Повага

Повага – абстрактна соціальна категорія, що відображає оцінку почуття гідності / вищості / більшої ідеальності того, на кого спрямована дана оцінка. Вона базується на визнанні високих якостей кого-небудь чи чого-небудь, відносно яких проводиться ця соціальна оцінка.

Категорія поваги так само, як і категорія довіри дуже сильно залежна від соціальної категорії влада. Тому в ієрархічній спільноті, що має пірамідальну структуру управління, семантичне розуміння категорії повага залежить від соціального статусу / рангу того, на кого розповсюджується повага. Наприклад, взаємовідносини поваги між суб'єктами одного рангу в основному відображають об'єктивну оцінку тих, хто оцінюється (вартий чи не вартий поваги). Проте при взаємовідносинах суб'єктів різних соціальних рангів реальнішу оцінку може зробити лише той, хто належить до вищого рангу. На оцінку суб'єкта нижчого рангу впливає вищий статус об'єкта оцінки, незалежно від природних якостей останнього.

Етимологія слова та семантичної ніші поваги може бути досліджена на прикладі т. з. примордіальних мов, котрі найменшою мірою піддалися цивілізаційному впливу і тому зберегли до сьогодні у морфологічній формі свою історію. Оскільки всі слов'янські мови належать до класу примордіальних, тому в них найбільшою мірою проявляється процес словотворення.

Слід відзначити, що практично у всіх сучасних слов'янських мовах можна прослідкувати навіть сьогодні етимологію слова "повага". Навіть у найбільш германізованих (наприклад, словенській, де поряд з “респектом" існує "важност").

Суть парадоксу поваги полягає в тому, що сама семантична ніша для процесів покори в індоєвропейських мовах, безумовно, є, проте в більшості західноєвропейських мов її "примордіальне позначення” на сьогодні втрачене, тому використовується запозичення з латини (Respectus).

З формальної точки зору, сучасне слово повага походить від іменикового кореня вага (в сенсі значущість). Таким чином, додавання префікса "по-" до "ваги" надає їй певної суб'єктності, що ще більше підсилює значення терміна вага (порівняй українське поважний та західнослов'янське просто важний в тій же семантичній ніші). Інакше кажучи, слово повага – це "вага в квадраті".

Повагу в етиці визначають як таке ставлення до людини, що реалізує на практиці (в певних діях, поведінкових актах, формах суб'єктивного відношення) визнання людської гідності. До загального змісту толерантності як "терплячої стриманості" щодо Іншого (див. вище) імператив поваги додає утвердження ціннісного статусу цього Іншого, віддання належного йому як суб'єктові й репрезентантові смислових і творчих потенцій людяності. Істотно, що повага в моральному її розумінні не може бути зведена до якихось дискретних вольових актів, учинивши які людина, мовляв, звільняється від подальших зобов'язань перед іншим суб'єктом – згідно з відомим висловом, "сплатити данину поваги". Ні, за своєю суттю повага має цілісно-людський характер, постає як значущий екзистенційно-моральний прояв налаштованості людини на спілкування. Неможливо й принизливо спілкуватися з тим, хто не поважає нас, не зважає на нашу людську гідність. І немає нічого прикрішого, ніж такі "вияви поваги", коли остання зводиться до якогось одиничного, загалом формального акту, а не пронизує собою всю цілісну моральну атмосферу спілкування між людьми.

Людська гідність, як ми пам'ятаємо, в категоріальному плані співвідноситься з честю; якщо гідність притаманна особистості власне як людині, носієві загальнолюдських ціннісних властивостей, то честь утілює моральну оцінку й самооцінку особи відповідно до її конкретного соціального стану, належності до тієї чи іншої спільноти, а також її власних чеснот і здобутків. Подібним чином повага як практична реалізація визнання людської гідності знаходить доповнення в пошані, що реалізує насамперед визнання особистих чеснот індивіда та його належності до певних спільнот. Цілком природно, що кожна людина прагне, щоб її не тільки поважали, а й шанували, однак цього вона ще має домогтися ціною власних зусиль. Утім, і повага у вузькому етичному значенні цього терміна також, звичайно, передбачає активність особистості, спрямовану на реалізацію нею потенціалу власної людяності; тут до речі згадати відомий євангельський вислів про талант, котрий не можна заривати в землю. Однак певний мінімум поваж, згідно з вимогами моралі, має бути при цьому гарантований кожному презумпціально, тобто з урахуванням його причетності до людства й наявності в нього пов'язаних з цим прав, ціннісних прерогатив і духовних потенцій. За цивілізованими уявленнями, на таку гарантовану повагу заслуговують навіть злочинці; міра її прояву в місцях відбуття покарання є одним із важливих показників реального рівня гуманності того чи іншого суспільства загалом.

