Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Вавилон і Ассирія. Закони Хаммурапі

У Передній Азії найдавніші держави виникли в долині річок Тигру і Євфрату, тобто в долині Межиріччя, або Месопотамії. В південній її частині жили племена шумерів. Основним їх заняттям було землеробство. Десята частина врожаю у вигляді податку вилучалася в царські комори. На кінець IV ст. до н. е. в Південній Месопотамії існували понад 20 дрібних держав. їх правителі називалися named, а самі держави, в свою чергу,- патесіати. Між найкрупнішими патесіатами – Лагашем та Уммою – в кінці IV тис. до н. е. йшла боротьба за об'єднання під своєю владою Південного Межиріччя.

У центральній і північно-західній частині Межиріччя проживали семітські племена, що називалися за своїм головним містом аккадійцями. Приблизно в середині III тис. до н. е. на чолі Аккаду опинився талановитий воєначальник і адміністратор Саргон І. У його війську налічувалося 5400 воїнів. Вважається, що це перше в історії постійне військо. За службу воїни отримували від царя земельні наділи.

Близько 2320 р. до н. е. в Лагаші вибухнуло народне повстання, кероване Урукагіною (Уруінімгіною), що стало переможним. Урукагіна за період шестирічного правління (2318-2312 pp. до н.е.) здійснив важливі соціальні реформи, які вважаються найдавнішими відомими правовими актами в галузі соціально-економічних відносин.

Були скасовані побори зі жрецького персоналу, збільшено натуральне утримання підневільних храмових робітників, відновлено незалежність храмового господарства від царської адміністрації. Певні поступки були зроблені і рядовим прошаркам населення: зменшено плату за здійснення релігійних обрядів, скасовано деякі податки з ремісників, полегшено повинність на зрошувальних спорудах. Окрім цього, Урукагіна відновив судову організацію в сільських общинах та гарантував права громадян Лагашу, захистивши їх від лихварської кабали. Нарешті була ліквідована поліандрія (багатомужжя). Усі ці реформи Урукагіна видав за договір з головним богом Лагашу Нінгірсу, а себе оголосив виконавцем його волі. Реформи не зачепили землеволодіння знаті, не ліквідували повністю боргової кабали.

Через шість років після переможного повстання Урукагіни землі Лагашу були захоплені армією Умми, а реформи Урукагіни – скасовані.

В усобну боротьбу південно-месопотамських міст втрутився Саргон (правив Аккадом з 2334 р. до н. е.). Цей цар підкорив собі усе Межиріччя, Елам (гірська країна на схід від Межиріччя) і здійснив походи в Сирію і Малу Азію. В кінці свого царювання прийняв титул "царя чотирьох сторін світу". Саргон та його наступники Саргоніди (п'ять царів, син, змінюючи батька, правили країною протягом 150 років) прискорили розвиток державності в Древньому Шумері. Сильного удару було завдано родовій аристократії шумерських міст. Однак державний лад цих міст ще нагадував попередню, додержавну епоху. Це були невеликі адміністративні утворення типу міст-держав. Центром їх, оточеним сільською периферією, служили поселення міського типу.

Серцевиною і символом такого поселення був храм у формі піраміди (зікурат), збудований на честь місцевого божества-покровителя. Нерідко храм був місцем проживання вождя і перебування його адміністративного апарату з числа жерців-чиновників. Таким вождем був обраний усіма вільними чоловіками (або призначений радою старійшин) енсі ("той, що очолює рід") чи лугаль (велика людина). У храмі були комори для зберігання зерна, отриманого з храмових земель, обробка яких входила в обов'язок усіх землеробів, склади готової продукції ремісників, арсенали і т. п. Зрозуміло, що таке місто мало автономний устрій з власною армією, чиновниками, податками тощо. Рада або общинні збори управляли загальним земельним фондом, чинили суд, можливо, мали право зміщення енсі та лугалів.

Влада центру трималася на військовій силі царя та тих вигодах, які забезпечувала об'єднана держава: припинення міжусобних війн, вільний розвиток торгівлі і ремесел, надходження рабів із завойованих територій, безпека кордонів тощо. Однак ця влада первісно не мапа такого абсолютного характеру, як влада фараона в сусідньому Єгипті.

