Повна версія

Головна arrow Економіка arrow Економіка праці і соціально-трудові відносини

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Основні законодавчо-правові положення регулювання оплати праці в ринкових умовах

Конституція України проголошує: утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Права людини - це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини. Зокрема в ст. 43 Конституції України зазначено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає. Кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Закон України “Про оплату праці” визначає економічні, правові і організаційні основи оплати праці найманих працівників. Розділи та статті цього закону спрямовані на забезпечення цивілізованих відносин в сфері заробітної плати між роботодавцем і працівником, всебічний захист їх інтересів. Зокрема Закон дає трактовку суті заробітної плати, її структури, вказує на джерела формування фонду оплати праці на підприємстві.

В основу регулювання заробітної плати в нових умовах господарювання покладено співвідношення функцій держави та системи договорів. Зокрема держава встановлює розмір мінімальної заробітної плати для працівників всіх форм власності, а також норми і гарантії компенсацій за різних умов праці, опікується використанням фонду оплати праці підприємств, що фінансуються з бюджету. Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи угод: генеральної, галузевої, регіональної (для окремих регіонів) та колективного договору на підприємстві. Останній відображає деталі відносин в оплаті праці між роботодавцем та найманим працівником, встановлює статус основних елементів оплати праці: тарифної системи, норм праці, систем оплати праці на основі обов'язкового врахування норм та гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевою (регіональною) угодою.

За умови, коли з якихось причин колективний договір не укладений, адміністрація в обов'язковому порядку погоджує умови оплати праці з профспілковим або іншим органом, що представляють інтереси більшості працюючих. Колективно-договірне регулювання оплати праці у відповідності з чинним законодавством (Закон України “Про оплату праці”, Кодекс законів про працю в Україні, Закон України “Про колективні договори та угоди”) здійснюється на чотирьох рівнях: на державному рівні - Генеральною угодою; на галузевому рівні - галузевими угодами; в регіонах - регіональними угодами; безпосередньо на підприємствах – колективними договорами між адміністрацією та працівниками. Угоди укладаються між представниками трьох сторін - держави (адміністрації (1), об'єднань роботодавців (2), представників найманих працівників (профспілки або інші органи з подібними правами (3)).

У Генеральній угоді представлені загальні принципи та норми реалізації соціально-економічної політики та трудових відносин, зокрема вказані мінімальні межі заробітної плати, інших доходів, гарантій умов праці, компенсацій. Галузева угода регламентує мінімальні рівні трудових норм, заробітної плати, міжрозрядні (міжпосадові) співвідношення в тарифних сітках та схемах посадових окладів, інші гарантії. Подібна схема регулювань представлена і в регіональній угоді.

В колективних договорах між роботодавцями та найманими працівниками безпосередньо на підприємствах встановлені форми, системи, рівні заробітної плати, інших трудових виплат; гарантій компенсацій та пільг, оригінальні додаткові схеми розподілу фонду оплати праці, інших сформованих фондів. Причому мінімальна межа трудових норм, рівнів заробітку в колективному договорі (угоді) не може бути нижчою від відповідних рівнів, встановлених галузевою та генеральною угодами.

Варто зазначити, що нормативні та законодавчі акти стосовно заробітної плати певною мірою узгоджені з відповідними міжнародними актами, що носять в основному характер рекомендацій. Гірше, що відсутній механізм послідовного зближення позицій національних та міжнародних нормативів з питань праці, відсутні необхідні засоби по забезпеченню дотримання продекларованим як національними, так і міжнародними інституціями прав і свобод громадян в сфері гідної праці та оплати.

Якоюсь мірою проблема забезпечення гідної заробітної плати - це проблема прав людини, задекларованих в Основному Законі: мінімальні гарантії з заробітної плати повинні піднятися до соціально значимих величин та реально забезпечуватись. Необхідно посилити рівень державного регулювання на базі єдиних принципів її організації у всіх секторах економіки, незалежно від організаційно-правової форми підприємств, ліквідувати тіньові виплати. Державна політика в галузі оплати праці має опиратися на такий визначальний норматив як прожитковий мінімум, що повинен враховувати забезпечення всіх життєво важливих потреб трудящої людини та її утриманців. Заробітна плата як винагорода за працю має належним чином виконувати основну функцію - матеріальне забезпечення розширеного відтворення затрат робочої сили.

