло в діаспорі, в Александрії й Малій Азії, а не в Палестині. Звідси в них і цілковите заперечення історичності Ісуса Христа. Інші ж доводять палестинське походження християнства. Саме цей погляд лежить в основі і традиційного розуміння власної історії самим християнством.

Щодо історичної періодизації процесу виникнення християнства, то він теж має свої етапи розвитку, як і будь-який історичний процес. Причому виділяють періоди "іудейського християнства" (коли воно було в межах іудейства), "допауліанського" та "пауліанського" християнства. А український дослідник П. З. Козик вирізняє в процесі формування цієї релігії етапи: початковий, первісний (друга половина І ст. н.е.); раннє християнство (з кінця І до початку IV ст.) та церковне, нікео-цареградське, Вселенське християнство (IV - VII ст.) [Раннє християнство: вимисли та дійсність, с. 3-4]. Проте переважна більшість дослідників розглядає виникнення християнства в Римській імперії як двостадійний процес: виникнення як релігійної течії в Палестині та поширення в Римі і в усій Імперії як нової релігії.

Встановлення в Римі Імперії докорінно змінило хід розвитку. Прискореними темпами розвивається рабовласницька економіка Риму, змінюється державна влада, зростає територія Імперії. До неї входять Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галлія, Далмація, Епір, Фракія, Дакія, малоазійські держави, країни Східного Середземномор'я. Залежними від неї були землі Парфянського царства, Великої Вірменії, Північного Причорномор'я.

У політичному житті Риму йшла боротьба за імператорську владу, вплив на неї, за високі урядові посади, владу в провінціях. Вищі верстви суспільства (сенатори, вершники, декуріони) протистояли плебсу і великій кількості рабів, які постійно повставали. Значними були повстання 61 р. в Британії, 68 р. в Галлії, 66 - 73 pp. - в Іудеї. Проте всі вони завершилися безрезультатно. Поразки вели до поширення ідей безвиході, безперспективності. Стали масовими песимістичні настрої, містицизм. К. Каутський так охарактеризував римське суспільство часів виникнення християнства: розгубленість, легковірність, брехливість, гуманність, інтернаціоналізм, релігійність, монотеїзм [Античний світ, іудейство і християнство, с. 112-171]. Поступово у пригноблених складалось уявлення, ніби в усіх їхніх бідуваннях винні вони самі, що причина тяжкого життя - власна "гріховність", за яку вони відбувають покарання в земному житті. Пошуки виходу із ситуації переносяться з реальної дійсності в ідеологічну сферу. І тут постає запитання: чому не можна було знайти розраду в старих релігіях, чому потрібна була нова релігія? Відповідь на питання підводить до ідеологічних коренів християнства.

Старі релігії були племінними і національними (етнічними) релігіями, які визрівали з суспільно-політичних умов кожного народу і зросталися з ним. Самі по собі вони не могли вийти за національні межі Стара римська релігія виникла тоді, коли Рим був невеликим містом-державою з сільськогосподарським населенням. Релігійні потреби цього народу задовольнялися

Петро і Павло

Петро і Павло

поклонінням родовим і сімейним богам, дрібним божествам природи тощо. Пізніше римська релігія потрапила під грецький вплив. Місцеві божества Юпітер, Юнона, Мінерва, Діана, Марс зіставлялися з грецькими. Проте це все-таки був наївний політеїзм, що відповідав примітивним суспільним відносинам Ранньої республіки. Коли влада Риму поширилася на все Середземномор'я, змінилися господарські та соціально-культурні умови, стара римська релігія не могла задовольнити зростаючі релігійні потреби.

Народним масам були незрозумілі філософсько-етичні вчення, які поширювалися в Римі. Зі всіх філософських систем найпоширенішою серед широких верств римського суспільства була філософія циніків. їхні проповіді знаходили співчуття серед рабів, вільновідпущеників і нижчих верств вільного населення через сміливу критику існуючого ладу, заперечення багатства і знатності, значну частину релігійності. Релігія в імператорському Римі стала єдиною формою, яка давала вихід почуттям невдоволення існуючим ладом. Матеріальні нестатки, безправ'я приводили до втрати людьми віри у власні сили, до заперечення самого сенсу життя, змушували віддавати перевагу світу ідей і фантазій. Повсюдно поширювалися віра в чудеса, пророцтва, ворожіння, астрологія, передбачення майбутнього за небесними світилами; з'явилися "одержимі святим духом" проповідники і пророки тощо.

