Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ОСНОВНІ ІНСТИТУТИ БУРЖУАЗНОГО ПРАВА

Чому закони різних країн світу так суттєво відрізняються? Для прикладу: у країнах Південно-Східної Азії за злочини, пов'язані з наркотиками, винних чекає смертна кара, в Україні – ув'язнення чи адміністративна відповідальність, у Голландії маріхуану можна придбати у аптеці чи барі, у Канаді віднедавна – навіть вирощувати на продаж. Нарешті, у Швейцарії влада видає особам, офіційно визнаним героїнозалежними наркоманами, важкі наркотики, аби запобігти злочинам на ґрунті пошуку коштів для їх придбання.

З іншого боку, те, що донедавна вважалося злочином у одній країні, може згодом стати абсолютно похвальним діянням (за Хрущова розстрілювали "валютників", за Брежнєва – "цеховиків", сьогодні це чи не найшанованіші люди в російському та й українському суспільстві) у цій же державі.

І навпаки – учорашня правомірна чи навіть правозахисна діяльність владою – власною, а не окупаційною – може бути оголошена злочином (так, у об'єднаній Німеччині, яка вважається зразком буржуазної демократії, був кинутий до в'язниці Маркус Вольф, керівник відомої НДР-івської "штазі" – однієї з кращих спецслужб соціалістичного світу).

Де межа між злочином і правовою поведінкою? Як народжуються, живуть і помирають закони? Чи є якісь загальні критерії у законодавчій практиці тих чи інших історичних форм держави?

І найголовніше: чим сучасна доба у правотворчості відрізняється від учорашньої, яких нововведень українцям можна сподіватися у найближчому майбутньому? Не секрет, що поставивши завдання інтегруватися у світові та європейські структури, Україна буде приводити своє законодавство у відповідність до законодавства розвинутих буржуазних країн. Для прикладу: під тиском європейських держав, але всупереч настроям основної маси населення Україна спершу установила мораторій на виконання смертних вироків, а згодом навіть повністю скасувала смертну кару.

Історичний нарис розвитку права. Право добуржуазних суспільних формацій

Право – це сукупність встановлених або санкціонованих державою норм поведінки, дотримання яких забезпечується заходами державного впливу.

Безумовно, і в додержавну добу людське суспільство дотримувалося певних рекомендованих нормативів поведінки. Так, виникнення уже перших релігійних вірувань супроводжувалося появою найбільш загальних моральних вимог (не убий, не укради, не кривосвідчи тощо).

Підтримання елементарного суспільного порядку здійснювалося також засобами кровної помсти. За скривдженого члена роду мстив увесь рід, причому така відплата поширювалася на усіх членів роду, з якого походив кривдник.

У деяких народів, наприклад, у древніх норвежців, доброю помстою за кров убитого вважалася смерть, заподіяна кращому з ворожого клану (старійшині, видатному воїну та ін.). Остання обставина змушувала родичів колективно стримувати усіх членів роду від ворожих дій щодо чужих.

У класовому суспільстві право нерозривно пов'язано з державою. Власне держава санкціонує певні правові звичаї і тим самим перетворює їх на закони, вона ж безпосередньо встановлює і нові правові норми в суспільстві. В обох випадках саме засоби державного примусу забезпечують неухильне виконання правових норм усіма членами суспільства.

Прикладом державного санкціонування вже існуючих правових звичаїв (або відмови від такої підтримки) може слугувати шлюбно-сімейне законодавство. Держава фіксувала і підтримувала ту практику існуючих сімейних стосунків, яка була характерна для даного народу і набрала найбільшого поширення – в одних випадках це моногамія (народи Європи), в інших – полігамія (мусульманські країни). Зрозуміло, можливий варіант, коли держава настроєна байдуже чи навіть вороже стосовно певних правових звичаїв. Тоді ці звичаї законами не стають.

Пригадаймо, як у франків з поширенням християнства припинив своє існування правовий звичай переходу дружини покійного сина до свекра. У азіатських народів право на дружину покійного давніше переходило до молодшого брата. В зв'язку з тим, що ці правові звичаї не отримували державної санкції, стати законами їм не судилося.

Держава може також встановити такі правові норми, які не мали аналога в минулому, більше того – суперечили попередньому звичаєвому досвіду. Прикладом тому є введення "сухого закону" в США в першій половині XX ст., "закон про колоски" (Указ від 7 серпня 1932 р. про карну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності) в СРСР тощо. У цих випадках ще донедавна звичні для суспільства норми поведінки починали жорстко переслідуватися засобами державного примусу.

