Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Виникнення і розвиток Польської держави

У Польщі утворення феодальної держави пов'язане з діяльністю великопольського князя Мешко І (960-992) з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За його правління було прийняте і християнство. Згідно з легендою, семирічний Мешко осліп і прозрів лише після того, як йому обрили голову. Це було витлумачено як свідчення того, що у його королювання Польща буде осяяна великим світлом. Однак на перших порах він зазнавав поразку за поразкою, розважаючись з наложницями, замість того, щоб будувати державу. Лише після прийняття християнства та одруження з дочкою богемського короля Болеслава (цей шлюб облаштувала римо-католицька церква) справи відразу пішли на краще. Щоправда, уже за правління Мешка папа призначив для Польщі двох архієпископів, заснував 7 єпископств та безліч церков. З того часу Польща стає однією з найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання внутрішньої і зовнішньої політики. Ця тенденція зберігається до сьогодні.

У Х-ХІ ст. у Польщі виникають перші міста – Краків, Вроцлав. Дружина Мешка І не була великою, вона налічувала близько 3 тис. воїнів. Дружинники одержували від короля утримання (зброю, коней, харч, одяг, гроші), але не ленні володіння, як це було у Західній Європі. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992-1025) включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію. Болеслав був тестем київського князя Святополка Окаянного (1015-1019), братовбивці, чиє правління проходило у боротьбі з новгородським князем Ярославом, майбутнім Ярославом Мудрим. Надаючи допомогу Святополку, Болеслав зайняв Київ, пізніше поляки аж до 1031 р. скуповували Червенські міста, тобто сучасну Західну Волинь і Галичину.

Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель. Однак Польща в цей час переживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що й у західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава ІII Кривоустого в 1138 р. змусили підписати статут про надання знаті майже повної самостійності. Після смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинських статутах: посилюється незалежність від королівської влади і князів церкви, тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежними від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюється на все нові сфери життя.

У XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кінці XIII ст., селянство потрапляє у залежність від феодалів.

Клас феодалів у цей час поділяється на три основні групи: а) церковні феодали – єпископи, абати крупних монастирів; б) магнати – знать, можновладці; в) шляхта – дрібне рицарство. Яскравою особливістю класової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти. Якщо у Франції дворяни становили разом з духовенством близько одного відсотка населення, в Іспанії та Португалії – два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів (часто-густо безземельних і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків від загальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населення становив підмурок збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах з агресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак численна шляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську феодальну державу практично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибелі останньої.

Церковні феодали в Польщі мали тісніші зв'язки з папою, ніж з королем, що не перешкоджало єпископам втручатися у внутрішні феодальні усобиці. Міста перебували у повній владі магнатів. Магнати часто порушували навіть автономію тих міст, яким королями було надане магдебурзьке право.

Подібно до Західної Європи, королівська влада у Польщі з розвитком феодалізму намагається зміцнити своє становище. Боротьбу за централізацію держави, розпочату Пшемиславом II, продовжили Владислав Локеток (в 1331 р. відбив наступ німецьких хрестоносців Тевтонського ордену) та Казимир III (1333-1370). За Казимира III Великого були розширені кордони держави (до Польщі після 1340 р. насильно включено Галичину). Шлюбом з дочкою угорського короля та співпрацею з римським святійшим престолом в організації хрестового походу 1345 р. на Литву Казимир III зумів зміцнити міжнародне становище держави. Це дозволило провести внутрішні реформи. Розпочалося будівництво укріплених замків, чиї гарнізони очолювали каштеляни. Шляхта була примушена служити в королівському ополченні. Знаті дозволялося формувати власні загони. Певну кількість воїнів мала виставляти своїм коштом церква. Для забезпечення потреб тилу використовували міщан та селян.

Цей же король провів уніфікацію польського права, про що піде мова далі. Однак саме за його королювання шляхта зуміла дещо обмежити королівське право на вибір спадкоємця престолу. За Будзінським договором 1355 р., престол міг переходити лише по чоловічій лінії. Оскільки Казимир III мав лише дочок, це означало б кінець його династії і нове безкоролів'я. Намагаючись запобігти такому розвитку подій, Казимир III домовився (можливо, ще в 1339 р.) зі своїм зятем Людовіком Угорським про перехід польської корони у руки останнього, якщо тільки у майбутньому у Казимира не з'явиться спадкоємець чоловічої статі – син.

