Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Стародавній Китай

За своїми природно-кліматичними умовами Китай дещо відрізняється від передньоазіатських країн. Його територія доволі чітко поділяється на три частини: а) долина ріки Хуанхе, або "велика китайська рівнина"; б) Центральний Китай, де поєднуються гористі райони з долиною ріки Янцзи; в) Південний Китай – гірська країна.

Розливи Хуанхе несуть родючий намул, що робить умови землеробства в цьому регіоні подібними до єгипетських чи месопотамських. Ґрунти Центрального та Південного Китаю менш родючі, але тут містяться багаті запаси корисних копалин: міді, олова, свинцю тощо. Поливне освоєння долин двох найбільших річок Китаю розпочалося лише з середини І тис. до н. е., коли давньокитайська цивілізація пройшла вже тисячолітній шлях свого розвитку. Тим самим економічна основа азіатського способу виробництва в цій державі виникла набагато пізніше від появи самої держави.

Найдавніший період історії Китаю має назву Шан-Інь (XVI-XII ст. до н. е.). Китайські племена, що проживали в басейні р. Хуанхе, об'єдналися для організації відсічі північним кочівникам (хунну) та з метою розвитку іригаційної системи. Племена, які відіграли основну роль у цьому об'єднанні, називалися Інь, а створена ними держава – Шан. Столицею було місто Шан у сучасній провінції Хенань, поблизу м. Аньян. Царська влада зберігала патріархальні риси. Вона була обмежена радою родових (чи племінних) старійшин, а також народними зборами. Цар називався ван (за життя) або ді (після смерті). З функціями воєначальника він поєднував функції верховного жерця, а в окремих випадках – організатора виробництва.

У руках родової знаті зосереджувалися землі і раби. Рабство мало патріархальний характер. У похованнях цієї доби трапляються могили, де разом з рабовласником поховані кілька рабів (отже, раби могли перебувати не лише у державній, але й у приватній власності).

Основну масу населення становили селяни-общинники.

Вже в іньську добу склалася китайська ієрогліфічна писемність. Відомо близько 30 тис. (!) знаків цього письма (для порівняння, словник Шекспіра містить 40 тис. слів, для читання сучасних китайських газет досить знання 2 тис. ієрогліфів, освічені китайці знають їх близько 10 тис.). Вважається, що ієгроліфічна писемність стала важливим фактором зміцнення внутрішньої єдності Китаю: жителі Півночі і Півдня розмовляють настільки несхожими діалектами, що іноді навіть не розуміють один одного. Натомість ієрогліфи однакові в усьому Китаї, і мешканці регіонів можуть легко порозумітися з їхньою допомогою.

Є відомості про існування уже в цю епоху жерців-професіоналів, причому різних спеціальностей: бу – гадалки, ші – ті, що вели погодні записи, у – чарівники, чжу – "богомольці", тобто, ймовірно, ті, хто приносив пожертви. Але – і це головна особливість китайських релігійних культів – найважливіші релігійні церемонії, зокрема, жертвоприношення Небу виконували імператор та вищі чиновники. Тим самим релігія (китайські вірування не містять обіцянки загробної винагороди) не відігравала тієї ролі, що в Індії, Єгипті чи навіть у Межиріччі. Вона не була ні надто важливим елементом зміцнення імператорської влади, ані потенційною опозицією імператорові.

Щоправда, послідовники Конфуція (Кун-Фу-цзи) прагнули утверджувати ідею, що царська влада повинна бути справедливою, інакше правителя можна і потрібно усунути, але відсутність єдиної церковної структури робила релігійну опозицію безсилою перед владою імператора.

У XII ст. до н. е. починається тривала боротьба держави Шан-Інь з племенами чжоу, які згодом захоплюють столицю Шан (1124 р. до н. е.) і створюють власну Чжоуську державу.