За одного з наступників Саргонідів – Урнамму (засновник Третьої династії Ура 2112-2003 pp. до н. е.) царська влада зрештою набула деспотичного характеру. Цар став верховним суддею, главою усього державного апарату, він же вирішував питання війни і миру. Було створене сильне центральне управління. В царських та храмових землях чисельний штат писців та чиновників реєстрував найдрібніші аспекти господарського життя.

У країні діяла налагоджена транспортна система, гінці з документами розсилалися в усі кінці держави.

Син Урнамму Шульгі (2093-2046 pp. до н. е.) добився свого обожнення. У храмах ставилися його зображення, яким слід було приносити жертви. Шульгі видав закони, які свідчать про наявність розвинутої судової системи. В них, зокрема, встановлювалася винагорода за привід раба-втікача його власникові. Передбачалися також покарання за різні види членоушкоджень. На відміну від більш пізніх законів Хаммурапі, Шульгі не керувався принципом "око за око, зуб за зуб", а визначив порядок матеріального відшкодування постраждалому. Закони Шульгі вважаються найдавнішими з відомих нам правових актів.

У кінці III тисячоліття до н. е. в область Аккаду вторгаються аморейські племена з Аравії, а в область Шумера – еламіти. Між цими двома завойовниками точиться боротьба за повне панування над Межиріччям, в якій перемагають аморейські царі, чиєю столи цею був Вавилон. Близько 1894 р. до и. е. амореї створили самостійну державу з центром у Вавилоні. Розквіт давньовавилонського царства і остаточне об'єднання під його зверхністю усього Межиріччя відбувається за знаменитого царя Хаммурапі (1792-1750 р. до н. е.). Хаммурапі переміг еламітів, підкоривши північне від Вавилонії царство Марата завоював місто Ашшур, центр могутньої в майбутньому держави. Його імперія протрималася близько двох віків.

У 1595 р. до н. е. Вавилон був захоплений хетами, а в 1518 р. до н. є – касітами, панування яких тривало 362 роки.

За Хаммурапі велися не лише успішні війни, а й будувалися канали, споруджувалися храми, установився єдиний для усієї країни культ бога Мардука, бога-покровителя Вавилона. Зі звеличенням Мардука пов'язувалась і сакралізація (тобто обожествления) правителя – спільна риса для усіх азіатських деспотій. Зусиллями жерців було багато зроблено в сфері астрономії і календаря, математики і писемності.

Хаммурапі розробив знаменитий звід законів. Висічений на базальтовому стовпі, кодекс зберігся до нашого часу. Складається він з 282 статей.

Було б не зовсім правильно вважати Хаммурапі першим чи найбільшим законодавцем Вавилонського царства. Закони держави Ешнунни (держава захоплена Хаммурапі в 1763 р. до н. е.) уже на поч. XX ст. до н. е. містили тарифи цін та оплати найманої праці, статті сімейного, шлюбного та карного права. Так, за подружню зраду з боку дружини, зґвалтування заміжньої жінки та викрадення дитини вільної людини встановлювалася смертна кара. Як випливає з цих законів, раби носили спеціальні тавра і не могли вийти за межі міста без дозволу свого володаря. До другої половини XX ст. до н. е. віднесено закони царя Ліпіт-Іштара, в котрих, зокрема, регулювався статус рабів. Були встановлені покарання за втечу раба від господаря та за переховування раба-утікача. Обумовлювалося: якщо рабиня вступала у шлюб з вільним, її діти від такого шлюбу ставали вільними, і т. д. і т. п. Тобто, закони Хаммурапі з'явилися не на пустому місці, їх поява була лише одним з виявів фіксації місцевих правових норм, доповнених законодавчою практикою правителя.

Показово, що норми права кодексу Хаммурапі були практично вільними від релігійного впливу. Вчені вважають це свідченням того, що релігійна система Межиріччя не була тотальною, тобто не монополізувала сферу духовного життя. На відміну від іншої найдавнішої правової системи світу, давньоєгипетської, норми правової поведінки у Вавилонській державі залишалися відносно вільними від втручання жерців. Ці закони як за своїм змістом, так і за рівнем розвитку тогочасної юридичної думки були великим кроком уперед порівняно з давнішими шумерськими та аккадськими правовими пам'ятками. Зокрема, був прийнятий, хоча й не завжди послідовно відстоювався, принцип провини та злої волі. Так, було встановлено різні покарання за зумисне і незумисне убивства.

