Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ФЕОДАЛЬНІ ДЕРЖАВИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ. ДЕРЖАВА ФРАНКІВ

Сучасна західноєвропейська цивілізація не лише визначала розвиток людського суспільства протягом останньої тисячі років, але й дала поштовх становленню державно-правових систем США, Австралії, Канади, країн Південної Америки тощо. Народи, що їх просвічені греки і римляни презирливо називали "варварами" (оскільки їхня бідна мова нагадувала цивілізованим рабовласникам якесь суцільне "бар-бар"), зуміли не лише силою зброї перемогти колись непереможну Римську імперію, а й створити власні колоніальні імперії по усьому світу. Вироблені цими народами у процесі тривалого внутрішнього розвитку норми демократи сьогодні домінують у державно-правовому устрої більшості країн світу.

Що дозволило перемогти непереможну Римську імперію? Як вдалося вистояти у боротьбі з новим могутнім ворогом – арабами?

Проте й варварські держави мали не лише сильні, але й слабкі сторони, свої власні дошкульні проблеми. Свідченням цього може служити розпад імперії Карла Великого уже у 843 р.

Заслуговує на увагу і право т. зв. варварських правд. Які переваги і недоліки композицій – системи грошового відкупу за вчинений злочин? Чим пояснити тривале збереження ордалій (у Німеччині судові поєдинки практикувалися навіть у XII–XIII ст.)?

Середніми віками в Європі учені називають період від падіння Західної Римської імперії (476 р.) до падіння Східної Римської імперії чи Візантії (1453 р.). Це – час існування особливого суспільного ладу, який прийшов на зміну рабовласницькому. Феодальне суспільство так само, як і рабовласницьке, було класовим, воно базувалося на експлуатації людини людиною. Відмінність полягає в тому, що за феодалізму трудящі були вже не рабами, а лише особисто залежними від своїх панів, чи, в гіршому випадку, кріпаками представників пануючого класу, який називався класом феодалів. Феодалізм як суспільний лад був неминучою і необхідною стадією в історії розвитку людства, але порівняно із рабовласницьким ладом він виступає більш прогресивним явищем, хоча характеризується ще слабким суспільним поділом праці.

Держава франків

Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з королем Хлодвігом (481-511) на початку VI ст. зайняли майже усю територію колишньої Римської провінції Галлії. На кінець VIII ст. вони підпорядкували собі германські племена аллеманів, тюрінгів, саксів, баварів, лангобардів.

Про германців розповідали ще Юлій Цезар, який зустрічався з ними в середині І ст. до н. е., та історик Таціт, який вивчав їх побут і звичаї наприкінці II ст. н. е. За часів Цезаря це були переважно скотарі, мисливці і рибалки, без розвинутого землеробства. Землю обробляли спільно великими родовими групами, а продукти згодом розподіляли між собою. Ще через 150 років землеробство стало основним заняттям. Землю почали ділити між т. зв. великими сім'ями, які включали в себе три покоління родичів. Землі було багато, і довгий час її браку не відчувалося. Виникло ремесло і ринки збуту.

Незначні справи роду і племені вирішувалися старійшинами. Для розгляду найважливіших справ скликалися народні збори. У германців такі збори припадали на "щасливі дні" – при повному чи новому місяці. Проходили озброєними, згоду чи незгоду висловлювали, потрясаючи зброєю. Усі дорослі общинники були одночасно воїнами, наявність зброї була ознакою вільного, повноправного члена племені. Знатні і багаті часто збирали навколо себе військову дружину і, за висловом Таціта, "віддавали перевагу здобути собі кров'ю те, що іншим діставалося потом". Звісно, така дружина добиралася без огляду на приналежність дружинників до того чи іншого роду.

Перша германська держава остготів (східних германців) виникла в IV ст. н. е. на Дніпрі. У 375 р. її розбили гунни, які прийшли з монгольських степів.

Перша варварська держава вестготів (західних германців) утворилася в Південно-Західній Франції і в Іспанії в 419 р. У 493 р. вестготи під проводом короля Теодоріха (475-526) завоювали Італію, а в 568 р. Італія стала жертвою вторгнення нового германського племені лангобардів. Ці завоювання прискорили процес феодалізації суспільства, а разом з ним – і виникнення держави.