За доби Чжоу (XII-VIII ст. до н. е.) виникає централізована китайська держава. Завойовники прийшли з басейну р. Вей. їхня держава (її називають Західне Чжоу) була порівняно велика, але внутрішньо неміцна. Її спадкові правителі обожнювалися (мали титул царів Тянь-цзи – синів неба, заступників неба). Вважалося, що такий ван отримував владу (а разом з нею і право видавати закони) від самого Неба шляхом спослання йому Небесного Повеління на царювання (Тянь мінь).

Разом з тим царська влада не набула деспотичного характеру. Вона обмежувалася радою сановників. В екстрених випадках (наприклад, для вирішення питання про успадкування влади) скликалися зібрання представників вищої титулованої чжоуської аристократії – чжухоу. Цареві були підпорядковані т. зв. три старійшини, тобто три керівники головних управлінь у державі: фінансового, військового та суспільних робіт (головним чином функціонування зрошувальної системи). Поступово число управлінь зростало, були створені: особливе управління царського палацу та скарбниці, судове відомство, відомство культу царських предків.

Під тиском племені цюаньжунів близько 770 р. до н. е. територія чжоуської держави різко скоротилася, столиця була перенесена на схід у район сучасного Лояна. Держава цього часу (її називають Східне Чжоу) постійно відчувавала брак коштів і військової сили. Селянство було обкладене податками, які становили 1/10 частину врожаю. Посилення експлуатації в умовах слабкості державної влади та постійної загрози вторгнень не могли не викликати широких народних рухів. У результаті переможного селянського повстання 842 р. до н. е. царська влада була скинута, а держава Чжоу незабаром розпалася на ряд самостійних державних утворень.

У VII ст. до н. е. на території Китаю співіснуювали п'ять держав, які постійно вели війну між собою. Це – епоха Чуньцю (Весен та осеней).

Чотири з п'яти держав-гегемонів цього періоду ортодоксальна чжоуська традиція трактувала як "варварів": північно-західне жунське царство Цінь, маньські царства Чу (в середній течії Янцзи) та У (в дельті Янцзи), а також найпівденніше Юе, де населення становили предки сучасних в'єтнамців.

Епоха V–III ст. до н. е. дістала назву періоду Чжаньго (Царств, що борються); таких найсильніших царств було уже сім: Цінь, Янь, Чу (периферійні) та Вей, Чжао, Хань, Ці (серединні), а число слабших не піддається обліку. Державний лад цих утворень характеризувався сильними позиціями родової аристократії. В свою чергу, правителі намагалися спертися на особисто їм відданих людей незнатного походження, вводячи принципово нову систему посадової винагороди – "жалування", яке виплачувалося зерном. У великих царствах поступово вводилася централізована політико-адміністративна система.

Основними виробниками в сільському господарстві цього періоду залишалися вільні селяни-общинники. Наприкінці першої половини І тис. до н. е. повсюдно припинилися общинні переділи, земля перейшла у володіння окремих великих сімей. З'явилося боргове рабство, спершу під виглядом "усиновлення" та "застави дітей" (характерно, що для означення усіх рабів: військовополонених, куплених і кабальних діяв єдиний термін нубей).

Доба Чжаньго вважається "золотим віком" китайської філософії. В цей час виникають найважливіші філософські вчення: конфуціанство, даосизм, моїзм та легізм (фацзя). Вчення Кун-Фу-цзи (551–479 pp. до н. е.), відомого в Європі як Конфуцій, стало культовим у Китаї офіційно з 59 р. до н. е. і залишалося у цій якості до 1928 р.

У IV ст. до н. е. починається звеличення царства Цінь. Міністр Шан Ян провів реформи, які мали на меті політичну централізацію, адміністративно-територіальну перебудову, підрив могутності аристократичних родин, зміну системи оподаткування з врахуванням майнової диференціації общинників.