Ці забобони серйозно турбували державну владу. Август, який намагався відродити стару римську релігію, видав спеціальний указ, що приписував спалити пророчі книги, за винятком вибраних уривків Сивілиних книг, освячених старовиною, що не містили нічого недозволеного, на думку влади. Август та його спадкоємці намагалися воскресити давно забуті культи і релігійні братства (sodalicia), поряд з якими встановлюються нові, пов'язані із вшануванням генія імператора.

Обожненого після смерті Августа (divus Augustus), його божественного батька

Сім'я Августа при принесенні жертви. Барельєф із Вівтаря Миру

Сім'я Августа при принесенні жертви. Барельєф із Вівтаря Миру

Октавіан Август в образі Юпітера

Октавіан Август в образі Юпітера

Зображення Великої Матері богів

Зображення Великої Матері богів

Юлія Цезаря (divus Julius) та інших імператорів, обожнених сенатом після смерті. Так воскресили старовинні жрецькі колегії Арвальських братів, Луперків, Саліїв, Тиціїв тощо.

Тоді ж серед багатомовного населення Римської імперії поширюються також різноманітні східні вірування. На Сході і в Греції давно існували містичні таємничі культи. їхнє проникнення в Рим розпочалося ще наприкінці III ст. до н.е., проте лише на рубежі епох вони отримують визнання. Культ Великої Матері богів, який виник ще під час війни з Ганнібалом, став особливо популярним із часів Флавіїв. 25 березня щорічно проводилися урочистості на честь смерті і воскресіння Аттиса, коханого богині Кібели, що викликало нестримну радість віруючих. Із обрядів, здійснюваних галлами, особливо відомим був тавроболій (людина обливалася кров'ю бика, який приносився в жертву), це символізувало очищення від гріхів і повинно було викликати упевненість у безсмерті.

Ще з часів Сулли у Рим привнесли культ малоазійської богині Ма, яку римляни вшановували під іменем своєї старої богині війни Беллони. Набули популярності різноманітні солярні (сонячні) культи, для яких було характерне вчення про потойбічне життя. Поширювалися й астральні уявлення, подібні до давньовавилонських традицій.

У II ст. до н.е. з Єгипту в Рим привнесли культ Ісіди і Сарапіса. Деякий час його забороняли, але вже Калігула побудував храм Ісіди на Марсовому полі, а в II ст. н.е. єгипетські культи отримали широке розповсюдження на всьому римському Заході. Шанувальники Ісіди і Сарапіса зустрічалися в різних італійських містах, особливо приморських. Ісіда вважалася покровителькою мореплавства, і серед моряків було багато прихильників єгипетських культів. Поширеним культ Ісіди був і серед жінок. Святкування відбувалося двічі на рік: навесні святкували урочисте освячення корабля богині Ісіди, а восени воно присвячувалося спогадам про те, як богині шукали тіло її чоловіка Осиріса, вбитого злим Сетом. Сумне богослужіння переходило в радісне й урочисте у момент знаходження спокою Осиріса і його воскресіння. На чолі общини стояв великий штат жерців, поділений за різними ступенями. Крім того, окремі вибрані члени общини допускалися до особливих таємних посвят, які ще більше принаджували віруючих.