Дилетантові може видатися, що законодавча діяльність держави має довільний характер. Часто навіть можна почути щось на зразок: "І що вони там собі думають?". Насправді ж правові норми досить суворо детерміновані.

Право має ту ж класову сутність, що й держава. Певному типу держави відповідає і певний тип права. Законодавство рабовласницької держави суттєво відрізняється від законів держави феодальної чи капіталістичної.

Звичайно, у деяких випадках можна говорити про паралелі і запозичення. Так, наприклад, сучасне цивільне право найрозвинутіших в економічному відношенні країн світу має в своїй основі римське цивільне право доби Республіки та Імперії, зрозуміло, модернізоване стосовно сучасних умов.

З іншого боку, можливі суттєві розбіжності у праві держав, які перебувають на приблизно однаковому ступені суспільного та економічного розвитку. Прикладом може бути застосування смертної кари в різних штатах США – в одних вона допустима, навіть стосовно неповнолітніх (Техас), в інших її заміняють довічним ув'язненням. У деяких західноєвропейських країнах цивільне право визнає гомосексуальні шлюби нарівні з нормальними гетеросексуальними, в інших таке співжиття не визнається ні мораллю, ні законом. Очевидно, що окрім визначального фактору суспільно-економічної формації, слід брати до уваги також традиції того чи іншого народу, пануючу в суспільстві релігію тощо.

Право – це зведена в закон державна воля, але воно не виступає волюнтаристським породженням держави. На формування і розвиток правових систем чинять свій вплив численні об'єктивні фактори: економічний лад, характер існуючих виробничих і класових відносин (згадаймо еволюцію радянського права від епохи "диктатури пролетаріату" до "розвинутого соціалізму"), пануюча в суспільстві ідеологія (антисемітські закони в фашистській Німеччині), церква та її авторитет у суспільстві (заборона абортів в посткомуністичній Польщі), історичні особливості та національні традиції (полігамія в деяких мусульманських країнах) тощо.

Є чимало історичних свідчень й того, що право не може бути вищим від рівня культурного розвитку суспільства – досить пригадати, як у США пробували вводити "сухий закон". "Прокляті" традиції виявилися врешті сильнішими від найкращих намірів американських законодавців.

Право може лише прискорювати або гальмувати соціальний розвиток суспільства, але не може повністю скасувати дію об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Так, у надрах абсолютистських держав з їхніми реакційними правовими системами виникали та набирали силу передумови нового буржуазного ладу. А історичний досвід "воєнного комунізму" 1918-1920 pp. продемонстрував, що навіть найжорстокіший примус безсилий щось змінити там, де немає реальних економічних, психологічних, моральних та інших передумов бажаних для держави перетворень.

Першою історичною формацією був т. зв. азіатський спосіб виробництва (див. Лекції 1, 2). Найбільш характерними спільними ознаками правових систем Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю можна вважати такі:

