Розкаяння та сором

День 13 лютого 2008 року став особливим, ні, він таки був справді історичним у житті сучасної Австралії... В цей день австралійський прем'єр-міністр Кевін Радд просив у тубільного населення країни вибачення за "дуже глибокі біди та образи", завдані діями своїх політичних попередників. Адже протягом багатьох років (з 1910-х до 1970-х) політикафедеральна влада була спрямована на дискримінацію аборигенів, внаслідок чого їхніх дітей розлучали з біологічними батьками та передавали на виховання до притулків. Така сумна доля спіткала майже 100 тис. чоловік, яких називають тепер "украдене покоління".

У щирому покаянні, проголошеному прем'єром у прямому ефірі, було, як підрахували аналітики, всього 344 слова, а закінчувалося воно триразовим "вибачте": "За біль, заподіяний цілому поколінню, яке було відірване від своїх коренів, родин і культури, ми говоримо – "вибачте". Матерям і батькам, братам і сестрам, яких позбавили повноцінної сім'ї', ми говоримо – "вибачте". За неповагу і насильницьку асиміляцію цілої нації ми говоримо – "вибачте". Нам стає зрозуміло, щоб публічно покаятися на всю країну, тут треба не просто вміння. Тут потрібно, по-перше, це уміння в собі виростити, розбудити; по-друге, важливо заведи поважати громадян своєї держави.

Процедура вибачення вигадана не для того, щоб людина могла демонструвати свої благородні манери, а для полегшення нашого співіснування в соціумі. Тому не дивно що тема розкаяння присутня у різних культурах і релігіях уже тисячоліття.

Навряд чи ви станете заперечувати твердження про те, що привселюдно визнавати свої помилки – це духовна мужність. Хто ж не знає, процес розкаяння є важкою справою для людської душі. В таких випадках нелегко підібрати потрібні слова, висловити емоції та почуття. Адже справжнє розкаяння являє собою духовний акт докорінного перегляду особистістю основ власної поведінки і свідомості. Віктор Малахов, автор виданого в Києві навчального посібника "Етика", у своїй книжці поділився спостереженням, що за своєю суттю розкаяння є виправлення духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, істотної для її подальшого розвитку. За всієї цілісності даного душевного акту він, як свідчить його осмислення в богословській і філософській літературі, являє собою поєднання таких чотирьох елементів: а) визнання суб'єктом певних дій або помислів як таких, відповідальність за які він несе; б) відкрите засудження ним цих помислів або дій; в) вияв готовності отримати за них справедливе покарання; г) перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей. Звідси – місток до мудрості – не розглядати феномен розкаяння однобічно.

Коли залишити це без уваги, наші недоліки здатні примножуватися доти, доки не витіснять усі наші позитивні якості. Дуже вдало висловився про це Григорій Сковорода. Він писав, що той, хто соромиться визнати недоліки свої, з часом буде безсоромно виправдовувати своє невігластво, що є найбільшою вадою.

Небажання каятися іноді пов'язано зі страхом продемонструвати свою уявну слабкість. Хоча насправді привселюдне розкаяння вимагає від людини набагато більше зусиль, ніж наполеглива відмова від нього. Слід погодитися з важливою думкою англійського політика і письменника Едуарда Джорджа Булвер-Літтона, який зауважував про те, що майбутнє належить тим, хто достатньо добродійний, щоб каятися, і тим, у кого достатньо сил, щоб загладити свою провину. Великою спокусою відмовитися від такої неприємної справи, як розкаяння, служить також пошук вагомих причин, що виправдовують скоєння недоброго вчинку. Ще однією поширеною причиною відмови від розкаяння є турбота про власну гідність. На наш погляд, це невдалий спосіб самозахисту, що використовується на своє виправдання. Ось як цьому опонує Джон Мак-Клой, постулат якого можна відшукати у книжці Дж. Темплтона "Всесвітні закони життя": “Визнавати свої помилки і вибачатися за них – це найвища форма самоповаги". Цікавий висновок, чи не так?

