Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow Педагогіка сімейного виховання

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Основні тенденції сучасного сімейного виховання

Важливий момент розвитку сім'ї суверенної України – спроба забезпечити більшу економічну автономізацію, стабільність проживання родини, створити матеріальну базу для "стрибка дітей", міцно утвердитись у соціальному середовищі.

Слово "сім'я" у щоденному спілкуванні українців репрезентує спільне подружжя (чоловіка й жінку), дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Велич і красу українці підносять до небес – як ознаку особливого авторитету та ролі в житті кожної людини. Повне щастя людини без сім'ї, без домашнього затишку немислиме. Саме таку ідею проголошує одна з відомих українських народних пісень: "У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила, а у мене ні хатинки, нема щастя, нема жінки". Цю думку стверджують також народні афоризми: "Без сім'ї – нема щастя на землі", "Із родини йде життя людини".

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному домі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. У зв'язку з цим постає питання: як краще реалізовувати завдання сімейного виховання?

Визначення проведених завдань родинного виховання має принципово важливе значення, оскільки робить виховний педагогічний вплив на дітей у сім'ї чітким (цілеспрямованим). Якщо говорити коротко, то завдання домашньої педагогіки можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Природа та суспільне призначення людини – ось основа виховання. У функціональному відношенні цю мудру заповідь народної педагогіки уявляємо собі як олюднення особистості та підготовку до життя, реалізацію особистісного виявлення. Підставою для такого висновку служить те, що традиційна батьківська педагогіка є не що інше, як педагогіка життя. Тут ніколи не виникала ота штучно надумана проблема "посилення зв'язку педагогіки з життям", навколо якої не раз здіймався шумний галас, бо процес виховання у трудовій сім'ї майже нічим не відрізнявся від реальної життєвої діяльності самої родини та громади. Саме у цьому і полягає основна дійова сила й достоїнство народної педагогіки. Цей висновок грунтується на основі народного розуміння покликання людини і природного права на життя та повну реалізацію себе в ньому. Тому й головний девіз української етнопедагогіки – "Дивися, не забудь: людиною будь"!

Розумна любов до дітей виявляється у ласці, що не опускається до надмірностей, у піклуванні, що не веде до потурання, у вимогливості, яка завжди поєднується з чуйністю. З перших днів, місяців і років життя, коли дитина перебуває під опікою любові матері, поступово розвиває свою активність також поважна любов батька. Без сприяння батька існує небезпека переростання любові матері в надмірну поблажливість і поступливість примхам дитини. Тож, власне, батько, якого дитина має, безумовно, поважати при своїй чоловічій дужості й силі духу, служить прекрасною опорою як за свого авторитету, так і авторитету матері. Авторитет батьків належить до найвпливовіших виховних факторів. Якщо дитина поважає своїх батьків, виконує їхні вимоги й прислухається до їхніх порад, то це означає, що батьки в родині мають авторитет, займають міцну педагогічну позицію.

Великий слов'янський педагог Я.А. Коменський назвав рідну мову материнською. Відречення від рідної мови – крок антипедагогічний, аморальний. Антипедагогічний тому, що позбавляє дітей їх природної мови, а батьків – могутнього виховного впливу на них, руйнує спадковий мовно-генетичний код, ламає традиційну наступність поколінь, гальмує духовно-моральний і інтелектуальний розвиток особистості, нівечить національний характер і самобутні психологічні риси людини. Аморальний через те, що призводить до відцурання від рідних батька й матері, братів і сестер, діда й прадіда, родини, нації, до зради свого народу та його загибелі. Адже мова – найміцніший скарб, найбільше духовне багатство кожного народу. З умиранням мови в устах народу зникає і сам народ.

Кінцевою метою мовного розвитку української дитини є опанування української літературної мови в усній і писемній формах через використання усталеного загально найдосконалішого взірця мови українців, який має певні норми в граматиці, лексиці, вимові тощо. Це мова державних і громадсько-політичних установ України, мова української національної школи, преси, техніки, театру, радіо, телебачення.

Малятко вдається до вживання цілком доступної дитячої мови, репрезентованої спочатку у формі крику, агукання й лепету дитини, а також – у зручних для вимови звуках "га" звукосполученнях ("а-а-а", "па-папа", "ду-ду-ду"), словах ("цюцьо", "жижа", "коко", "моньо"), словосполученнях ("дзінь бам", "тюпа бай"). Таким чином, розвиток мовлення у дітей проходить через освоєння таких етапів:

  • • дитяча мова;
  • • наріччя (якщо дитина зазнає діалектного впливу з боку своїх батьків);
  • • літературна мова.

Настав час повернути українській мові престиж і провідну роль в родинному, шкільному й громадському вихованні дітей та молоді в Україні.

