Повна версія

Головна arrow Соціологія arrow Що варто знати про соціологію та соціальні дослідження?

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ЯК ПОСТАВИТИ ЗАПИТАННЯ ТА ВМОВИТИ ДАТИ ЩИРІ ВІДПОВІДІ?

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ ДЛЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ІНТЕРВ'Ю, ФОКУС-ГРУП Й АНКЕТУВАННЯ

Питання, на які допоможе відповісти цей розділ

Що схиляє людей до участі в дослідженні? Чи залежить їхнє рішення від поведінки дослідників? Чи завжди потрібен запис дослідницького інтерв'ю на диктофон? Як посприяти щирості розмови, попри увімкнений диктофон? За яких умов респонденти більш схильні давати повні та відверті відповіді? Як уникнути типових помилок при проведенні інтерв'ю та формулюванні запитань анкети? Що таке експертні інтерв'ю та як визначити їх кількість? Скільки учасників доречні для фокус-групи та якою має бути тривалість обговорення? Як визначити кількість фокус-групу рамках дослідження? Чи варто тестувати фахово розроблену анкету?

Нові поняття в цьому розділі: рекрутування учасників дослідження, метод таємної скрині, експертні інтерв'ю.

Поняття з попередніх розділів, важливі для розуміння матеріалу: фокус-група (сфокусоване групове обговорення), сценарій фокус-групи, Гайд інтерв'ю, формалізоване та неформалізоване інтерв'ю, напівструктуроване глибинне інтерв'ю, транскрипт, анонімність і конфіденційність відповідей учасників дослідження, емпатія, якісна та кількісна стратегія дослідження, кількісна та якісна інформація, репрезентативні й нерепрезентативні вибірки, генеральна сукупність, точка насичення інформацією, респондент, інформант, відкриті та закриті запитання анкети.

У розділі 3 "Як з'ясувати те, що нам потрібно знати? Вибір стратегії, джерел і методів дослідження" ми виокремили два основні типи джерел соціальної інформації:

  • 1) те, що створене людьми (предмети, образи, тексти, відео- та аудіозаписи);
  • 2) безпосередньо люди та ситуації, у яких вони задіяні.

Якщо ми намагаємося отримати інформацію від людей, то часто мусимо ставити запитання (усно або письмово), сподіваючись, що на них добровільно дадуть точну й щиру відповідь (усно або письмово). Про те, як правильно поставити запитання, написані доволі об'ємні книжки. Звісно, один розділ не може замінити собою все розмаїття спеціалізованої літератури з розробки анкет, ґайдів інтерв'ю та сценаріїв фокус-груп. Утім, спробуймо дати кілька базових практичних порад, що можуть посприяти в успішному подоланні типових викликів, які постають у процесі підготовки й проведення дослідницьких інтерв'ю.

Як умовити взяти участь у дослідженні?

Одне з найперших запитань, яке постає при плануванні інтерв'ю: "А що ж спонукає респондентів з нами розмовляти? Як умовити людей узяти участь у нашому дослідженні?". Нерідко перші ж спроби запросити до участі розчаровують: потенційні учасники реагують на запрошення вельми апатично або й навіть роздратовано. Тож подеколи може здатися, що фахові дослідники знають якісь чарівні прийоми, завдяки яким можна переконати людину заповнити анкету або поїхати в інший кінець міста для участі у сфокусованому груповому обговоренні.

Процес віднайдення людей, які відповідають чітко визначеним критеріям, та отримання їхньої згоди на участь у дослідженні називають рекрутуванням учасників дослідження. Подеколи це трудомісткий процес, що може забрати не менше часу, ніж саме інтерв'ювання. Наприклад, якщо для фокус-групи (ФГ) потрібні громадяни України, які активно шукають можливості поїхати на роботу за кордон, то їх не так легко знайти серед випадкових перехожих. Зазвичай при цьому ще й потрібно урізноманітнити учасників ФГ за такими критеріями, як вік, стать, рівень освіти, спеціальність тощо. У такому разі пошуки й умовляння взяти участь можуть зайняти значно більше часу, ніж триває сама фокус-група.