Серед завойовників-варварів найбільших успіхів добилися племена франків. Від гирла Рейну вони рушили за р. Шельду і в 486 р. підкорили Північну Галлію до р. Луари. Франкські королі охоче приймали до своєї дружини романізованих галлів. Вони були необхідні варварській державі завдяки своєму знанню писемності, римського і місцевого права, латинської мови. Середовище дружинників поповнювалося за рахунок королівських рабів, вільновідпущеників і кріпаків. Членів своєї дружини король щедро наділяв завойованою землею, спершу у вигляді подарунків, а згодом як пожалування суто феодального характеру (бенефіцій).

Масштабні завоювання вимагали змін в управлінні. Рада старійшин була замінена постійним оточенням короля, народні збори назавжди втратили своє колишнє значення. Місце народного ополчення зайняло військо, що складалося зі служилих людей. Коли франки захоплювали нові території, король передусім наділяв землею своїх дружинників, які часто отримували володіння римської знаті, населені рабами і колонами. Так формувалася своя власна, доморощена знать.

Уже в VI ст. основна маса орних земель стала у франків вільно відчужуваною власністю, "аллодом". Земля зосередилася у руках знаті. При цьому переважна більшість колишніх вільних общинників вимушено шукала підтримки і захисту у сильних членів суспільства.

Отримавши від короля землю, королівський дружинник чи абат монастиря починали шукати тих, хто б цю землю для них обробляв. Спершу процес закріпачення йшов на майже добровільній основі, згодом – на добровільно-примусовій, а на останньому його етапові головним знаряддям закріпачення став адміністративний примус.

Першими залежними ставали "добровольці" з числа сиріт, ізгоїв і тому подібної публіки. Опинившись без засобів до існування, такий бідняк звертався до крупного землевласника з просьбою надати йому якесь зайняття. У користування він отримував землю, іноді певну суму грошей, тяглову худобу тощо. За надану землю розплачувався натуральним оброком, який йшов на утримання його пана.

Проте більшість франків була пов'язана між собою міцними родовими узами, володіла певним майном і зовсім не поспішала потрапляти у залежність. Цих людей закабалювали різними способами. Одним з таких шляхів закабаления стала військова повинність. Королі присвоїли собі право призивати вільних общинників на війну. Перші три місяці відбування служби воїн мусив харчуватися за власний рахунок, кожні три воїни повинні були мати з собою воза. Ухиляння від служби у війську каралося штрафом у 20 биків.

Опинившись перед важкою дилемою: іти на війну і занедбати власне господарство чи щоразу виплачувати непосильний штраф, пересічний общинник знаходив, як йому здавалося, єдиний можливий вихід. Увесь свій маєток він передавав "добровільним" актом (що називався коммендація) новому власникові (графу чи монастирю) для того, щоб відразу ж отримати його назад з певною додачею (земля, робоча худоба, гроші), але уже не як власність, а в якості тримання, із зобов'язанням виконувати повинності. Ділянка у спадковому триманні називалася прекарій. Тепер селянин міг не йти на війну і не сплачувати штрафу, оскільки юридично нічого не мав – увесь його маєток де- юре належав феодалу, який військову службу королеві ніс.

Повинності селян спершу були неоднаковими, більшими чи меншими. Вони встановлювалися особливими договорами, залежно від того, яким чином набувався прекарій, був він попередньою власністю тримача чи звичайним пожалуванням.

За втратою землі йшла втрата особистої свободи. Згодом, коли цей процес розвинувся, уже у VIII–IX ст. королі заборонили перехід від одного феодала до іншого, вільних людей під загрозою покарання зобов'язали знайти собі пана (сеньйора). Утвердилося правило: "немає землі без сеньйора", людину без "покровителя" можна було безкарно пограбувати, убити тощо.

Землевласники-феодали поступово захопили судову і взагалі усяку адміністративну владу в межах своїх володінь. Для затвердження цих захоплених ними прав феодали добивалися від короля особливої грамоти, яка визнавала за ними право на те, що вони фактично захопили самі. Такий документ називався імунітетною грамотою, а нова влада власника такої грамоти – імуніста – називалася імунітетом. Слово імунітет в перекладі з латини означає "вийняття", "вилучення", в розумінні вилучення даного земельного володіння з-під юрисдикції короля чи його чиновника – графа. Власник такої грамоти віднині самочинно здійснював судову і адміністративну владу в межах своїх володінь і часто поза ними.

Важливе значення для становлення феодальних відносин мала реформа Карла Мартелла (688-741). У сфері її дії після утворення імперії Каролінгів опинилася не лише Франція, а й Італія та Німеччина. Саме ця реформа дозволила франкам узяти під свій контроль численні германські племена – після неї держава франків була міцнішою за сусідів, а феодальний розвиток суспільства випереджував оточення.