Закони викладалися за певною системою: порядок судочинства, майнові відносини, шлюб і сім'я, знаряддя праці, захист особи.

Древній Вавилон був різновидом східної деспотії. Цар (патесі- лугаль) мав необмежену владу, управління будувалося на засадах бюрократичного централізму. В країні діяла відрегульована податкова система, населення було задіяне у суспільних роботах.

Патесі-лугаль здійснював управління через міністра-нубанду, подібно до того, як у Єгипті був візир-джаті. Цей збіг не випадковий. Влада фараона і патесі-лугаля була спадковою, вона могла опинитися у руках недосвідченого юнака чи немічного старця. Міністрів, як й інших чиновників, можна було змінювати, покладати на них відповідальність за невдачі тощо.

Місцеві адміністрації очолювали призначувані (а не спадкові) царські чиновники – шакканаку та рабіанум. В армії владу здійснювали декум і нубутту.

Воїни (реддум та баірум) отримували від царя землю і худобу в пожитгєве користування, але без права відчуження (статті 35, 36). Майнова відповідальність такого воїна поширювалася лише на майно, захоплене ним на війні, але не на майно, надане державою у користування.

Вільне населення було поділене на два розряди – авілум (мужі) та мушкенум (покірні). Вважається, що мушкенум – це колишні вільні общинники, змушені стати орендаторами державних або храмових земель.

У питаннях приватної власності чи приватного володіння рабами авілум і мушкенум абсолютно рівноправні. Але в питаннях про образу, завдання шкоди чи тілесного ушкодження покарання для мушкенум суворіші. Те ж стосується випадків, коли обидві категорії виступають як потерпілі. За крадіжку худоби у авілум штраф втричі вищий. Якщо хтось украв майно мушкенум, то збиток було необхідно компенсувати в десятикратному розмірі, тоді як за крадіжку царського чи храмового майна передбачалося заміщення у тридцятикратному розмірі. Якщо авілум завдавав тілесного ушкодження мушкенуму, він міг відплатитися штрафом, а мушкенум – компенсувати тілесне ушкодження, завдане ним авілуму, сріблом не міг. У випадку, коли тілесні ушкодження завдавалися між рівними, діяв принцип таліону – "око за око, зуб за зуб".

Суворо охоронялася приватна власність. Будь-яке посягання на рухоме чи нерухоме майно, на рабів чи худобу каралося штрафом у 10- 30-кратному розмірі або ж, що частіше, – смертю. За крадіжку майна палацу і храму (ст. 6), за купівлю без свідків у неповнолітнього чи раба (ст. 7), за грабунок (ст. 22) і навіть за мародерство під час пожежі (ст. 25) санкцією виступала смертна кара. Спроби присвоєння зданого на зберігання хліба чи срібла каралися набагато м'якше – подвійним штрафом (статті 12,24).

Земля, вода, зрошувальна система вважалися державною власністю. Користування земельною ділянкою, включаючи оренду, обмін, передачу в спадщину, пов'язувалося з добросовісним виконанням своїх обов'язків. У разі небажання виконувати їх чи неможливості (воїн потрапив у полон), земельний наділ передавався іншому. За неявку на військову службу без причини власник такого наділу карався смертю.

Одним із об'єктів власності були раби. На відміну від раннього Єгипту, в державі Хаммурапі раби могли перебувати не лише у державній, але й у приватній власності (володінні). Крадіжка раба, його переховування чи навіть сприяння втечі раба (див. ст. 13) однозначно каралося смертю. Існувало і боргове рабство, однак термін боргової кабали обмежувався трьома роками (ст. 117).

Цікаво, що закон передбачав віддання в боргову кабалу дружини, сина або дочки боржника, але не його самого. Подібні паралелі: діти – власність батька, який може продати їх у рабство, мають місце і в інших рабовласницьких суспільствах. Ці обмеження ставили за мету запобігти розоренню селян і остаточному перетворенню їх у рабів, оскільки особисто вільні селяни були основою ополчення, а також платниками державних податків.