Відчуття провини, сором і бажання виправити скоєне – ось обов'язкові супутники розкаяння. Це пов'язано, по-перше, із тим, що відчуття Негативної відповідальності – провини (провини за допущену помилку або поганий вчинок) – обтяжливе для людської психіки, і вона прагне звільнитися від нього. По-друге, коли винний визнає свою провину, він рятує єдине, що варто рятувати, – свою честь. Не випадково ще Сенека підкреслював: "Хто розкаюється у своєму гріху, той вже майже не винен". По-третє, вибачення, що вже відзначалось, не тільки рятує від ганьби людину, яка визнала свій негідний вчинок і розкаялась у ньому, як це не парадоксально, іноді навіть починають за це більше шанувати і цінувати. Можна було б навести низку прикладів, які показують: уміння визнавати свої помилки аж ніяк не принижує, а підносить Можновладців, бо, за висловом Оноре де Бальзака, тільки зізнавшись у своїй слабкості, людина стає сильною. Ясна річ, таке буває тільки у випадку з "людськими слабкостями, які можуть бути прощені", від яких не вільний ніхто. І все ж, погодьтеся, розкаюватися добре, але не робити зла ще краще. Прикро, але дехто вважає доброчинністю швидше розкаяння за допущені помилки, ніж бажання їх уникнути.

І, нарешті, у середовищі психологів, філософів, богословів здатність до розкаяння прийнято розцінювати як ключову якість людини моральної – на відміну від тих, чиї мотиви поведінки визначаються винятково страхом покарання. Цікаве висловлювання з цього приводу ми знаходимо у знаного філософа Миколи Бердяева. Спокута, за Бердяєвим, є зняття провини не через покарання законом, а через благодать страждання. Це глибока думка. Уміти виділити складову людяності – важливий компонент етики, її арматура і основа.

Автор спробував зібрати в оглядовий перелік переважно із зарубіжної практики різноманітні за своїми мотивами розкаяння. Проведений аналіз показує, що покаяння і вибачення як акт політичної волі – не така вже рідкість у новітній історії. Скажімо, канцлер ФРН Віллі Брандт, який 12 липня 1970 року приїхав до Польщі з офіційним візитом, став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Цим символічним жестом він просив прощення за злочини гітлерівського режиму перед людством, просив прощення від імені мільйонів німців. Зокрема, тих, кому було за що перепрошувати і хто вибачатися не хотів. А от глава чехословацької держави, незважаючи на протести парламенту, в 1989 році вибачився за переслідування судетських німців після Другої світової війни. Це була особиста ініціатива президента Вацлава Гавела, єдиного у світі політика, який послідовно обирався керівником трьох держав – Чехословацької Соціалістичної Республіки, посткомуністичної Чехословаччини і суверенної Чехії. У серпні 1993 року під час візиту до Варшави президент Росії Борис Єльцин поклав квіти до меморіалу жертвам Катині зі словами: "Вибачте". Президент Сербії і Чорногорії Свєтозар Марович у 2003 році приніс у Сараєво офіційні вибачення громадянам Боснії і Герцеговини за все те зло, яке пережили народи двох країн через війну, що тривала з 1992-го до 1995 року, коли уклали Дейтонську мирну угоду.

Прийнято вважати, що вибачення і покаяння потрібні скривдженим. Але не менш потрібні вони і кривдникам. Щоб зняти гріх з душі, очистити її. Яскравий приклад щодо цього – факт розкаяння, яке у серпні 2005 року здійснив прем'єр-міністр Японії Дзюньїгіро Коїдзумі. Під час церемонії поминання загиблих у Другій світовій війні він заявив, що його країна визнає себе винною за події першої половини минулого століття. Глава японського уряду проголосив, що своїми колоніальними загарбаннями й агресивними війнами Японія завдала величезних збитків і страждань багатьом країнам. Тому він, визнаючи ці факти історії, відчуває гостре розкаяння.

Досить-таки часто вибачалися в минулому американські законодавці. Так, сенат Сполучених Штатів вибачився за суди Лінча перед жертвами суду та їхніми нащадками. Законодавчий орган ухвалив таке рішення, щоб "стерти ганебну пляму в історії сенату", який тривалий час завзято відмовлявся визнати лінчування федеральним злочином. У 1993 році вибачень удостоїлося тубільне населення Гавайських островів за ту ганебну роль, яку уряд США відіграв у поваленні монархії на цій території. Безпрецедентний випадок стався в Америці, коли президентом був Біля Клінтон: він приніс офіційні вибачення американському народу за проведення секретної програми над людьми, не повідомивши піддослідних про ризик для їхнього життя і здоров'я. Річ у тім, що протягом ЗО років після Другої світової війни із санкції уряду над багатьма американцями проводилися експерименти з метою встановити, як впливає на живий організм радіоактивне випромінювання. Як бачимо, мав рацію далекоглядний римський історик Квінт Курцій, який зазначав: "Провину предків спокутують нащадки”.

