Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Педагогіка сімейного виховання

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Сім'я і родинне виховання в Україні з найдавніших часів до XIX століття

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина – група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.

Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході перебігу історичного розвитку людства. Перші сліди перебування людини на землях сучасної України історики датують давнім періодом кам'яної доби – раннім палеолітом (приблизно 200 000 років до н. е.).

За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. Маттер (матріс) – мати і грец. Архі – влада), який характеризується наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві. Матріархат зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від гр. Патер – батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім'ї парної до моногамної (від гр. Моно – один і гамос – шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка – тільки з одним чоловіком, причому, на відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім'ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання.

До речі, моногамія закріпилася і залишається провідною формою сім'ї й сьогодні. Це, очевидно, й дало підставу М. Грушевському твердити, що форми сімейного союзу вже досить виразно виступали в Україні ще до утворення держави – в індоєвропейську епоху. Така думка має своє документальне підтвердження також у літописах.

Київський літописець, описуючи давні українські племена, зазначає, що поляни мали "добрий звичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг". Звичайно, так не було відразу і не в усіх східних слов'ян, які розселилися у IV ст. н. е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону.

Як правило, подружні пари утворювалися так: парубок або й уже одружений чоловік, бо можна було мати по дві або три жінки, сплачував родичам дівчини, котру хотів узяти собі за жінку, віно, оплату. Часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, домовившись зі своєю любкою, умикав її десь коло води чи на ігрищах і завозив до себе. До речі, викуп молодої як обряд зберігся і в сучасному українському весіллі.

Куплена або вхоплена жінка була повною власністю чоловіка, якщо хотів, міг легко з нею розійтися, взявши натомість собі іншу. Жінка ж мусила бути вірною своєму чоловікові. І вірність українських жінок, як тоді, так і по сьогодні славиться по всьому світові.

Був час, коли на похороні знатних покійників з ними закопували в яму або спалювали на високому вогнищі їхніх жінок, слуг і коней. Трохи згодом цей звичай відійшов у минуле. Вдовиця залишалась вільною, хіба що сама хотіла себе вбити в доказ своєї вірності чоловікові. Але й цей звичай незабаром зник, бо вже в Х-ХІ ст. літописці про нього не згадують. Роль жінки в сім'ї незмірно зростає. У разі смерті чоловіка вона займає в ній перше місце.

Сім'ї в той час були великі, об'єднували по двадцять-тридцять душ. Така сім'я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід – це велика родина, відома в Україні ще під назвами "пепище", "служба", "хутір", яка проживала у своєму дворищі та відокремленій оселі. Рід мав спільне майно – ріллю, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група – невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв'язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будівлями, поле, худобу та ін. Ліси ж, пасовиська, озера залишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам'ять належності до роду не губилась. Давні традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих.

До речі, велика сім'я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства, в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім'ї. Цей процес характерний і для України: велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відокремлювалися, хазяйнували спільно, жили разом, а порядкував хтось із найстарших, найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні й у наступних XIV- XVI ст. Поряд з великими родами з'являлися й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці ХVIIІ ст. різко зросла.

З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово виховання в українців, очевидно, пішло від "ховати", тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, "лихих очей", поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.

Виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком різних ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.

Родинне виховання дітей відбувалося в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому ґрунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.

Рідна мова в українській родині – наймогутніший і найдавніший вихователь.

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, у наших предків мали своїх божеств-опікунів Рода і Рожаницю – уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами: Перуном – богом грому і блискавки, Дажбогом – богом сонця і світла, Сварогом – неба, Хорсом – вогню. Рід мав свої традиції, шанував предків, у цій пошані виховуючи молоде покоління. Новонароджену дитину в рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки.

Отже, найхарактернішою рисою української родини з перших кроків її історичного становлення і розвитку стало високе, космічне одухотворення, де шлюбний союз чоловіка і жінки підноситься як поєднання двох небесних світил – Сонця й Місяця та ясних зірочок – їхніх діточок, тобто як явище найвищого, космічного порядку:

А в тім саду три тереми:

А в першому – красне сонце,

в другому – ясен місяць,

А в третьому – дрібні зірки.

Красне сонце – жінка його,

Дрібні зіркийого діти.

Ось як високо, аж до незвіданих космічних далей, колективний розум народу підніс сім'ю і родинне виховання! Це дає нам можливість зробити ще один повчальний висновок: той, хто ігнорує космічну вимогу природи у ставленні до сім'ї, до виконання своїх батьківських обов'язків, неодмінно зазнає не тільки осуду людей, а й небесної кари!