  • 1. Земля перебуває у власності держави. Сільські общини та окремі громадяни отримують землю лише у користування на умовах виконання тих чи інших повинностей (будівництво зрошувальних систем, оборонних споруд, пірамід-усипальниць, військова служба тощо) та сплати державних податків.
  • 2. Особа монарха (Єгипет, Китай) чи, принаймні, його влада (Індія) обожнюються. Будь-які злочини проти особи деспота чи існуючого характеру управління однозначно караються смертю. Це ж правило поширюється на злочини проти релігії та служителів культу.
  • 3. Люди нерівні у своїх правах та обов'язках. Хоча рабство має ще патріархальний характер, немає рівності і між вільними. Найрельєфніше ця нерівність виявлена в Давній Індії, менш відчутно в Єгипті і Месопотамії, але вона присутня в усіх правових системах. Мова йде Не лише про цивільні відносини, але й про карне законодавство. Те, за що вавилонський авілум розплачується штрафом, для мушкенум обертається тяжким фізичним покаранням. Брахману обривають голову (приниження честі) за ту ж провину, за яку шудра платить життям.
  • 4. Відзначимо й те, що певні обмеження існують і для вищих прошарків суспільства – їм забороняється займатися принизливими видами економічної діяльності, як-от лихварством. Індійський шудра може вживати спиртні напої, брахманові вони заборонені.
  • 5. Джерелом закону виступає влада, а не народ. Верхівка чиновницького апарату та жрецтва розробляє і схвалює законопроекти, будь- яке народне представництво (навіть у формі народних зборів, як це було в рабовласницькому чи ранньофеодальному суспільстві) відсутнє узагалі.
  • 6. Норми права відносно жорсткі. Навіть за порівняно неважкі злочини санкцією виступає смертна кара чи калічення. Тут виявляється наївне переконання давніх законодавців, ніби за допомогою жорстокості можна викорінити злочинність.
  • 7. Правові санкції мають суворо детермінований характер, суддя практично позбавлений права на свій розсуд застосовувати градацій- ну шкалу покарань залежно від об'єктивних обставин здійсненого злочину чи особи злочинця. Суддя може визнати підсудного невинним, але не може застосувати покарання, яке суперечить букві закону, вище або нижче.
  • 8. Можна говорити про відчутні впливи патріархату, а в окремих випадках – і матріархату (Єгипет) на сімейно-шлюбне законодавство. Глава сімейства перебуває у незрівнянно вищому правовому статусі порівняно з іншими членами сім'ї. Так, за законами Хаммурапи, його не можна продати у боргове рабство – за борги свободою розплачується хтось із залежних членів сім'ї.
  • 9. Цікавим винаходом цієї правової системи вважають таліон, тобто принцип заміщуючого покарання – "око за око, зуб за зуб". Таліон

слід розглядати як поступальний крок у розвитку права. Його суттєва відмінність від практикованої здавна кровної помсти полягає у тому, що каральні функції бере на себе держава, а не рід скривдженого, як це було раніше.

Рабовласницьке право як особлива правова система розвинутого рабовласницького суспільства має такі характерні особливості:

  • 1. Раб перетворений на повну власність рабовласника. Раб – об'єкт, а не суб'єкт права. Його можна не лише продати, здати у винайм до публічного будинку, але й скалічити чи навіть убити (в Римі справу раба вирішував сімейний суд) або передати в гладіаторську школу (відкладена смерть) без будь-якого втручанням з боку держави.
  • 2. Вільні члени суспільства не є рівними. Найбільш захищені правом – громадяни (близько 10% загальної кількості населення). їхній статус свободи не може бути втрачений за борги, а лише за найтяжчі злочини, пов'язані з утратою громадянства.
  • 3. Багатьох прав, насамперед політичних, але також і майнових позбавлені вільні негромадяни (метеки в Афінах, періеки у Спарті, перегріви в Римі). Вони можуть втратити статус свободи навіть за цивільні правопорушення (наприклад, борги), а вільновідпущеники також і за "неповагу" до колишнього рабовласника.
  • 4. У розвинутому рабовласницькому суспільстві може існувати градація правового статусу і в самому середовищі вільних громадян (патриції і плебеї, патрони і клієнтела), а також і серед негромадян (латини "древні" і "нові", перегріни, вільновідпущеники). Кожна суспільна група має різні можливості доступу до службової кар 'єри, володіння нерухомістю, іншими суспільними благами.
  • 5. Участь в управлінні тією чи іншою мірою беруть усі громадяни – через народні збори (агора, центуріатні та трибутні коміції тощо), колективні виборні органи (геліея, буде, герусія, римський Сенат після введення процедури поповнення вивільнених вакансій цензорами), а також в разі свого обрання на службові посади (геронта, архонта, консула, претора, трибуна). Влада в цілому має незрівнянно більш демократичний характер, ніж в країнах Стародавнього Сходу (греки відкрито зневажали персів за те, що вони погоджуються бути підданими своїх деспотів).
  • 6. Джерелом права виступає воля більшості громадян, хоча, принагідно зауважимо, громадянськими правами у повному об'ємі користувалася відносна меншість населення.
  • 7. У сімейному праві виняткове місце належить главі сімейства, який виступає в ролі розпорядника життєвого укладу і побуту дружини, дітей та інших залежних членів родини.
  • 8. Жінка тривалий час обмежена у цивільній правоздатності, перебуває під постійною опікою родичів-чоловіків, не може володіти нерухомістю, вільно розпоряджатися спадщиною тощо.
  • 9. Процедура судочинства стае демократичнішою, суддя менше зв'язаний буквою закону. В Афінах геліея з часів Солона перестає керуватися писаним законодавством (закони Драконта), а виносить свій присуд залежно від об'єктивних обставин справи та особи звинуваченого. В Римі претор з II ст. до н. е. отримує змогу, посилаючись на exeptio doli, при потребі просто ігнорувати Закони XII Таблиць, якщо обставини справи свідчать про суперечність формальних вимог права з духом закону.