Перебування Людовіка Угорського на польському престолі (1370- 1384) проходило в умовах постійної загрози бунту можновладців. Намагаючись забезпечити їх лояльність, король йшов на значні поступки. В 1374 р. він був змушений видати т. зв. Кошицький привілей. За умовами останнього, феодали звільнялися від податків на користь корони, за винятком символічних 2 грошів з ділянки землі чи будівлі. Шляхта мала призиватися у військо лише у випадку "сильного нападу ворогів", тобто зі служилого класу ставала привілейованим. Для порівняння: в Росії право дворян самостійно вирішувати питання перебування на державній службі було надане Катериною II у "Жалуваній грамоті дворянству" аж у 1765 р., до цього військова чи цивільна служба дворян короні вважалася обов'язковою.

Згідно з Кошицьким привілеєм, рицарство урівнювалося в правах з магнатами у питаннях володіння землею та звільнення від повинностей. Посада каштеляна ставала пожиттєвою, призначатися на неї могли лише представники місцевої знаті. Під контроль каштелянів таким чином переходили 23 міста, що раніше були оплотом королівської влади. Одночасно скасовувався обов'язок феодалів брати участь у будівництві нових та ремонті старих замків. Умовні тримання земель (на умовах служби королю) знаті були замінені на спадкові. Нарешті, знать звільнялася навіть від обов'язку приймати на постій короля і його військо.

З метою зберегти особисту владу в Польщі Людовік Угорський зробив такі серйозні поступки місцевій знаті і шляхті, що це практично унеможливило подальший перехід до станово-представницької, а згодом – і абсолютної монархії у цій країні. Віднині розвиток Польщі пішов особливим, відмінним від решти Західної і Центральної Європи, руслом. Король, залишившись без грошей і власного війська, був змушений постійно звертатися до шляхти з проханнями про підтримку.

На території Польщі поступово оформлюються до 60 місцевих самоуправлінських органів – сеймиків. Сеймик – це з'їзд усієї місцевої шляхти (більша частина якої перебуває на службі у магнатів), який вирішує не лише питання місцевого життя, але й участі регіону у житті загальнодержавному. З депутатів, обраних на місцевих сеймиках, формується нижня палата загальнодержавного Сейму. Саме у Сейму, у сеймиків (та ще у міст) просить король гроші на потреби центрального управління, зовнішньої політики, кварцяного війська. До них він звертається у разі необхідності формування ополчення для ведення великої війни.

Законодавче право дворянства на скликання своїх сеймиків було отримане в 1454 р., коли Казимир IV Ягеллончик був змушений прийняти т. зв. Нешавські статути. Але ще до цього королівська влада у Польщі пережила кілька дошкульних ударів. Шлюб дочки Людовіка Угорського з Великим литовським князем Ягайлом (1385 р.) обернувся сходженням останнього на польський престол. Згідно з Кревською унією, новий король (Ягайло прийняв ім'я Владислава II) зобов'язувався приєднати Литовське велике Князівство до Польщі, перенести спільну столицю до Кракова, перевезти туди ж литовську скарбницю, перейти разом зі своїм народом у католицизм. Тобто, не король складав свої умови польській знаті, а вона диктувала йому свої. Фактично ж, у 1385 р. магнати вибороли собі право обирати короля. Казимир IV, син Владислава-Ягайла, зійшов на польський престол в складній зовнішньо- і внутрішньополітичній обстановці. За Нешавськими статутами 1454 р. він був змушений погодитися з тим, що жодне важливе рішення королівська влада не могла прийняти без скликання генерального з'їзду шляхтичів – Сейму. Пізніше цей же порядок буде підтверджений Мельницьким і Радомським привілеями. Нешавські статути вилучали з юрисдикції королівського суду деякі категорії карних злочинів, здійснених дворянами. Цим же документом шляхта урівнювалася з магнатами в праві на заміщення певних державних посад.

У 1492 р. Казимир IV помирає. Його син Ян-Ольбрахт (1492- 1501) змушений іти на нові поступки магнатам і шляхті. За Петраковським статутом 1496 р., магнати дістали право самостійно вести торгівлю із зарубіжжям. Це привело до збагачення феодальної верхівки на дешевому імпорті та одночасно до підриву позицій власного виробника.