Шан Ян увів єдине законодавство та судочинство, узаконив заставу та купівлю-продаж землі, скасував обмеження розміру наділів, наполягав на поділі великих патріархальних господарств на окремі, малосімейні. Він скасував усі попередні спадкові титули. Нові ранги знатності надавалися за особисті, передусім за військові, заслуги. Лише вони давали право на заміщення адміністративних посад. їхні власники отримували – відповідно до чинного законодавства – пільгові регламентовані права на володіння землею, рабами та іншим майном. Згодом ранги почали продаватися, що відкрило доступ до влади представникам давньої родової аристократії.

У війську Шан Ян замінив колісниці – основу військової могутності аристократії – мобільною кіннотою, бронзову зброю – залізною. Правом на виготовлення зброї володіла лише держава.

Розквіт держави Цінь припадає на правління царя Чженя, якому був присвоєний титул Цінь Ші-хуанді, що значить "перший великий государ династії Цінь". Він підкорив решту китайських князівств, а також завоював частину території Маньчжурії та Монголії. В 221 р. до н. е. Цінь завоювала останнє самостійне царство Ці на Шаньдунському півострові, центром об'єднаної держави стала столиця царства Цінь м. Сяньян.

За правління Цінь Ші-хуанді Китайська держава була розподілена на 36 областей, створений потужний чиновницький апарат, розширена іригаційна система, прокладено дороги з твердим покриттям. Ші-хуанді провів реформу армії (її чисельність досягла 300 тис. чол.), де основною ударною силою стала кіннота. Була здійснена низка інших культурних та економічних реформ: вводилися єдина система мір і ваг, спрощене ієрогліфічне письмо тощо. Нарешті, за Цінь Ші-хуанді на півночі країни розпочалося будівництво Великої китайської стіни для захисту від кочівників. Імператор поширив на увесь Китай установки Шан Яна, створивши військово-бюрократичну імперію на чолі з одноосібним правителем. Цінці займали у ній привілейоване становище, їм належали усі керівні чиновницькі посади. Законом встановлювалося єдине для всіх повноправних вільних громадянське найменування "чорноголові".

Підтримання влади в об'єднаній країні досягалося засобами терору. Тих, хто висловлював невдоволення, за законом кругової поруки співучасників обертали в рабство. За рахунок військовополонених та засуджених судами чисельність державних рабів набула небачених розмірів. Масштабні плани імператора вимагали великих коштів, що, в свою чергу, вело до посиленої експлуатації підданих. Опозицію владі склали прихильники релігійно-етичного вчення Конфуція, які спробували критикувати імператора, спираючись на приклади з історії. Розправа була жорстокою: 460 учених-конфуціанців були поховані живцем, всі історичні книги спалені.

Імператор Цінь Ші-хуанді служив для Мао Цзе-дуна своєрідним кумиром. У зв'язку з цим можна процитувати кілька настанов-перлів, приписуваних засновникові династії Цінь: "Будеш багато читати, імператором не станеш", а також "Книги – у вогонь, вчених – до ями".

Невдовзі після смерті Цінь Ші-хуанді (помер він 210 р. до н. е. у віці 48 років) його династія була скинута. До влади прийшла династія Хань (206 р. до н. е. – 220 р. н. е.). Засновником династії став вождь селянських повстанців Лю Бан, офіційно проголошений імператором у 202 р. до н. е.

Перший період правління династії Хань відзначався деяким пом'якшенням деспотизму: обмежено застосування смертної кари, відбулося зниження податків до 1/30 частки доходу, повернуто свободу людям, які запродали себе у рабство. Правителі династії Хань відмовилися від титула хуанді, а конфуціанство проголосили державною релігією (в цій якості воно проіснувало аж до революції 1911 р.). Лю Бан був також вимушений порушити принцип централізації та роздати частину земель у володіння своїм соратникам – семеро най- впливовіших з них отримали титул ван, що віднині став вищим аристократичним рангом.

Під час правління У-ді (140-87 pp. до н. е.) зросло велике землеволодіння, поміщики експлуатували у своїх господарствах працю рабів та вільних орендарів. Держава здійснила заходи для заохочення виробництва і зовнішньої торгівлі. У-ді провів кілька загарбницьких походів на територію Східного Туркестану та Фергани, в 111 р. до н. е. приєднав землі Гуандуна та північ В'єтнаму. Були налагоджені торговельні зв'язки з Римом. За У-ді нарешті була зломлена політична сила ванів, їхній сепаратизм перестав загрожувати цілісності Китаю.