Особливу популярність під час Імперії набув культ іранського божества Мітри. Його принесли на Захід солдати Помпея, які боролися з піратами. А коли малоазійські області були включені до складу Імперії і там почали набирати солдатів для римської армії, шанувальників Мітри стало значно більше, особливо серед військових, оскільки божество уособлювало "непереможне сонце" (Solin victus). Давні іранські уявлення про вічну боротьбу двох начал, доброго і світлого зі злим і темним, поєднувалися в мітраїзмі з вавилонським астральним вченням, містикою чисел, вавилонським магічним мистецтвом. Мітраїзм мав складну космогонію, в якій народження і подвиги Мітри займали центральне місце. Мітра уявлявся як поборник правди, борець зі злом та нечистю, рятівник праведних людей, яких хотів згубити Ариман - зле божество. Разом із тим у мітраїзмі було розвинене складне вчення про загробне життя, де передбачено суд і помсту за земні гріхи, а також вчення про кінець світу. Для богослужінь Мітри існував особливий мітреум, який влаштовувався в печері чи підземному приміщенні. Складні обряди супроводжувалися трапезами, під час яких вживали освячений хліб і змішане з водою вино. Посвяченням передувала підготовка, що полягала в пості і самобичуванні.

Із Малої Азії і Сирії в Рим проникали культи Аттиса і Кібели, з Греції - Діоніса, Вавилона - Іштар, Фінікії - Астарти. Всі вони пов'язувалися з вірою в божество, яке помирало, а потім воскресало. Це була початкова форма землеробської релігії. Пізніше боги землеробських культів почали набувати образів богів-рятівників, які своєю смертю позбавляли і спокутували гріхи людства, а своїм воскресінням давали йому надію на безсмертя.

Обрядовий бік цих культів перебував у повній відповідності з їхнім містичним культом. Культи мали утаємничений характер і були доступними лише "посвяченим". Богослужіння були театралізованими з метою

Мітра, який вбиває бика

Мітра, який вбиває бика

сильнішого впливу на його учасників (музика, чергування світла і темряви), які доводили себе до екстазу (постом, карколомними танцями тощо). У порівнянні із сухою римською релігією ці емоційні східні культи мали величезну притягальну силу і несли в собі релігійний дурман.

Унаслідок історичних умов в іудеїв ще в давнину під різними політичними і релігійними впливами зародилися ідеї месіанізму (з давньоєврейської "месія" - помазаник). Історія іудеїв - одна з найцікавіших сторінок Античності. Перше єврейське царство (Давній Ізраїль) створили близько тисячного року до н.е. цар Давид і його син Соломок у Палестині. За Давида збудували храм на честь єврейського бога Ягве, що впродовж багатьох століть служив центром політичного і релігійного єднання єврейства. По смерті Соломона царство розділилося на дві частини - північну і південну, чи власне Іудею. Постійна ворожнеча між ними ослабила Ізраїль і полегшила перемогу ворогам. У 722 р. до н.е. країну завоював ассирійський цар Салмонасар V, а в 586 р. до н.е. вона зазнала спустошення Навуходоносором, який частину євреїв переселив у Вавилон, а інших обклав даниною. Вавилонський полон став переломним в історії народу, бо з нього розпочалася іудейська діаспора (розселення євреїв по всій території величезної Вавилонської імперії).

У свідомості єврейського народу вавилонський полон залишив глибокий слід, породивши, з одного боку, почуття глибокої скорботи за втраченою самостійністю, а з другого - надії на відродження і створення нового, кращого царства. Подальша історія іудеїв пов'язана з Персією, македоно-елліністичними царствами і, нарешті, з Римом (у 63 р. до н.е. Помпей приєднав Іудею до Риму).

Ця територія, як і інші частини світової держави, переживала соціальні протиріччя. Крім того, в Іудеї значну роль відігравали жерці, які групувалися навколо Єрусалимського храму. Управляв країною синедріон - рада Єрусалима, яка складалася з первосвящеників (левитів) і вчених-юристів із іудейської аристократії - саддукеїв (за іменем першого

Храм Соломона

Храм Соломона

Первосвященик-левит

Первосвященик-левит

жерця Ягве Садока). Іншу верству складали фарисеї, вчителі єврейських шкіл (рабини), проповідники в синагогах і вчені тлумачі "Закону Мойсея", за яким жила іудейська община. Фарисеї не користувалися народними симпатіями. Народ, яких вчені рабини називали зневажливим іменем "синів землі" - амхарез, не любив фарисеїв за їхнє сухе, суто формальне трактування законів, консерватизм, дріб'язковість і вимоги суворого виконання всіх прописаних законом і звичаєм правил. Вороже ставлення маси іудейського населення до жрецтва і книжників посилювалося ще й тому, що верхівка іудеїв часто діяла заодно з представниками влади, т. зв. іудейськими царями, ставлениками римських імператорів. "Молись про благополуччя уряду, бо якби не страх перед ним, то один одного з'їли б живцем".