У Західній Європі королівська влада змогла підсилити свої позиції у боротьбі з великими феодалами завдяки підтримці міст. В Польщі ж королівська влада не змогла спиратися на міста і міщан з двох причин. По-перше, міська верхівка, особливо на заході країни, складалася з німців; високим був відсоток непольського населення міст і на сході держави, де зберігалися вірменські, українські, єврейські квартали. По-друге, статут 1496 р. серйозно підривав основи матеріального благополуччя багатьох польських міст, чиї цехи не витримували конкуренції з європейським чи турецьким імпортом. Небагаті міста і могли небагато. Конкуренції з магнатами також не витримувало і купецтво. За цим же Петраковським статутом шляхта отримала монополію на виготовлення спиртних напоїв. Нове самостійне джерело доходів знову ж таки зменшувало заінтересованість у державній і королівській службі. Звичайно, були й у Польській державі класи та прошарки, заінтересовані у зміцненні центральної влади: міщани, дрібна безземельна шляхта, частина духовенства. Але політична ініціатива повністю перейшла у руки олігархії, "крулев'ят".

Новий король Олександр IV (1501-1506) був ще слабшим за своїх попередників. Радомська конституція 1505 р. підвищувала значення Сейму в державно-політичному житті: король втратив право видавати закони та роздавати коронні землі. Фактично його функції зводилися до представницьких.

1 липня 1569 р., всупереч позиції литовських автономістів Миколи Радзивілла та Яна Ходкевича, було укладено Люблінську унію. Згідно з нею, Польське королівство і Велике князівство Литовське створили єдину Річ Посполиту. Вони разом обирали короля, якого проголошували і Великим князем. Сейми обох держав мали стати спільними. Спільною мала бути і монета. Польська і литовська шляхта отримувала право володіння землями в обох частинах Речі Посполитої. Однак зберігалися окремі уряди. Також окремими залишалися: печатка, герб, фінанси, адміністрація і військо. У литовській частині держави руська мова лишалася як урядова, а Литовський статут зберігався у якості чинного права. Одним із наслідків 1569 р. стало приєднання до Польщі українських Волині, Підляшшя, Київщини та Брацлавщини. Ще раніше до її складу увійшли Галичина, Холмщина та Поділля. Реальну владу в об'єднаній державі мав не король, а Сейм, що скликався один раз на два роки.

У 1572-1576 pp., коли помер король Сигізмунд II Август (1544– 1572), Польща переживала період безкоролів'я. У 1576 р. королем був обраний молдавський господар (титул правителя країни) Стефан Баторій, причому до участі у виборах вперше була допущена шляхта (бо 1385 р. проголошення Владислава-Ягайла королем відбулося за участі самих лише магнатів). Безкоролів'я після смерті Стефана Баторія завершилося обранням у 1587 р. на польський престол Сигизмунда III Вази, сина шведського короля. 45-річне королювання Сигізмунда III (1587-1632) проходило у безперервних війнах за шведський і московський престоли – в 1588 р. шведським королем став дядько Сигізмунда Карл, а в 1598 р. у Росії вимерла династія Рюриковичів. Як не дивно, цей король, чиї армії кілька разів скуповували Москву, у власній державі був фігурою другорядною.

Згідно з т. зв. Генріховими артикулами 1573 р., затверджувався виборний характер королівської влади. Кожних два роки король зобов'язувався скликати сейм, без згоди якого заборонялося оголошувати війну чи укладати мир. Закони приймав лише сейм. Якби король відмовився від дотримання артикулів, шляхта отримувала б право на повстання. Контроль над діями короля мала здійснювати постійно діюча Рада сенаторів.

У Франції і Англії, кінець XVI – початок XVII століть, став періодом зеніту королівського абсолютизму. Сигізмунд III був сучасником Єлизавети І, яка мало зважала на власний парламент. А у Польщі Сейм мав права, нечувані в жодній країні світу. Складався цей орган з двох палат. До Сенату входила аристократія за правом спадковості, а також вищі посадові особи держави та її церковні ієрархи. Посольську палату створили депутати, обрані на місцевих сеймиках. Кожний такий депутат мав імперативний мандат, тобто не міг голосувати інакше, ніж було погоджено на сеймику. У 1589 р. депутати обох палат Сейму отримали право liberum veto, тобто вільного вето. Для прийняття рішення сеймом вимагалася одноголосність його учасників, один-єдиний депутат своїм "нє позвалям!" міг зірвати вироблене колективне рішення. Спершу цим правом не зловживали, бо використано воно було аж у 1652 р. Зате з 1652 по 1764 рр. з 55 сеймів (раз у два роки) зірвано було аж 48! Це й не дивно. Річ Посполита була величезною, як на той час, державою: Польща, Литва, українські, білоруські, частково російські і німецькі землі. Інтереси її складових частин,- такі, як питання війни і миру, податків тощо,– суттєво різнилися.