Раби, як правило, експлуатувалися на царських землях, в маєтках чиновників і знаті, для ведення храмового господарства тощо. Однак натрапляємо у законах Хаммурапі і на згадку про тих рабів, які є власністю мушкенум. Основними джерелами рабства (окрім трирічної боргової кабали) були військовополонені та діти рабів. За убивство раба компенсацію отримував господар, а не члени його (раба) сім'ї. Те ж стосувалося тілесних ушкоджень.

Закон захищав тих рабів, які опинилися у рабстві у разі неповернення боргу. Убивство такого раба тягло за собою убивство сина господаря. Штрафні санкції були передбачені і щодо того господаря, який убив чужого раба, взятого у заставу. Діти раба і вільної вважаються вільними. Для порівняння: в Давньому Єгипті раб формально був власністю фараона, який передавав його у володіння храму, чиновнику чи воїну. В державі Хаммурапі раб (не борговий) був уже об'єктом власності, а не володіння,- його можна було продати, передати у спадщину, закласти тощо. Рабів (крім боргових) часто використовували для жертвоприношень.

У вавилонській сім'ї також, на відміну від Єгипту, становище чоловіка і жінки різнилося. В Єгипті вони рівноправні, у Вавилоні – ні. Чоловік сплачував тестеві викуп чи приносив шлюбний дарунок (статті 160, 159), після чого жінка ставала залежною від нього. Подружню зраду чоловік на свій розсуд міг покарати смертю (утоплениям дружини), якщо було достатньо доказів (ст. 129). Перелюб з боку чоловіка не вважався злочином, якщо він тільки не спокусив дружину вільної людини.

Жінка могла піти на чужі хліби, якщо чоловік потрапив до полону, однак після його повернення вона мусила повернутися до нього, навіть якщо у неї вже були діти від нового зв'язку (ст. 135). Безплідній дружині після розлучення слід було повернути її майно, а ледачій, марнотратній можна не давати нічого (статті 138, 141).

Щодо дітей, батько не міг без підстав позбавити сина спадщини (ст. 168), якщо тільки той не вчинив злочину, але міг продати його під виглядом усиновлення. Батько також був зобов'язаний навчити дітей своєму ремеслу.

Панівне становище у родині батька є помітним, але не абсолютним. Дружина могла домагатися розлучення у випадках чоловікового адюльтеру, безпідставного звинувачення у подружній зраді та зникнення чоловіка без залишення своїй родині засобів до існування.

Успадкування відбувалося двома шляхами: за законом і за заповітом. Вважається, що успадкування за заповітом є ознакою вищого ступеня розвитку суспільних відносин. Діти успадковували свою частку порівну. Діти рабині брали участь у розподілі спадщини, якщо батько-господар визнав їх своїми. Але у цьому випадку діти від законного шлюбу мали право узяти свою частку першими (ст. 170).

Карне право у законнику відзначається своєю жорстокістю, але загалом – це риса усіх ранніх кодифікацій (закони Дракона в Афінах, XII таблиць у Римі тощо). Законодавець намагався дещо наївно викорінити зло з допомогою правового терору.

У законах Хаммурапі ми бачимо відхід від первісного принципу таліону, що також є ознакою класового суспільства. Правило "око за око, зуб за зуб" могло спрацьовувати лише у відносинах між рівними. Авілум і мушкенум по-різному розплачувалися за свої правопорушення.

Застосування принципу таліону виключало потребу встановлення суб'єктивної сторони дії. Вбивство з необережності, в певних випадках, тягло за собою ту ж відплату, що й убивство свідоме. Так, статті 228- 232 перелічують компенсацію замовникові, який зазнав тих чи інших збитків від руйнації збудованого на замовлення будинку. Смерть господаря каралася смертю будівничого, раб заміщався рабом, майно – майном тощо. У деяких випадках ця рівність сторін і адекватна відповідальність за вчинене призводила до юридичних курйозів. Шкода (смерть), завдана "сину чоловіка", наприклад, у борговому рабстві, "компенсувалася" аналогічною шкодою (смертю) сину винуватця (ст. 116).