Як окремий компонент підготовки інтерв'ю рекрутування необхідне лише в тих дослідженнях, що вимагають завчасної домовленості про участь: це характерно для фокус-груп, глибинних інтерв'ю та експериментів. Натомість в анкетних опитуваннях завчасну домовленість практикують рідко: зазвичай інтерв'юер намагається переконати респондента одразу ж узяти участь в опитуванні, тож рекрутування стрімко переходить в опитування, а не є окремим етапом. Утім, для довгих анкет, що передбачають кількагодинне заповнення, теж може знадобитися завчасне рекрутування.

Соціологам та іншим дослідникам дуже хотілося б мати певні чари, що навіюють згоду на участь у дослідженнях та відвертість у відповідях на запитання, але, на жаль, вони не чаклуни й не чаклунки. Якщо респондент має витратити на дослідження понад півтори години свого часу, то в більшості випадків адекватне рекрутування[1] є неможливим, якщо не передбачити бодай невелику винагороду респондентам за той час і зусилля, які вони витратять на участь у дослідженні. Її розмір залежить від щонайменше трьох факторів: економічної ситуації, цікавості теми дослідження для потенційних респондентів та часу, який потрібно витратити на участь у ньому.

Втім, на щастя, дослідницька дійсність не настільки прозаїчна, щоб гроші були єдиним фактором. Окрім грошової винагороди є ще кілька причин, із яких людина може забажати взяти участь у дослідженні.

  • Небайдужість до можливих практичних наслідків дослідження. Якщо людина вважає, що результати дослідження можуть посприяти певним позитивним змінам у суспільстві, більше шансів, що вона погодиться взяти в ньому участь.
  • Цікавість теми. Якщо людину цікавить тема дослідження, знову-таки більше шансів на згоду, оскільки тоді вона зможе провести час у спілкуванні про те, що їй цікаво.
  • Рекомендації від знайомих респондента. Якщо людину непокоїть питання конфіденційності, вона має сумніви в щирості намірів дослідників, то свідчення знайомих, що цим дослідникам можна довіряти, сприятиме згоді[2].
  • Особистий шарм того, хто запрошує до участі, а в разі самозаповнення анкети також її дизайн. Якщо приємна людина ввічливо пропонує для заповнення приємну на вигляд анкету, то позитивні емоції, які відчує респондент, збільшать шанси на згоду.

Можна підсумувати: як і з будь-якою іншою діяльністю, щоб узяти участь у дослідженні, людині потрібно або побачити в цьому сенс із погляду власних цінностей, або сподіватися на позитивні емоції від такого досвіду, або перше й друге разом[3].

У дослідницьких компонентах соціальних проектів рекрутування часто є простішим, ніж у маркетингових, академічних або інших типах дослідницького інтерв'ювання, оскільки відносно легко пояснити практичне значення результатів дослідження. Якщо вибірка не має бути репрезентативною, активістам варто починати розмову з потенційними респондентами не з того, що вони проводять дослідження, а з того, що вони представляють ініціативу, спрямовану на розв'язання проблеми X, і в рамках цієї ініціативи проводять дослідження. Інакше потенційний респондент може кинути слухавку або "втекти" від нас, щойно почувши слово "дослідження", ще до того як встигнемо сказати, яким важливим воно є. Однак такий підхід до рекрутування непридатний для репрезентативних опитувань, адже в такому разі у вибірці переважатимуть люди, небайдужі до проблеми, над якою працюють активісти, а отже, відбір не буде випадковим.

  • [1] Адекватне в тому сенсі, що респондентами будуть якомога різноманітніші люди, а не лише ті, кому дуже цікава тема дослідження, у кого багато вільного часу тощо.
  • [2] Втім, рекомендація знайомих не завжди є можливою, зважаючи на особливості вибірки. У репрезентативних опитуваннях вона неприйнятна за визначенням, адже принципово важливо забезпечити випадковість відбору.
  • [3] Юлія Стасюк з Інформаційно-правового центру "Наше право" поділилася з автором цікавим досвідом рекрутування учасників дослідження, що може бути корисним для декого з читачів. З її досвіду, вкрай важко вмовити представників правоохоронних органів дати індивідуальні інтерв'ю для дослідження. Однак якщо розіслати формальні звернення з проханням узяти участь у фокус-групі, то багато хто зголошуються, оскільки не хотіли б пропускати, що скажуть під час обговорення представники інших правоохоронних підрозділів. У цьому випадку "бути в курсі подій" є цінністю для потенційних учасників дослідження, а отже, ефективним стимулом до участі.
 
<<   ЗМІСТ   >>