Уникнути конфліктів неможливо, але при цьому той, хто порушить правила поведінки, повинен або понести суворе покарання, або спокутувати свою провину, пройшовши Через процедуру примирення відповідно до певного суспільного регламенту. У книзі відомого німецького спеціаліста в галузі комунікативної техніки Картстена Бредемайєра "Чорна риторика: влада і магія слова" наведено декілька повчальних прикладів, а саме: згідно з матеріалами, опублікованими у часописі Focus, федеральний міністр у справах навколишнього середовища Юрген Тріттін просив вибачення у генерального секретаря ХДС Лауренца Майера, якого він охарактеризував як такого, що має не тільки зовнішність, але й "менталітет скінхеда”; телеведуча Лінда де Моль – у всіх німців після того, як назвала державний гімн Німеччини ”een rot lied" (лайновою піснею).

Аналогічну процедуру пройшов у недалекому минулому президент Міжнародної федерації футбольних асоціацій Йозеф Блат- тер, який у січні 2008 року під час свого візиту до Рима зустрівся з гравцями збірної Італії і вибачився перед ними за те, що 9 липня 2006 року після їхньої перемоги у фіналі чемпіонату світу в Німеччині він особисто не привітав їх і не вручив Кубок. Історія визнає помилкою те, що президент ФІФА не нагородив чемпіонів світу. Швейцарець теж визнав свою помилку й офіційно вибачився перед політичною і спортивною владою Італії, так і перед футболістами національної збірної. Блаттер заявив, що не піднявся на подіум, де відбувалося нагородження чемпіонів світу, тому що боявся публіки, яка може його освистати. Такі щиросердні слова неодмінно викликають повагу.

Сором – прерогатива людини та її унікальна здібність. На думку багатьох етиків, психологів та педагогів, саме з почуття сорому починається формування людського Я, яке здатне сприйняти і сприймає голос "іншого Я". Заглиблюючись у ці питання, ми підходимо впритул до надзвичайно важливого та таємничого у психіці людини – її моральної потреби діяти по-людському з огляду на те, щоби потім не було соромно за свої дії та своє життя. Російський філософ В. Соловйов доповнив розмаїття визначень людини ще одним. На його думку, людина є "тварина, яка соромиться", бо вважав, що взагалі вся мораль "виростає із почуття сорому".

Сором вважається найбільш ранньою формою моральної самооцінки як історично, так і психологічно. Християнство вважає саме почуття сорому першим переживанням людини після гріхопадіння. Для сучасних уявлень про сором характерне розуміння його як особливої форми моральної самосвідомості, тісно пов'язаної із совістю, честю, гідністю. К. Маркс влучно назвав сором гнівом, оберненим всередину себе самого. Отже, сором – найінтимніше духовне почуття людини, а тому він потребує особливої делікатності, чутливості з боку інших людей: людина, що очевидно переживає почуття сорому, потребує підтримки і розуміння.

У сучасному суспільстві (в тому числі – українському) найгострішими формами проявів сорому виступають: по-перше, усвідомлення особистістю своєї невідповідності домінуючим у суспільстві моральним цінностям, стандартам, ідеалам; по-друге, це може бути сором за невідповідність свого суспільства нормам високої моральності та цивілізованим формам людського співжиття (у нас, наприклад, може бути соромно за відсутність можливостей реалізувати себе в своїй країні – моральний аспект проблем імміграції); по-третє, людина переживає почуття сорому, коли йде безцеремонне втручання у її душевні стани і вона відчуває свою незахищеність, небажану відкритість свого "Я" для інших людей (буває соромно за відсутність етичної поведінки у політичних діячів, негідний вчинок знайомого і т. д.); по-четверте, людина може соромитись відверто проявляти по відношенню до іншої людини свої теплі почуття, емоції; в таких випадках зникає "загострення пристрастей" у спілкуванні, втрачається позитивна аура, надається, тим самим, більший простір негативним елементам буття.