На цей час переважну більшість виробників у сільському господарстві й надалі становили вільні землероби-общинники. Вони обкладалися поземельним (від 1/15 до 1/30 врожаю), подушним та подвірним грошовими податками. Чоловіки виконували робочу (по місяцю в рік упродовж 3 років) та військову (2-річну армійську та щорічну 3-денну гарнізонну) повинності. В містах функціонували органи самоуправління, що було характерною рисою давньокитайського суспільства. Рабство було основою виробництва лише в промисловості, як у приватній, так і в державній. Работоргівля в цей час набула бурхливого поширення.

У 8 р. н. е. відбувся переворот Ван Міна (Ван Мана). Ставши регентом, Ван Мін усунув малолітнього царя і провів важливі реформи. Уся земля в країні оголошувалася державною власністю, її купівля- продаж була заборонена. Були встановлені розміри максимальних земельних наділів, а надлишки землі у володінні приватних власників – конфісковані. Передбачалося наділення цією землею неімущих. Державною власністю були оголошені також раби. Окрім цього була введена державна монополія на залізо, сіль, вино, а також здійснена спроба встановити тверді ринкові ціни на предмети першої необхідності.

У 18 р. н. е. в Північному Китаї (Шаньдун) під проводом Фань Чуна розпочалося селянське повстання "червонобрових", спрямоване проти диктатури Ван Міна. В 25 р. повсталі здобули перемогу над його військами, після чого селянський рух змінив свою спрямованість. До повстанців приєдналися загони аристократів, і в результаті відбулося відновлення династії Хань в особі Гуан Уді (25-57 pp. н. е.). Новий імператор заборонив таврування рабів, обмежив права власника на їх убивство, а також здійснив низку заходів, спрямованих на зменшення рабства та полегшення становища народу.

Правителі династії Молодших Хань намагалися зберегти централізовану владу та відновити економіку країни, розхитану утопічними реформами Ван Міна. У Ханьській імперії проживало близько 60 млн чол., що становило 1/5 населення Земної кулі в той час. Зрозуміло, що самими лише засобами державного примусу, без опори на аристократію тримати у покорі таку кількість людей було неможливим.

Держава була вимушена спостерігати за посиленням великих земельних власників з т. зв. сильних домів. Розвиток виробничих відносин вів до закабаления вільних селян-орендаторів, з одного боку, та до наділення рабів земельними наділами і власністю – з іншого. Такі зміни дещо нагадують появу колонату в умовах кризи і розпаду Римської імперії.

Чисельність оподатковуваного державою (тобто економічно самостійного) населення катастрофічно падала: від 49,5 млн чол. в середині II ст. н. е. до 7,5 млн, за переписом III ст. н. е. Маєтки сильних домів стали економічно замкнутими господарствами, вийшовши з-під контролю державного апарату. Це призвело до занепаду товарно- грошових відносин. Удвічі скоротилася кількість міст. На самому початку III ст. був виданий указ про заміну в імперії грошових платежів натурою, а згодом монету було офіційно скасовано і в оборот введено як товаро-гроші шовк та зерно. Звичним явищем у житті Китаю стали локальні селянські повстання.

У 184 р. в Китаї відбулося потужне народне повстання "жовтих пов'язок" під проводом Чжан Цзяо та його братів. Основним лозунгом руху стало встановлення загальної рівності. Армія повсталих налічувала кілька сот тисяч (до 300 000) чоловік. Напружена боротьба тривала 15 років і закінчилася придушенням народного виступу. Але система державного управління була ослаблена, і єдина Китайська держава в 220 р. н. е. припинила своє існування, знову розпавшись на окремі царства (первісно їх було три).

 
<<   ЗМІСТ   >>