До основних суб'єктів організації оплати праці належать органи державної влади та місцевого самоврядування, власники підприємств, працівники і їх представники. Основними напрямами державного регулювання оплати праці відповідно до Закону України “Про оплату праці” є:

  • – установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій;
  • – установлення умов і розміру оплати праці керівників підприємств, які засновані на державній, комунальній власності, а також працівників підприємств, установ, організацій, що фінансуються з бюджету;
  • – оподаткування доходів працівників.

У Законі України “Про оплату праці” подаються такі визначення понять. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт). До останньої не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

Законом передбачено, що мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів представників професійних спілок, власників підприємств або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексів цін на споживчі товари й тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням: вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим наближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни, загального рівня середньої заробітної плати, продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов. Мінімальна заробітна плата встановлюється в розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Визначена на рівні держави мінімальна заробітна плата є державною гарантією для всіх категорій найманих працівників і не підлягає зниженню на рівні галузі та підприємства. На рівні держави також визначаються: норми й гарантії в оплаті праці працівників, молодших 18 років, за скороченої тривалості їх щоденної роботи тощо; гарантії для працівників щодо оплати щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, хто направляється для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; переведених за станом здоров'я на легшу менш оплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям; для донорів, гарантії та компенсації працівникам у разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи в польових умовах тощо.

Отже, державне регулювання оплати праці здійснюється в тих питаннях, які самі не можуть вирішитися або важко вирішуються, а решта питань вирішується шляхом договірного регулювання. Так, з 1 грудня 2013 р. рівень мінімальної заробітної плати становить 1218 грн. Динаміка збільшення мінімальної заробітної плати в Україні за минулий період наведено в таблиці 22.2.

Таблиця 22.2. Розмір мінімальної заробітної плати у 1998-2013 роках

Показник

  • 01.01.
  • 1998
  • 01.01.
  • 2000
  • 01.01.
  • 2002
  • 01.01.
  • 2004
  • 01.01.
  • 2006
  • 01.01.
  • 2008
  • 01.01.
  • 2010
  • 01.01.
  • 2012
  • 01.01.
  • 2014

Мінімальна заробітна плата, грн.

45

74

140

205

350

515

869

1073

1218

До напрямів державного регулювання оплати праці можна віднести такі складові елементи системи соціального захисту населення, як індексацію грошових доходів відповідно до рівня цін та компенсацію втрати частки заробітної плати через затримку її виплати.

Індексація грошових доходів практикується в усіх розвинених країнах. Відповідно до Закону України 'Ώρο індексацію грошових доходів населення” і Постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів громадян. Згідно з цим документом підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін, що обчислюється з наростаючим підсумком (з березня 2003 р.) у разі, коли він перевищив величину порога індексації -101 %.

Індексації підлягають грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:

  • – пенсії;
  • – стипендії;
  • – оплата праці (грошове забезпечення);
  • – суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
  • – суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника.

Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. Частина грошових доходів, яка перевищує прожитковий мінімум, встановлений для відповідних соціальних і демографічних груп населення, індексації не підлягає.

Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 %. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом України і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для здійснення подальшої індексації грошових доходів громадян починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив 101 %.

Компенсація втрати частки заробітної плати через затримку її виплати. Зниження життєвого рівня населення відбувається також через несвоєчасну виплату зарплати. Відповідно до Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати (постанова Кабінету Міністрів України від 20.12.1997 № 1427 із зм.) дія його поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності й господарювання та застосовується в усіх випадках порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, у тому числі з вини власника або вповноваженого ним органу (особи).

Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки більше 1 календарного місяця виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 1 січня 1998 р., якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на 1 %.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати за відповідний місяць (після утримання податків і платежів) на коефіцієнт приросту споживчих цін. Коефіцієнт приросту споживчих цін визначається як різниця між часткою від ділення індексу споживчих цін в останній місяць перед виплатою суми заборгованості на індекс споживчих цін у тому місяці, за який виплачується заробітна плата, та коефіцієнтом 1. Коефіцієнт приросту споживчих цін розраховується з трьома знаками після коми. Індекси споживчих цін визначаються наростаючим підсумком з початку року й щомісячно публікуються Держстатом.

У разі затримки виплати заробітної плати за кілька місяців сума компенсації визначається за кожний місяць окремо і підсумовується. Виплата працівникові суми компенсації провадиться у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості із заробітної плати за відповідний місяць. Відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) у виплаті компенсації може бути оскаржена працівником або уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у судовому порядку.

 
<<   ЗМІСТ   >>