Між представниками ворогуючих партій постійно виникали соціальні протиріччя. Особливо вони загострилися за правління Ірода (37 - 4 pp. до н.е.) та його спадкоємців. Ірода називали рабом римського Цезаря, таким, що "їсть свиняче м'ясо". Догоджаючи жерцям і фарисеям, Ірод з небаченою розкішшю відбудував Єрусалимський храм, побудував собі чудовий мармуровий палац у Єрусалимі, театр і амфітеатр, прикрасив місто статуями римського імператора, на березі моря збудував бухту в м. Кесафії, що стала резиденцією римських прокураторів. Політика царів, єрусалимського жрецтва, партії фарисеїв викликала невдоволення всіх верств іудейського суспільства. Спалахували повстання, останнім з яких стало повстання Бар-Кохби при Адріані. Більша частина вождів повстань належали до партії зелотів, релігійних фанатиків, ревнителів закону і старовини, непримиренних ворогів римлян.

Рух зелотів якраз і мав зв'язок з месіанським ученням, характерним для іудейської історії. Віра в пришестя Месії-пророка, царя чи бога, визволителя людей від їхніх страждань не є особливістю Іудеї, проте ніде вона не знайшла такого яскравого вираження, як у давньоєврейській літературі, де вміщені пророцтва й одкровення (апокаліпсиси) про кінець світу і майбутнього Месію ("Книга пророка Данила", "Мудрість Соломона", "Книга Есха", "Оракули Сивіли", "Апокаліпсис Баруха", "Третя книга Ездри" тощо).

Месія уявлявся або в образі "сина людського", могутнього царя, Божого помазаника (Христа), або в образі Сина Божого, народженого Богом-батьком до

Ворота Ірода в Єрусалимській стіні

Ворота Ірода в Єрусалимській стіні

створення світу. Саме месіанство склало основу християнської релігії, що забезпечило їй перемогу над іншими релігіями. В жодній з релігій майбутнє царство не змальовувалося з такою яскравістю і грубою матеріальністю, як у християнстві. Надія на швидкий кінець світу і наступ вічного блаженства надихала шанувальників імені Христа, наповнювала фанатизмом, презирливою байдужістю до наколишнього світу. "Підійшов час до кінця, - говорили проповідники, – над світом працюють безбожні і зіпсовані люди... вони поїдають добро бідних, стверджуючи, що все це вони роблять з жалю. Але вже чути перші туркоти грому, наближається день загибелі неправедних, знатних, могутніх, багатих і сильних". У той час, коли грішні будуть мучитися у "вогненній печі", праведники будуть насолоджуватися всіма благами матеріальної і духовної культури. "У ті дні вкриється вся земля правдою, вся буде засаджена деревами і наповнена благословенними дарами. Всі дерева хлібні виростуть на ній; будуть насаджені на ній виноградники, і дадуть вони безліч вина; насіння різне, на землі посіяне, принесе урожай у 1000 разів більший, одна мірка оливок дасть 10 мірок олії... Хто був голодний, наїсться досита, кожний день чудеса побачать праведники" [Нікольський М. Давній Ізраїль, с. 350].

До цієї основної ідеї приєдналися ще інші, полегшуючи перемогу християнства. Сюди варто віднести ідею безсмертя, тісно пов'язану з месіанством, зрівняння всіх людей у загальній первородній гріховності, мало обов'язків, яких вимагали від своїх прозелітів християнські секти, відсутність на перших порах складної ритуальної обрядовості.