Як форма самосвідомості уявлення про людську гідність має рефлексивний (звернений до власних витоків) характер, що по- своєму висвітлює весь конкретний зміст моральної свідомості людини. Бути гідним звання людини – значить чинити добро, виконувати свій обов'язок, бути відповідальним, справедливим, реалізувати своє життєве призначення і т. д. Відповідно до цього й повага як реалізація принципу гідності в практиці людського спілкування передбачає добротворення, справедливість, урахування вільного самовизначення й обраного напряму самореалізації особи; разом з тим вона базується на толерантності, рівності прав і свобод, орієнтує на довіру й уважне ставлення до людей, вимагає чуйності, доброзичливості, ввічливості. З повагою несумісні насильство, пригноблення, придушення свободи, жорстокість, приниження, брутальність.

Слід сказати, що саме відсутність реальної поваги до людини стала однією з основних причин занепаду культури спілкування в радянському суспільстві. Природно, що там, де гідність людини зводиться до її класової належності, для поваги до людської особистості лишається небагато ґрунту. Зачіпання особи в її основних правах, позбавлення власності й свободи, нахабна брехня, котру десятиліттями "навішували на вуха" мільйонам людей, жорстокість репресій, атмосфера тотальної підозри й страху, що панувала в суспільстві, – все це врешті-решт призводило й до деградації сфери повсякденного спілкування, звідки надовго зникали делікатність, чуйність, ввічливість та інші "старорежимні" чесноти, а на їхньому місці утверджувалися грубість і вульгарність. Наслідки цього зберігаються дотепер. Ще й досі найприроднішим звертанням до осіб прекрасної статі лишається в нас "жінка”, і в начальства нашого здебільшого язик не повернеться назвати підлеглого на "Ви", та й багато що в теперішньому нашому житті ще навіює "табірні" асоціації.

Втім, добре відомо, що перелічені пережитки радянської старовини нерідко тьмяніють перед тими проявами неповаги до людини, що їх породжує вже новітня формація "дикої" капіталізації. Бачимо, що довгоочікувану свободу багато хто сприймає насамперед як свободу від будь-яких моральних зобов'язань, аж до "права" нехтувати гідністю свого ближнього, дурити й тероризувати його як завгодно. Й ось – потік брутальності і хамства, нагромаджених за довгі десятиліття, але стримуваних раніше репресивним шляхом, укупі з хижацькими звичаями нинішніх "крутих хлопців" – нуворишів спрямовується на нас, можна сказати, з усіх боків; протистояти цій навалі, що ганьбить народ і людську особистість, – невідворотне життєве завдання кожного, хто піклується про долю і щастя своїх дітей.

Але ж хіба в змозі наш сучасник і співвітчизник чинити опір замахам на свою гідність, що їх можна чекати звідусіль – у темному подвір'ї й у тролейбусному салоні, в крамниці й у кабінеті начальника? Принаймні один радикальний засіб такого опору є в нашому розпорядженні завжди: це самоповага. Надмірна гордість і себелюбство засуджуються мораллю, однак поважати себе як репрезентанта загальнолюдської гідності і як неповторну індивідуальність людська особа повинна, це її обов'язок не тільки перед собою, а й перед іншими. Людина не може дозволяти, щоб з неї знущалися, не може внутрішньо погоджуватися із власним приниженням: справжній раб той, хто згоден, що він раб, – і тим самим плодить рабів навколо себе.

Моральна самоповага, як і повага до своїх ближніх, – відкритий для кожного шлях утвердження поваги до людини взагалі, що є невід'ємною основою повноцінного людського спілкування.