Карл Мартелл (дослівно Молот) був майордомом, тобто своєрідним прем'єр-міністром при кількох франкських королях у першій половині VIII ст. Він походив з багатого та знатного роду Арульфінгів, його батько також був майордомом.

У 732 р. франкське військо ледве розбило арабів у битві при Пуатьє. Саме в цій битві проявилася слабкість армії франків, сформованої на основі народного ополчення. Араби мали значну перевагу в кінноті. Оскільки повне оснащення кіннотника (панцир, зброя, металічні лати для коня тощо) вартували стільки ж, як 45 корів, то у франкському війську вершників було обмаль. Влада Мартелла була настільки значною, що сучасники називали його "принцепсом". Він скористався цією владою для створення якісно нового війська.

У церкви і монастирів було відібрано частину земель і роздано воїнам у вигляді бенефіціїв.

Бенефіцій – це землекористування на умовах несення військової служби та деяких інших повинностей. Власник бенефіція мусив на першу вимогу свого сюзерена (війна, придушення повстань) з'являтися для несення військової служби важкоозброєного кіннотника. Увесь обладунок вершник-шевальє мав придбати за власний рахунок – доходи з бенефіція.

Процес реформи дещо нагадував побудову фінансової піраміди з тією лише різницею, що організатори цієї піраміди не збирали, а роздавали матеріальні цінності. Король, а точніше майордом від його імені пропонував місцевому племінному вождеві герцогу земельний фонд у межах проживання його племені, що юридично належав королеві. За це герцог брав на себе зобов'язання виставляти на вимогу короля певну кількість важкоозброєних воїнів-кіннотників.

Далі герцог, залишивши якусь частку пожалуваної королем землі для власного користування, роздавав менші наділи місцевим старійшинам графам на аналогічних умовах. Графи підшуковували собі баронів, а ті – рицарів. Рицар (від германського ріттер, що означає вершник) уже безпосередньо пропонував навколишнім селянам узяти у користування землю, надану йому у беніфіцій. Своїм коштом селяни утримували рицаря-кіннотника, будували йому замок, а він захищав їх від розбійників.

Таким чином, король чи інший феодал ставав сеньйором, а його бенефіціарій – васалом (від кельтського "qwas", що означає людина). Урочистий обряд посвячення у васали називався оммаж (від латинського "homo"), тоді ж у королівському лексиконі з'явився вираз "мої люди". Наділені землею барони ставали васалами герцогів, рицарі – васалами баронів. Сформувалася феодальна драбина сюзеренітету – васалітет. У разі смерті васала його бенефіцій і обов'язки переходили до старшого (майорат) або молодшого (мінорат) сина, у разі відсутності синів – до зятя або іншого власника чоловічої статі, який міг виконувати військовий обов'язок. За відсутності такого спадкоємця- воїна бенефіцій передавався новому власникові.

Дуже швидко була створена потужна армія, здатна не лише відбити натиск арабів, але й поширити владу франкського короля на сусідів.

Проте реформа Мартелла мала й зворотний бік. Бенефіціарій, як відомо, отримував землю на умовах несення військової служби і міг її втратити в разі старості, каліцтва тощо.

Практично відразу почалася боротьба бенефіціаріїв за невідчуження своїх маєтків, що призвело до феодальної роздробленості. Користаючись з тієї чи іншої зручної нагоди, бенефіціарії добиваються для себе спершу імунітетних грамот, а надалі – перетворення своїх давніх бенефіціїв у повну невідчужувану королем власність.

Результатом стала т. зв. феодальна роздробленість – такий стан речей, за якого влада короля у державі була номінальною, крупні землевласники у межах своїх володінь були повноправними государями для своїх підданих: збирали податки, чинили суд, встановлювали митні збори, карбували монету тощо, одним словом – правили як справжні монархи.

Такий новий стан справ став невипадковим. Через переважно натуральний вираз господарства торговельні відносини між частинами ранньофеодальної держави мали епізодичний характер, були відсутні й національні зв'язки. Взагалі формування нації, тобто усталених груп людей з розвинутими політичними, економічними, етнічними, релігійними та іншими зв'язками, – це ознака більш зрілого ступеня розвитку, властивого для епохи капіталізму.

