Етика та основні сфери життєдіяльності людини

Релігійна етика

Релігійна етика – термін, який використовують для позначення комплексу моральних уявлень про поведінку людини та зміст моральної свідомості, що опираються на божественні заповіді, як вони викладені в священних писаннях світових релігій. У вузькому розумінні цього слова релігійну етику прийнято називати також теорією моралі – "моральною теологією" чи "моральнісним богослів'ям". Характерні риси релігійної етики полягають у тому, що, окрім стосунків між людьми, вона також встановлює норми ставлення людини до Бога та інтерпретує етичні норми як божественні настанови, що мають абсолютне значення.

Релігійна моральна свідомість є результатом процесу метизації релігії, який веде від релігій архаїчних культур, "релігій без етики", до світових релігій спасіння, етичних релігій – буддизму, іудаїзму, християнства, ісламу. Гомерівські бот ще не знають етичних обмежень і не висувають перед людьми моральнісних вимог. Лише з часом боги-олімпійці беруть на себе дану функцію. Складаючись спочатку поза релігією (воїнський кодекс честі та ін.), етика потім проникає в релігію, входить у коло її уявлень: бот, за словами Вилламовиця, повинні були навчатися моральності у людей, інший шлях метизації релігії також був пррйдений в античній Греції' та демонстрував виникнення етосу в самій релігійній сфері. В елевсинських містеріях відбувається перехід від культового розуміння "чистого" до поняття моральнішої чистоти. Орфічне благочестя вже має чітко етичний характер. Процес переходу від ритуалізму до етики відмічений і в історії світових релігій. Зовні жорстко фіксовані норми та вчинки, ритуальні приписи, жертвоприношення тощо втрачають самостійне значення, вони набувають смисл і виправдання лише завдяки внутрішній моральній цілі.

Виконуючи головну свою функцію пояснення світу за допомогою ідеї священного порядку, релігія врешті-решт втягує в свою сферу й етичний аспект взаємодії між людьми. З виникненням етичних релігій, починаючи з середини І тисячоліття до н. е., релігія не тільки встановлює смисл буття, робить світ зрозумілим людині, але й вказує, як потрібно людині ставитися до інших і до самого себе. Етична настанова стає ядром релігійної віри. Але при цьому ні релігія не зводиться до етики, ні етика не поглинається релігією. Паралельно з релігійною етикою виникає також філософська етика. Якщо релігійна етика виводить етичні настанови та заборони з божественного авторитету як останньої інстанції, то філософська етика, навпаки, зайнята змістовним визначенням і обґрунтуванням цих настанов та заборон, виводячи їх із загального принципу даної етичної системи.

Проте релігійна етика, хоча й ґрунтується на одного разу встановлених принципах священних писань, але ними не вичерпується. Вона обростає коментарями та інтерпретаціями, зіткнувшись з обставинами, що постійно змінюються, та необхідністю адаптації до них вихідних приписів. У монотеїстичних релігіях теологія прагне привести в систему висловлювання, які знаходяться в священних писаннях, інтегрувати їх у систематизоване віровчення. Ісламське право (шаріат) прагне звести вказівки Корана за допомогою допоміжних джерел (сунна) до небагатьох загальновизнаних принципів, на яких за допомогою висновків за аналогією можуть бути визначені способи поведінки в суперечливих ситуаціях. Іслам, як інші "релігії закону" (іудаїзм, індуїзм), включає етико-правові настанови як самостійну частину релігійної системи, не потребуючи того, щоб розглядати ці настанови як результат дедуктивного висновку з запропонованої даною релігійною системою пояснення світу. Що стосується "релігій спасіння", таких, як буддизм і християнство, то тут навіть історично може бути встановлено, що етичні настанови, й тим паче "моральна теологія", були внесені у відповідні релігії ззовні. Прагнення до систематизації всіх сфер життя та поведінки виявилося сильнішим навіть там, де спершу Послання мало за мету вказати кожному його шлях до набуття святості по той бік всього земного. Як у буддизмі, так і в християнстві настанови щодо правильної поведінки людини в усіх сферах її життя, не лише особистого, але й в сім'ї, державі, суспільстві, все більш конкретного формулювання набули вже у послідовників, оформлюючись у систематично впорядковану та обґрунтовану форму, тоді як ні вчення Будди, ні вчення Христа не були на це націлені. Релігії пророків і спасителів, як вказував М. Вебер, створили спільноти на суто релігійній основі й тривалий час ворогували зі світом і його порядками. Діюча всередині цих спільнот етика братерської любові спочатку розповсюджувалася тільки на співбратів по спільноті і лише поступово переросла в ідею всезагального братерства. Чим послідовніше проводилися принципи всезагального релігійного братерства, тим сильніше вони стикалися з порядками та цінностями світського життя (в галузях економіки, політики тощо). Щоб вийти за межі релігійної спільноти, релігійна етика вимушена була ставати на шлях компромісу зі світським життям, виступати не тільки як позасвітська, але й світська етика. Протестантська етика виникла на основі ідеї світського служіння, світського визнання християнства в справі спасіння. Вона була розвинена реформаторами та теологами (Лютером, Кальвіним, Меланхтоном та ін.). Реформацією завершилася епоха, коли релігія наповнювала етику обов'язковими настановами.

Хоча християнська етика як богословська дисципліна сформувалася в Новий час, витоки її знаходяться в християнському благовіщанні та простежуються на всьому шляху розвитку християнської теології в цілому. Питання етики розглядаються християнськими апологетами, отцями Церкви, в середньовічних схоластичних системах, у працях протестантських реформаторів. Починаючи з XVII ст., християнська етика розробляється як конфесіонально орієнтована самостійна дисципліна в межах православного, католицького та протестантського богослів'я. В Новий час, коли з'являється автономна етика і набуває розвитку етична теорія в рамках світської філософії, християнська етика стає справою не лише теології, але й' релігійної філософії, яка основувала етику вже не тільки на заповідях священних писань. Християнське життя, його цінності стають предметом філософської рефлексії. Головною її проблемою в XX- XXI ст. стає проблема духовної кризи, втрата етикою свого беззаперечного значення разом зі втратою опори на трансцендентний авторитет у секулярному світі.