Щоб заглибитись, як слід у те, чим і як виховувати дитину в сім'ї, треба насамперед добре з'ясувати саму суть цього процесу і його бажане спрямування. Виховання – важливе явище родинного та суспільного життя. Воно виникло в процесі трудової діяльності людей у зв'язку з необхідністю для молодого покоління оволодіти виробничо- трудовим досвідом старших поколінь. Це поняття вживається в теорії та практиці в широкому й вузькому значеннях. У вузькому значенні слова під вихованням розуміємо той чи інший навмисний і систематочний вплив дорослих на поведінку дітей і молоді. Родинне виховання – процес цілеспрямованого формування особистості дитини під керівництвом батьків.

Під засобами виховання розуміємо той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напрямку, їх поділяють на дві категорії – природні й надприродні. До природних засобів виховання належать: слово, фольклор, авторитет батьків, праця, навчання, навколишня природа, домашній побут, національні звичаї і традиції, громадська думка, духовно-моральний мікроклімат сім'ї, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим дня, література і мистецтво, книга, кіно, театр, музеї і виставки, ігри та іграшки, мітинги, демонстрації, страйки, фізкультура й спорт, свята, обряди, символи, атрибути, реліквії тощо. До надприродних засобів виховання відносять релігію.

Як бачимо, засобами виховання виступають, з одного боку, різні види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, спортивна, мовленнєва, пізнавальна, розумова тощо, а з другого – сукупність предметів і явищ матеріальної та духовної культури, залучених для педагогічного впливу на вихованців – образотворче й музичне мистецтво, науково-популярна й художня література, наочні посібники, книги (довідники, словники), побутові речі та предмети. "Виховує все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше – люди. Серед них на першому місці – батьки й педагоги", – писав А.С. Макаренко і далі нагадував: "У виховній роботі немає дрібниць. Який-небудь бант, що його ви зав'язуєте у волоссі дівчинки, та чи інша шапочка, яка-небудь іграшка – усе це такі речі, які можуть мати в житті дитини величезне значення. Хороша організація в тому й полягає, що вона не випускає з уваги найменших подробиць та випадків".

Досить важливим засобом спілкування батьків з дітьми і морального виховання може стати усна народна творчість. Життєвий досвід у дітей можна формувати через влучне вживання прислів'їв, у яких закладено програму морального виховання. Народні прислів'я стверджують повагу до батьків, доброзичливість у сім'ї, виховують любов до сестричок і братиків, бабусь і дідусів. У них сформульовані поняття про честь, совість, справедливість і людську гідність. Батьки різними засобами усної народної творчості передають дітям уявлення про різноманітні події, душевний стан людей, їхні почуття, про рослинний і тваринний світ та явища навколишньої дійсності.

Найпридатнішою для практичного користування батьками у виховній роботі з дітьми може бути класифікація, за якою методи родинного виховання поділяють на три групи: методи переконання; методи організації життєдіяльності дітей; методи стимулювання культурної поведінки.

Методи переконання покликані формувати свідомість дитини, судження, погляди, переконання, ідеали. До них належать: роз'яснення, повчання, напучення, порада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання і дискусії, тобто такі методи, які здатні забезпечувати цілеспрямований вплив на свідомість вихованців з метою формування в них позитивних морально-психологічних рис, спонукання до суспільно корисної діяльності.

Методи організації життєдіяльності дітей спрямовують вихованців на "єдність слова і діла", що має надзвичайно важливе значення у формуванні особистості. Виховання високої свідомості, самодисципліни і культури поведінки не може успішно здійснюватися, якщо воно обмежується лише проповідуванням ідей, поглядів і норм поведінки. Треба ще втілювати їх на практиці, привчати змалку дітей неухильно дотримуватись цієї вимоги. Значною мірою цьому сприяє застосування таких виховних методів, як практикування правильної поведінки, дотримання режиму праці і відпочинку, доручення, вимога, привчання, нагляд (догляд), прохання, наказ, заборона.

Беручи активну участь у конкретних заняттях поруч із дорослими, дитина починає усвідомлювати себе корисним членом сім'ї, виконавцем спільної справи. У процесі різноманітної діяльності дітей і підлітків розширюється їх кругозір, життєвий досвід, збагачується свідомість, формуються такі якості особистості, які важко виробити за допомогою інших методів.

Успіх виховного процесу значною мірою зумовлюється застосуванням методів стимулювання культурної поведінки дитини: схвалення, змагання, заохочення, покарання. Головне призначення цієї групи методів – забезпечити педагогічну профілактику, тобто запобігти та попередити лихі думки і злі кроки, надати простір для добрих помислів і благородних вчинків. Зважаючи на особливу витонченість виявлення та застосування цих методів, наведемо стислу характеристику кожного з них.