Зі східних релігій прийшла і віра в єдиного бога (монотеїзм), оскільки однобожжям характеризувалися давньоєгипетські, давньовавилонські, давньоіранські релігії, іудаїзм. Монотеїзм виникав на різному ґрунті: в Єгипті та Вавилоні виражав політичну централізацію давньосхідних монархій, в Іудеї був знаряддям племінної єдності у боротьбі із зовнішнім ворогом, а для персів - бойовим прапором у наступі на Передню Азію.

Християнство запозичувало різні елементи з інших релігій. Наприклад, вшанування християнами Божої Матері (Діви Марії) запозичене з єгипетського культу Ісіди (з'явилося у християн лише в IV ст. н.е.), хрест - із єгипетських і критських вірувань. Цей символ не має єдиного трактування: його вважають символом вогню чи родючості, чотирьох напрямків світу чи чотирьох вшановуваних стихій, але не символом розп'яття, бо Христа розпинали на

Рельєф процесії шанувальників єгипетської богині Ісіди

Рельєф процесії шанувальників єгипетської богині Ісіди

те-подібному хресті (зображення розп'яття з'являється лише в VII - IX ст.).

Монотеїзм підходив і для Римської імперії, де спочатку намагалися розвивати деякі язичницькі культи в бік монотеїзму: обов'язковим для всіх провінцій ввели культ богині Роми, покровительки Рима, і культ Юпітера Капітолійського - генія (доброго духу) імператора. Проте ці спроби не привели до серйозних результатів, оскільки мали надто офіційний характер, а масам нічого не давали.

На вироблення християнського монотеїзму вплинули й філософські вчення. В першу чергу, погляди єврейського релігійного філософа Філона Александрійського, який переробив наївний монотеїзм іудейської релігії і очистив його від залишків політеїзму. Філон доводив, що в іудейських книгах подана "вся мудрість", і завдання тлумача полягає в тому, щоб розкрити її сенс. Всемогутнє божество, за Філоном, відрізняється від світу своєю суттю. Посередниками між світом і божеством є сили, які Філон порівнював з ангелами іудейської релігії і демонами грецької філософії. Верховною силою є Логос - слово, "воно у Бога і саме воно Бог", це ідея всіх ідей, якщо використовувати платонівське поняття, в той же час воно – Син Божий. Філон вважав вищою метою людини - містичне поєднання, злиття з божеством. Це досягається не шляхом принесення жертв, а шляхом широкого розкаяння.

Із вчення стоїків християнство запозичило три моменти: вчення про божественний розум, який управляє світом; концепцію морального обов'язку, виконання якого необхідне для кожної людини; вчення про рівність усіх людей.

Вплинув на християнство і релігійно-філософський рух гностиків (gnosis - знання), який виник у II ст. н.е. з різних елементів античної релігії та філософії і відображав ідеологію міських торговельних верств. Суть гностицизму полягала в тому, що людина шляхом містичного пізнання (гносису), підготовленого умертвінням плоті, чистотою, поміркованістю, може зрозуміти божественну суть світу. Матеріальний світ грішний, він відпав від Бога. Кінцевою метою світового процесу є злиття світу з Богом.

Цю функцію виконує Логос (розум), який християнські гностики ототожнювали з Христом. Християнство в II ст. н.е. вело з гностицизмом жорстоку боротьбу, оскільки він був однією з перших єресей. Проте, розгромивши гностицизм, християнство все ж таки прийняло ряд його елементів.

І, нарешті, не можна не згадати передбачення пророчиці Сивіли з м. Кум в Італії. В них розкриті месіанські сподівання: намальована грізна картина Страшного суду, Син Божий з'явиться і звершить суд над живими і мертвими. Сивіла нападала на Рим, критикувала майнову нерівність, самих богів.

Отже, у І ст. н.е. в основному сформувалися головні елементи християнства:

  • - єдинобожжя;
  • - світ погрузнув у злі і може врятуватися лише з Божою допомогою;
  • - Бог, утілившись в людину, своєю смертю спокутує гріхи людства;
  • - на Страшному суді добро переможе, а зло буде покаране;
  • - усі люди рівні і повинні любити один одного.
 
<<   ЗМІСТ   >>