З 1666 р. право liberum veto було поширене і на місцеві сеймики. Якщо взяти до уваги імперативні мандати депутатів, стає зрозумілим, що вироблення спільно узгодженого – усією шляхтою держави! – рішення стає майже недосяжним ідеалом. Але без згоди Сейму король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки і витрачати кошти. Самого короля також обирав Сейм. Розгул шляхетської демократії вів до прямого свавілля, коли бажане для частини магнатів рішення нав'язувалося решті силою зброї. Звичним явищем у політичному житті Польщі стають конфедерації, тобто збройні об'єднання шляхти для захисту своїх інтересів та насильного їх нав'язування законодавчій та виконавчій владі. Магнати мають не лише власну адміністрацію та суд, але й власні армії. Коли Владислав IV, польський король у 1632-1648 pp., перебував у маєтку Яреми Вишневецького, його зустрічала особиста гвардія магната – 5 тис. чоловік. Король не мав ні такої армії, ані таких багатств.

Міста, за винятком Кракова, ніколи не відігравали в Польщі самостійної ролі і не залучалися до участі в Сеймі. Через це, на відміну від Генеральних штатів у Франції, Земського собору в Росії чи інших аналогічних середньовічних установ, польські сейми були органами виключного представництва класу феодалів. Станова монархія в Польщі історично не склалася.

Особливістю Польської держави стало колосальне затягування у часі періоду феодальної роздробленості. Як наслідок, виявилися слабкість королівської влади і пізній розвиток буржуазних відносин. Зусилля польських королів виправити становище залишалися марними, а часто призводили і до цілком зворотних результатів. Так, у 1646 р. Владислав IV разом з канцлером Оссолінським виношували план посилення королівської влади шляхом створення міцної королівської армії під приводом війни з Туреччиною. Були укладені таємні угоди з козацькою делегацією у складі Ілляша, Нестеренка, Барабаша та Хмельницького. Зокрема, за підтримку короля козакам обіцялося збільшення реєстру з 6 тис. до 20 тис. чоловік (пізніше Хмельницький скористається цим документом для підбурення низових та реєстрових козаків до виступу). Польський король також погоджував свої військові плани з Венецією. Однак шляхта наполягла на припиненні військових приготувань проти Туреччини, наймана армія була на вимогу шляхти розпущена, а королівська влада вийшла з цього протистояння навіть слабшою, ніж була до нього.

На елекційному Сеймі 1669 р. обрання короля проходило в обстановці безперервних сутичок між приблизно 80000 прибулих на сейм шляхтичів. Королем став Михайло Вишневецький (1669-1673), тобто представник роду, хай і магнатського, але не "королівського". Його наступник Ян Собеський (1674-1696) також був не королівського походження. Здавалося, що відмова від династичного принципу дозволить Польщі зміцнити центральну королівську владу, перейти в перспективі до абсолютної монархії. Особливо посилилися ці надії після того, як Ян Собеський 12 вересня 1683 р. під Віднем ущент розбив 200-тисячну турецьку армію.

Прагнув покінчити з традиціями "злотої вольносці" і відновити в польсько-литовській державі спадкову центральну владу і Август II, саксонський курфюрст, обраний польським королем у 1697 р. не без підтримки Петра І. В ім'я власних династичних інтересів Август II шукав підтримки з боку Пруссії, якій обіцяв за допомогу винагороду землями Західної Польщі. Магнати і шляхта виступили на захист своїх "свобод" і в 1715 р. організували конфедерацію у Тарнограді. На вимогу Петра І, війська якого зайняли значну частину Речі Посполитої, між конфедератами і Августом в 1716 р. був укладений Варшавський трактат. Цей документ зобов'язував Августа II вивести саксонські війська з Речі Посполитої, забороняв надалі будь-які конфедерації і обмежував чисельність найманого коронного війська 18 тис. чол., а литовського – 6 тис. Варшавський трактат у грудні 1717 р. без дебатів був затверджений Сеймом, який дістав назву "німого".

