Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Педагогіка сімейного виховання

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Доля української родини й домашнього виховання у XX столітті

Чимало мук і випробувань зазнала українська родина у XX ст., на першу половину якого припадають аж дві світові війни. Кожна з них – це десятки мільйонів убитих і поранених, сотні тисяч вдів, сиріт, калік, передчасно посивілих матерів, неодружених дівчат, тисячі спалених людських осель, розорених господарств, сотні зруйнованих міст і сіл, знедолених родин.

Серце стискається від хвилювання, коли читаємо поему Марійки Підгір'янки "Мати-страдниця", де письменниця відображає неймовірні страждання матері, у якої війна забрала її найдорожчий скарб – п'ятьох дітей. В основі твору – справжні події, що відбувалися в концтаборі галицьких вигнанців, недалеко від австрійського міста Гмінд, де в бараках від холоду, хвороб і недоїдання вмерло понад 15 тис. українських дітей.

Злочинний замах на українську родину вчинили сталіністи як шляхом поширення шкідницьких "теорій", що продукували зневагу до сім'ї, так і застосовуючи лінгвоцид, етноцид, геноцид проти українського народу, нації.

Знайшлись же у 20-30-х роках "теоретики", які вважали сім'ю і шлюб анахронізмом і гарячково силкувалися замінити її "безшлюбними комунами", "усуспільненням жінок і дівчат", "вільними статевими зносинами", закликали зруйнувати традиційну сім'ю, пропагували "громадські суди" над вінчанням, хрещенням дітей. Нерідко вся це супроводжувалася закриттям, а то й руйнуванням, церков, храмів, монастирів, каплиць, знесенням хрестів, могил, історичних пам'яток.

Внаслідок сталінських репресій 30–40-х років ішло тотальне знищення в Україні національної інтелігенції, духовенства, всіх національно свідомих українців, садистський наступ на селянство, а разом з цим – і на традиційну селянську родину.

Примусова суцільна колективізація, грабіжницькі продрозкладки, нескінченні арешти, знищення в катівнях та концтаборах мільйонів невинних людей, депортації, руйнування хуторів, слобід й одноосібних господарств розорювали села й селянські родини. Україна втратила своїх спадкових хліборобів, які всім серцем і душею любили село і землю й цю любов прищеплювали своїм дітям. Перед війною тільки із Західної України до Сибіру вивезли півтора мільйона українців.

Увесь світ сколихнула трагедія навмисно організованого голодомору в чорноземній Східній Україні в урожайний 1933 р., жертвами якого стали понад 7 млн. українців.

Захисники тоталітаризму брехливо твердили, ніби голодомор 1932-1933 років спричинив прискорення колективізації. Але ж вимирали з голоду й села "колективізовані". Голодомор було організовано на споконвічних українських землях з метою винищення саме українців. Намір його був злочинний – запропастити українську націю, сплюндрувати українські села як головних носіїв української мови, національної родинно-побутової й громадської культури українців. Такі самі штучні голоди пережила Україна в 1921 та 1946-1947 pp., їх жертвами стали понад 5 млн. осіб. "Народ хліборобів і співаків намагалися зробити народом канібалів і злодіїв" (І. Драч).

Свавілля можновладців у ставленні до українських родин було жахливим. То й не дивно, що за 23 довоєнні роки в Україні зовсім не додалося населення, хоч за народженням дітей вона стояла на першому місці в Європі.

Крім фізичних знищень, сталінізм руйнував сім'ю духовно, всіляко культивуючи родинну зраду – недовіру, а то й ненависть між членами родини, примусові доноси одне на одного до офіційних органів як на "класових противників", "ворогів народу", тобто замахнувся на святая святих народної, християнської моралі – подружню вірність, родинну, кровну й свояцьку спаяність, взаємну любов і солідарність, єдність і спадкоємність поколінь.

Суворим випробуванням для української родини стала Друга світова війна – найжорстокіша за всю історію людства. Україна втратила в її вогні кілька мільйонів своїх синів і дочок. Не було жодної сім'ї, яка не оплакувала б загибель своїх рідних і близьких. Війна увірвалась у життя кожної родини розлуками, суворим побутом, нестатками і стражданнями.

Чимало підступних ударів з боку імперського тоталітарного режиму зазнала українська родина в післявоєнні десятиліття, що зрештою зумовило трагічний процес вимирання сільського населення. У 1991 р. в Україні на 30 тис. осіб більше померло, ніж народилося.

Підколоніальне рабство в Україні через нескінченні репресії, лінгвоцид, етноцид, геноцид, насаджування брехливої ідеології, нищення традиційної родинно-побутової культури призвело українську родину не тільки до економічного занепаду, а й спустошувало її духовно, позбавляло національної самобутності. Досягнення українського народного родинознавства всіляко ігнорувалися. Наукові дослідження в цій галузі не проводилися. То й негативні наслідки не забарилися. Родинні чвари, пияцтво, неробство й статева розпуста, подружні зради й розлуки, катастрофічний спад народжуваності, занедбане виховання, сирітство за живих батьків, одинока старість – ось далеко не повний перелік тих бід і нещасть, які звалилися за роки суспільних спотворень на українську родину.

Розлад у родинних взаєминах не тільки заслуговує на осуд. Він підриває педагогічні позиції сім'ї, вкрай негативно впливає на виховання потомства, риє прірву між батьками й дітьми, сіє ворожнечу між родичами й свояками, знецінює високі духовно-моральні цінності, ослаблює міць держави, нації.

Настав той вирішальний час, коли потрібно якнайрішучіше повернутися до українського народного родинознавства в Україні, до відродження традиційного статусу української родини з її непорушним авторитетом, подружньою вірністю, любов'ю до дітей і відданістю святому обов'язкові їх виховання, повагою до батьків, материнським покликанням жінки; підняти роль чоловіка – дружини, батька – матері у створенні й розквіті сім'ї, забезпечуючи на їх взірцевому прикладі духовно-моральну підготовку молоді до подружнього життя, тобто відновити й утвердити те вічне, на чому завжди ґрунтується як національна, так і загальнолюдська педагогічна культура.

 
<<   ЗМІСТ   >>