Процес формування феодального права в різних країнах проходив неоднорідно – з більшими чи меншими запозиченнями римського права, правових звичаїв варварських народів, впливами церкви та місцевих традицій тощо. Наприклад, у Візантії правова система сформувалася на основі поступової трансформації римського права, германські народи у своїх варварських правдах фіксували норми звичаєвого права, надалі доповнюючи їх певними запозиченнями, власні шляхи оформлення правових систем мали народи арабського Сходу. Водночас можна говорити і про окремі спільні моменти:

  • 1. Феодальне право закріплювало юридичну нерівність, різницю прав станів. Воно виступає як право-привілей – свої правові норми для перів, дворянства, вільних і залежних людей (Велика хартія вольностей 1215 р.), своє судочинство для кліриків (канонічне право), для вільних міщан (магдебурзьке право) і т. п.
  • 2. Найважливіше місце у системі феодального права займають норми, які регулюють феодальну власність на землю та закріплюють залежне становище селянства.
  • 3. Як невід'ємний атрибут великої феодальної земельної власності та засіб позаекономічного примусу поширюються імунітетні права феодалів. Власник великого земельного володіння виступає в якості сюзерена-государя для феодально залежного населення. Зокрема, він самостійно встановлює правові норми у межах своїх володінь та одноосібно або опосередковано чинить суд над своїми підданими.
  • 4. Оформлюється система феодальної ієрархії, ретельно регулюються відносини васалітету. Сюзерен має свої права і обов'язки щодо васала, васал – щодо сюзерена. Так, сюзерен повинен надавати покровительство та збройний і судовий захист своєму васалу. В свою чергу, васал має надавати сюзерену збройну і фінансову підтримку в обумовлених випадках (наприклад, вносити гроші на викуп сюзерена з полону, надавати певні суми дітям сюзерена у випадку їхнього одруження тощо). У разі невиконання покладених обов'язків настають певні правові наслідки: сюзерен може відібрати земельні володіння у непокірного васала, васал має право на збройний опір надмірним претензіям сюзерена. Як наслідок, на практиці конфлікти в середовищі феодалів вирішуються на основі "кулачного права" (в Німеччині аж

до XV ст. включно), коли незадоволений судовим вироком дворянин викликає на поєдинок свого кривдника чи навіть самого суддю.

  • 5. Зрозуміло, що наявність паралельних правових систем і органів суду та постійна боротьба суб'єктів права за розширення своїх громадянських прав (баронів проти короля, міщан проти "покровителів" – феодалів і т. д. і т. п.) призводила до постійних конфліктів у суспільстві. Надмірні претензії монархів, перів чи церкви зустрічали опір заінтересованих сил, що часто призводило до перетворення декларованих законів у "мертві", нечинні. Як приклад, можна привести канонічну практику продажу індульгенцій. Так, за Іоанна XXII римський папський престол опублікував т. зв. "Таксу апостольської канцелярії", в якій були вказані суми штрафів за різноманітні гріхи і злочини. У документі, зокрема, читаємо: "Тому, хто порушив права впливової особи, а також за контрабанду платити штраф у розмірі 87 ліврів та 3 су". Зрозуміло, що "впливова особа", чиї права були порушені, найчастіше зовсім не брала до уваги факт сплати штрафу римському апостольському престолу!
  • 6. З іншого боку, ігнорування норм права ("правовий безкрай") було характерним і для тих державних установ, чиїм основним завданням мало б стати зміцнення чинних законів та громадського порядку. Досить пригадати практику безіменних бланків часів Людовіка XIV у Франції – для довічного ув'язнення в Бастилію вимагалося лише вписати ім'я нещасного у вже готовий документ. Такі бланки мали у своєму розпорядженні не лише члени королівської родини та вищі чиновники, ними король міг розплатитися з фавориткою за проведену ніч! Зневага до законів, суперечність правових систем, одночасно діючих у суспільстві, – одна з найхарактерніших особливостей феодального права.
 
<<   ЗМІСТ   >>