Так внутрішні негаразди Польщі призвели до іноземного втручання і диктату. Росія, Пруссія та Австрія уклали в Берліні договір про співробітництво трьох держав при обранні наступника Августа II і про недопущення змін внутрішнього устрою Польщі. Цей договір, названий "союзом трьох чорних орлів", встановлював режим фактичного протекторату над Річчю Посполитою. Будь-які зміни її внутрішнього устрою, подолання феодальної анархії і децентралізації ставали неможливими через протистояння сусідніх централізованих держав. Польського короля Станіслава Лещинського, який здійснив спробу спертися на Францію, російські війська фактично вигнали з країни. За погодженням з Петербургом і Віднем королем було проголошено сина Августа II – Августа III (1733-1763). За його королювання шляхта зірвала 13 із 14 скликаних сеймів.

У другій половині XVIII ст. назріла необхідність реформ стала очевидною. У 1764 р. вперше було обмежено право liberum veto, однак Надзвичайний сейм 1768 р. відновив його "на вічні часи".

Навіть частина магнатів розуміла потребу змін. Ці політичні погляди представляла т. зв. "патріотична партія". її супротивником була "старошляхетська партія". Прихильники "патріотичної партії" добилися продовження на два роки повноважень Надзвичайного сейму, скликаного в 1788 р. Рішення на цьому сеймі приймалися звичайною більшістю голосів, без застосування liberum veto.

З травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв Конституцію Польщі – одну з перших конституцій у світі. До речі, 3 травня – національне свято сучасної Польщі. Конституція зберігала привілеї пануючих класів. Заможна частина міщанства отримувала право на заміщення деяких адміністративних і судових посад. Міщани з високим рівнем прибутків, земельними володіннями чи ті, які мали особливі заслуги перед державою, могли звертатися до сейму з проханнями про нобілітацію, тобто про присвоєння шляхетства.

Щодо селян, то єдиною поступкою для них стало зобов'язання держави узяти під свій нагляд дотримання домовленостей між селянами і феодалами. Найсуттєвіші зміни були внесені в структуру влади та компетенцію її гілок. Право liberum veto анулювалося, імперативні мандати скасовувалися. Проголошувалася перевага посольської палати перед Сенатом.

Главою виконавчої влади ставав король. Виборність королів замінювалася виборністю династій. Місцеве управління переходило від старост до військово-цивільних комісій, тобто фактично від магнатів до загальнодержавного апарату.

Третьою гілкою влади була судова. Вона оголошувалася незалежною, однак вибори до її органів здійснювалися на станових засадах.

Автором польської Конституції був Ігнацій Потоцький. В таборі її ворогів – Фелікс Потоцький, коронні маршали Браницький і Ржевуський. Старопольська партія проголосила конфедерацію в Торговиці та звернулася за допомогою до... Петербурга. Російське військо витіснило нечисельні польські сили з Правобережної України. В 1793 р. було проведено другий поділ Польщі (перший відбувся ще 1772 р.). Росія змусила короля відступити Київщину, Поділля та значну частину Волині і Білорусії. Пруссія дістала більшу частину Великопольщі та Данціг. Тим самим Польщу було відрізано від моря.

Навесні 1794 р. вибухнуло польське повстання під проводом генерала Тадеуша Костюшка. Після нетривалої боротьби російські війська під командуванням О. Суворова узяли Варшаву. В передмісті столиці – Празі – росіяни вирізали до 12 тис. повстанців і цивільного населення.

З січня 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. Росія узяла собі рештки Волині та Литву, Пруссія – Великопольщу з Варшавою, Австрія – Малопольщу з Краковом та Любліном. Тим самим Польська держава припинила своє існування аж до 11 листопада 1918 р. Польські визвольні повстання 1830 та 1863 pp. були безуспішними.

Серед причин загибелі Польської держави провідне місце займає навіть не стільки агресивна політика її могутніх сусідів – Росії, Австрії та Пруссії, скільки недалекоглядна поведінка магнатів і шляхти, небажання позбутися привілеїв та "злотих вольносцей".

 
<<   ЗМІСТ   >>