Схвалення – визнання батьками дій і рішень дитини правильними, тобто бажаними для їх продовження з метою утвердження доброчинності. Змагання виражає природне прагнення дитини постійно порівнювати свої сили та можливості з іншою особою, намагання перевершити, перемогти когось у чому-небудь, домагаючись кращих, ніж у когось, результатів, показників, що сприяє розвитку в особистості творчості, наполегливості, винахідливості й ініціативи, об'єктивної оцінки фактів. Елементи навіювання наявні у проханні, наказі, переконанні, прикладі, авторитеті, громадській думці, а особливо в мистецтві, художній літературі та фольклорі, зокрема в народному гуморі, іронії, сатирі, сарказмі, в почутті сорому, гріха.

Заохочення – спонукання дитини до гарних вчинків шляхом ласки, похвали і нагороди. До нього вдаємося тоді, коли хочемо відзначити успіхи у навчанні, працьовитість, старанність. Добре, якщо міра заохочення відповідає віку дитини, а також її індивідуальним особливостям, потребам. Безперечно, кожний метод, який застосовується в сімейній педагогіці, має свої особливості. Адже він є індивідуальним і неповторним для кожного батька, для кожної дитячої особистості. Потенційні можливості виховання дітей у сім'ї полягають у глибокому знанні батьками дитячої психології, характеру дитини та оволодінні багатьма прийомами спілкування.

Святий обов'язок батьків – подбати про нормальний тілесний (фізичний), духовно-моральний і розумовий розвиток своїх дітей. Тіло, душа, розум – ось три кити батьківської педагогіки. На цьому принципі базується виховна пансофія нашого народу, українська етнопедагогіка, народна виховна система, споконвічна практика родинного виховання, вся вітчизняна та світова педагогічна практика. Для нас завжди актуальними лишаються слова К.Д. Ушинського, який писав: "Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, – її тіло, душу, розум".

Системне здійснення тілесного, духовного та розумового розвитку охоплює весь комплекс формування особистості, в тому числі трудове, патріотичне, світоглядне й естетичне виховання як невід'ємний компонент і наслідок дії головної системи. Всі її ланки взаємопов'язані. Тілесне, духовне та розумове виховання теж перебувають між собою в органічній єдності. Вони виділені нами в окрему групу умовно, для зручності розгляду й докладнішого аналізу. Природовідповідність спонукає розпочати аналіз з тілесного, фізичного виховання.

Мету фізичного виховання диктують реальні потребі кожної людини – бути здоровою, сильною, загартованою, спритною та витривалою для повноцінного власного життя, праці, переборення різних труднощів, оборони рідної землі. Кожен знає, що бути здоровим і сильним значно краще, ніж хворим і кволим ("Хвороба нікого не красить", "Хворому нічого не миле"). Перевага віддається тому, хто сильніший ("Хто дужчий, той ліпший", "Де сила, там і міць", "Коли немає сили, то й світ немилий").

Духовність сім'ї – основа виховання дитини. Духовність – це сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб'єктивний світ людини, основні риси культурної особистості. "Добрий початок – половина справи", – кажуть у народі. Для домашнього виховання цей мудрий вислів має особливо важливе значення. На перші роки життя дитини припадає найбурхливіше формування особистості, засвоєння рідної (материнської) мови, найактивніше пізнання нею навколишнього світу. Саме на цьому етапі закладаються основи здоров'я, розумового, фізичного, духовно-морального, трудового й естетичного розвитку людини, фундамент її вихованості, національної свідомості та патріотизму. "Якщо ви до п'яти років не виховаєте дитину як треба, – писав А.С. Макаренко, – потім доведеться перевиховувати. Головні основи виховання закладаються до п'яти років. І те, що ви зробили до п'яти років, – це 90 % усього виховного процесу".

Процес виховання дитини в сім'ї – це передусім збагачення її духовними цінностями, вираженими в суспільній моралі, етиці, естетиці, та формування поведінки як певної і послідовної системи відносин, дій, вчинків, зумовлених соціальними умовами й обставинами найближчого соціального середовища. Причому виховання не зводиться лише до передачі дитині морально-етичних норм і правил – воно передбачає і практичну реалізацію цих норм, переведення їх у стійку звичку.

Духовність виховання – це система, уклад життя сім'ї, умова, яка забезпечує здійснення розумового, інтелектуального, емоційно- чуттєвого розвитку дитини та формування її світогляду: передача молодим поколінням морально-етичних ідеалів, ідей, уявлень народу, виражених у народній творчості.

Створені протягом віків родинні традиції українського народу завжди були міцним фундаментом сімейного дому. В них містяться справжні скарби загальнолюдських цінностей – любов до людей, взаємоповага у сім'ї, гостинність, привітність, щедрість та взаємодопомога. У багатовікових звичаях, обрядах, традиціях народу – унікальна школа сімейного виховання поведінки, етики, праці й дозвілля. Завдяки дотриманню звичаїв, традицій постійно збагачується і поглиблюється в сім'ї родинно-побутова культура, вдосконалюються сімейні стосунки, краще засвоюється і пізнається духовна спадщина батьків, дідів і прадідів.

 
<<   ЗМІСТ   >>