До речі, за твердженням українського історика Івана Кузича- Березовського, слова "мама", "неня" ("ненька") мають божественне походження. Перше з них постало від імені праслов'янської богині землі – Ами ("Ама"), що в лепеті української дитини сприйнялось як "мама". Друге – виникло на основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало "ненею". Через велику синівську й дочірню любов до матері виражається палкий український патріотизм – щира відданість Україні-Матері, Неньці-Україні.

Слово "мати" в дослівному перекладі означає "жінка". Життєва функція матері неординарна ("Мати годує дітей, як Земля людей", "Мати праведна – опіка й охорона камінна"). Мати – душа сім'ї, хранительна домашнього вогнища, добра і тепла, затишку. Втрата матері – родинна катастрофа ("Мати з хати – горе в хату"). В українській мові чимало висловлювань, які підкреслюють особливе значення виховної місії матері ("Чого мама навчить, то й дочка знає", "Що мама навчить, то й батько не перевчить").

Українське слово "тато" походить від "пато", що означало "головний правитель". Тому козаки своїх отаманів звали батьком. Давньо-слов'янське "батя" (старший брат) дає сучасне ймення "батько".

Традиційна родинно-побутова культура українців характеризується особливою одухотвореністю. Ця тенденція помітно виявляється в ній уже в дохристиянський період. Згадаймо охоронця домівки й майна – домовика, або Чура чи Щура, тобто давно померлого предка (звідси "пращур" – далекий предок, родоначальник), а також низку чарівних міфічних істот, які, за народними уявленнями, сприяють любові й формуванню міцних шлюбних пар, – Русалку, Чурила (Журила, Ярила), Купайла, Коструба (Кострубонька) та багато інших, їх особливо майстерно використала для змалювання кохання Мавки й Лукаша, показуючи значення гармонії людини з природою, Леся Українка у драмі- феєрії "Лісова пісня".

Згадана вище тенденція досить виразно втілена в образі Лади – давньослов'янської богині шлюбу, кохання, щастя, весни і краси, сімейної злагоди і достатку; її прославляють і донині у весняних і весільних піснях. Цим прекрасним ім'ям батьки називають дітей (Лада – дівчинка, Ладо – хлопчик). З назвою богині кохання пов'язані такі слова, як "ладо" – кохана, любий (ласкаве звернення до чоловіка, дружини; "ладувати" – співати весняні пісні). До речі, жіноче ім'я Рада – це один із варіантів імені Лада (від староруського слова "радьети" – українською "піклуватися"). А на весіллях у нас в Україні "ладнають", співають "ладканки" – іменем богині Лади висловлюють молодому подружжю божественне, космічне, вічне і разом з тим наше земне і конче необхідне та цілком реальне побажання сімейної злагоди і щастя, бо словосполучення "лад сім Τ', тобто злагода в стосунках, взаєминах, теж походить від Лади.

Дбати про лад у сім'ї – головне кредо народної фамілістики. "Все так буде в ладу, як у меду", "Ладом усе можна", "Як не знаєш ладу, то держись ззаду", бо "Як не ладиться, то й у печі не горить", Торе тому, в кого нема ладу в господі".

З прийняттям християнства українська сім'я стала ще міцнішою й одухотворенішою. Родинне виховання піднялось на вищий щабель свого розвитку. Поширилися шкільництво й наука. Батьки шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, вчителя і привчали до цього дітей. Фраза старогрецьких книжникарів: "Вчення – світло, а невчення – темрява", – стала крилатою у кожній родині. Українці виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання. Відомий арабський мандрівник XVII ст. Павло Алеппський, подорожуючи Україною, у своїх дорожніх нотатках зауважив: "Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського.

Так уже повелось протягом століть: щоб вижити, вистояти, треба було як зіницю ока берегти сім'ю. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності, виняткова працьовитість, витривалість, мужність, винахідливість, кришталева чесність, щирість, патріотизм, щедрість, привітність і кмітливість – риси, генетично властиві нашому народові, плекалися упродовж усієї його історії в родинному колі. Тому заглиблення в історію української родини допомагає нам збагнути народний педагогічний ідеал і велику мудрість родинної етно- педагогіки, проникнути в національній характер нашого народу.

Доля української родини завжди тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ любовно називає, як і діти матір у сім'ї, ненькою. Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім'ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливі, як, наприклад, у середині XVII ст. Втрата Україною власної державності, незалежності лягла тяжким тягарем і на родину, якій доводилось терпіти з боку колонізаторів потрійний гніт: соціально-політичний, національний, релігійний.

 
<<   ЗМІСТ   >>