Зусилля королів та майордомів щодо створення великих державних утворень, як правило, після їх смерті, зводилися нанівець. Так, після смерті короля Хлодвіга його нащадки поділили державу на 4 частини: Австрію, Нейстрію, Бургундію, Аквітанію (кін. VII ст.). Створена Карлом Великим у 800 р. величезна імперія у 843 р. була розділена між його трьома онуками: Людовік Німецький отримав східну частину, Карл Лисий – західну (сучасна Франція), центральний коридор та Північна Італія опинилися в руках Лотаря.

Розпад великих державних утворень після смерті їхніх засновників супроводжувався боротьбою між нащадками. У цій боротьбі претенденти на свою частку спадщини спиралися на васалів. Останні, у свою чергу, добивалися імунних грамот і невідчуження бенефіціїв. З часом маєтки перетворювались у феодальну власність, а назви посад (граф, віконт) – у спадковий титул. Цій тенденції децентралізації намагалася протистояти міцна королівська влада.

Уже засновник династії Меровінгів Хлодвіг (V ст.) зробив значний внесок у зміцнення влади центру. Якщо на початку своєї діяльності він був повністю залежний від народних зборів (просив їх згоди на оголошення війни вестготам, на прийняття християнства тощо), то за роки подальшого правління вирішувалися завдання ліквідації племінного сепаратизму, створення нових загальнодержавних форм управління. Державу було розбито на територіальні округи і підпорядковано королівським чиновникам і суддям. Найближчим оточенням короля стала Рада, до якої входили вищі світські чиновники і єпископи. Перший сановник мав назву майордома, юридичним радником короля був палацовий граф, управителем канцелярії – референдарій, командуючим кіннотою – маршал. Сталого розмежування обов'язків не було. Як правило, розширені засідання Ради із запрошенням представників знаті відбувалися навесні і восени, решту часу Рада була постійно діючим органом при королі.

На місцях управління округами здійснювали графи і герцоги. Крім адміністративних і судових функцій, у їхні обов'язки входив збір податків, частина яких призначалася для державної скарбниці. За 200 років правління нащадків Хлодвіга, Меровінгів повністю було завершено переростання органів воєнної демократії в апарат управління, призначений обслуговувати інтереси феодалів. Уже Хлотар Π (VI ст.) проголосив, що посади графів будуть заміщатися лише представниками знаті, переважно місцевої.

Останні королі з династії Меровінгів дістали прізвисько лінивих. Управління поступово зосередилося в руках королівських майордомів. Зрештою, у 753 р. нащадок Карла Мартелла Піпін Короткий з династії Каролінгів (751-768) здійснив державний переворот і став королем франків. Син Піпіна Карл Великий (768-814) зумів підкорити своїй владі саксів, значну частину території майбутньої Австрії, швейцарські провінції, північний схід Іспанії. У 800 р. папа Лев III у Римі урочисто проголосив Карла імператором, а володіння Карла Великого почали називатися імперією.

Франкська держава цього періоду може служити прикладом організації варварської держави. Столиці цієї держави у сучасному розумінні не існувало. Вона знаходилася там, де перебував король і його дружина. Король пересувався Франкською державою від одного свого маєтку до іншого, бо саме там знаходилися запаси продовольства та інших необхідних засобів для задоволення потреб двору і армії. Збиралися ці продукти та товари у вигляді податку з місцевого населення. Після спустошення запасів одного замку король з оточенням переїздив до іншого. Не мала варварська держава і чітко окреслених кордонів. Фактичними кордонами її були межі, куди простягалася влада короля і його дружини, що збирали данину і податки. Реформа Карла Мартелла започаткувала чисельне збільшення і зміцнення пануючого класу – воїнів-землевласників. Саме ця обставина дозволила Карлу вести енергійну зовнішню політику.

З часу проголошення імперії Карла Великого до її складу входили сучасна Франція, північна частина Іспанії, північна Італія та значна частина західної Німеччини. Реально – це було тимчасове з'єднання під владою звитяжного завойовника, без скільки-небудь міцного внутрішнього економічно-політичного зв'язку.

Розпад імперії Карла Великого пояснювався не лише тим, що в ній були об'єднані різні, часто ворогуючі між собою племена, які після його смерті відійшли від імперії і стали самостійно існувати у формі племінних герцогств, як і до завоювання їх Карлом. Причини такого розпаду криються у самій природі феодалізму.