Закон, таким чином, допускав застосування смертної кари до особи, яка не мала практично жодного відношення до злочину, причому не обов'язково навіть мужчини. За побої вагітної, які спричинили її смерть, життям розплачувалася дочка убивці (ст. 210). У випадку, коли "повна" компенсація неможлива (лікар зробив невдалу операцію, раб образив свого господаря, усиновлений відмовився від усиновителя чи син від батька), застосовувався т. зв. символічний таліон – відрізали пальці хірургові (ст. 218), вухо рабові (ст. 282), язик усиновленому (ст. 192) тощо.

Таліон не слід плутати з кровною помстою. Роль творця правосуддя бере на себе держава, а не рід скривдженого, тому сам звичай таліону – це ознака швидше класового суспільства, а кровна помста – родового.

У законнику Хаммурапі кровна помста відсутня. Для порівняння: т. зв. варварські правди в Західній Європі допускали (при її обмеженні) кровну помсту аж до ЇХ ст. н. е., тобто більш ніж через 2500 років після Хаммурапі.

Смертна кара згадувалася у законнику (підраховано) у ЗО випадках. Як правило, це кваліфікована смертна кара. Так, за співучасть в убивстві свого чоловіка заради коханця невірна дружина каралася насадженням на кіл (ст. 153). Якщо кілок гладкий, страта займає 2-3 години нестерпних мук, якщо ж на ньому зробити зарубки,- іноді й 2-3 доби.

Поблажливіше ставився законодавець до цивільної відповідальності. Щоб не зменшувалася кількість воїнів та платників податків, Хаммурапі намагався полегшити участь тих прошарків вільного населення, які перебували у тяжкому матеріальному становищі. Зокрема, одна із статей законів обмежувала боргове рабство трьома роками роботи на кредитора, після чого позика, незалежно від суми, вважалася повністю погашеною. Якщо з причини стихійного лиха врожай боржника був знищений, термін погашення позики та відсотків автоматично переносився на наступний рік.

Деякі статті законів присвячені орендному праву. Плата за орендоване поле звичайно дорівнювала третині врожаю, а саду – двом третинам (для порівняння: в Афінах до реформи Солона безземельні фети працювали за шосту частку врожаю).

Тенденція до пом'якшення покарання спостерігалася у двох випадках: вищий здійснив злочин щодо нижчого або раба, і у випадку, коли ушкодження заподіяне ненавмисно у бійці (ст. 206). У першому випадку доводиться говорити про класовий характер вавилонського права, у другому – про зачатки поняття суб'єктивної сторони злочину.

Судді заборонялося скасовувати своє рішення під загрозою штрафу у 12-кратному розмірі від суми позову та зміщення зі своєї посади (ст. 5). Очевидно, це застереження мало запобігати хабарництву, а також безкінечному поновленню судового процесу і сутяжництву.

1 останнє. Суддя не завжди міг виявити істину. В такому разі вдавалися до ордалій – суду Божого. Так, ст. 2 передбачала, що звинувачення у сумнівному випадку "перевірялося" водою. Звинуваченого кидали у ріку. На відміну від варварської Європи, де невинний "мусив" іти на дно (вода – чиста субстанція і грішника не приймає), тут смерть звинуваченого підтверджувала його провину. Показово інше – юриспруденція, якщо це можна так назвати, народів, які перебувають на однаковому ступені розвитку, незалежно від того, що їх розділяють тисячі кілометрів і тисячі років, знаходить прийоми, в основі яких нерідко лежить один і той же принцип.

У другій половині XIII ст. до н. е. за царя Тукульті-Нінтурті І (1244- 1208 pp. до н. е.) наймогутнішою державою Близького Сходу стала Ассирія. Ассирійський правитель захопив Вавилонію і призначив туди своїх намісників. Правові пам'ятки цього періоду (він називається середньоассирійським) свідчать про те, що рабство й далі не набуло широких масштабів, основою виробництва залишалася община. Рабів було мало, коштували вони дуже дорого. Проте боргове рабство стало довічним і спадковим, кредитор міг робити з боржником при несплаті боргу все, що завгодно: "бити, вищипувати волосся, бити по вухах і продірявлювати їх" та навіть продати кабального раба за межі Ассирії.

 
<<   ЗМІСТ   >>