Карл Великий спробував було наново організувати систему управління, не пов'язану з місцевою знаттю. На чолі округів він на зміну племінним вождям призначав своїх графів, які командували місцевим ополченням, у більш обширних областях – герцогів. Раніше ці посади теж існували, але належали племінним вождям і передавалися у спадщину. Імператор активно втручався у справи церкви (зокрема, у конфлікт між Римом і Візантією з богословських питань), йому належала ініціатива у призначенні на посади єпископів та архієпископів на підвладних територіях. Усі ці зусилля в кінцевому підсумку виявилися марними. Оскільки міцні економічні зв'язки між частинами імперії були відсутні, розпад її на герцогства після смерті імператора став неминучим. Нова знать, подібно до старої, місцевої, прагнула імунітетів, автономії, а в перспективі – і повної незалежності від центру.

На початку XI ст. у всій Європі завершився процес феодалізації, тобто уся чи майже уся земля опинилася в руках пануючого класу феодалів, а практично усі трудящі села і міста потрапили у більш чи менш сувору форму залежності від феодальних панів. Найважчою формою залежності став кріпосний стан трудящих, який полягав у спадковій прикріпленості до певного представника панівного стану. Такий кріпак був спадково прикріплений до землі (ремісник – до належного феодалові міста) і зобов'язувався спадково служити своєму сеньйору. Численні повинності (панщина і оброк) називаються феодальною рентою. Феодальний власник отримував її за право користування землею, яку він передавав селянам, чи, як їх почали називати, "тримачам".

Королі були надто слабкими, щоб протистояти посиленню місцевої знаті, оскільки єдиною можливістю винагороди дружинників і слуг в умовах натурального господарства було пожалування землі з правом збирати податки і данину, навіть відібравши землю у того чи іншого бунтівного герцога чи графа, монарх був змушений нею ж розплачуватися зі своїми вірними дружинниками. У свою чергу такий королівський слуга, отримавши землю у користування, негайно починав боротися за її перетворення у свою повну власність. Зачароване коло можна було розірвати одним-єдиним способом – замість земельних маєтків давати слугам у винагороду грошове утримання. Але такий перехід мав бути попередньо підготовлений матеріально – створенням т. зв. ринку, тобто реальної можливості для королівських слуг вільно отримувати усі необхідні їм матеріальні блага не від безпосередніх творців цих благ – залежних селян чи залежних ремісників міста, а шляхом купівлі за гроші.

На етапі раннього феодалізму королівська влада існувала номінально, реальна влада на місцях належала феодалам. Найбільші з них, які отримали свої феоди від короля, вважали себе рівними йому – перами (досл. "рівними"), хоча формально числяться його васалами. Дрібні феодали, що одержали свої наділи не від короля, а від перів, виступають вже Їхніми васалами і зобов'язані служити своїм сеньйорам і т. д. Увесь панівний клас побудовано у вигляді ієрархічної драбини: на вищій сходинці – король, нижче – великі феодали (герцоги, графи, абати великих монастирів), далі – барони, на найнижчій сходинці – прості рицарі. Увесь панівний клас зверху донизу був пов'язаний солідарністю своїх експлуататорських інтересів.

Існували певні правові норми, які регулювали ці феодальні відносини. Найважливіша З них: васал мого васала – не мій васал. Тобто – король мав право віддати наказ своєму васалові герцогу, але через його голову не міг віддати наказ графові, який виступав васалом герцога. Васал був зобов'язаний сюзерену не лише військовою службою, але й мав сплачувати певні грошові суми у суворо обумовлених випадках (наприклад, якщо сюзерен потрапив у полон, усі васали збирали кошти на його викуп; дочка сюзерена уперше виходила заміж, васали спільно "скидувалися" їй на придане і т. п.). В свою чергу сюзерен мав обов'язки перед васалом: надавати йому військову допомогу, захищати інтереси васала у королівському суді тощо. Однак реальне виконання цих взаємних обов'язків, формально закріплених правом, значною мірою залежало від реальної сили чи слабкості сторін. "Сильний" сюзерен міг примусити васалів виконувати ті чи інші дії, звище від обумовлених обов'язків, натомість "сильні" васали "слабкого" сюзерена зухвало ігнорували навіть ті обов'язки, які на себе прийняли, склавши оммаж.

Імперія Карла Великого після його смерті з відносно централізованої держави розпалася на численні вотчини, власники яких перебували у васальній залежності один від одного і у кінцевому підсумку – від короля. На останнього мало зважали, оскільки кожний феодал знав лише свого безпосереднього сеньйора і виконував лише його вимоги.

 
<<   ЗМІСТ   >>