Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Паризька комуна – перша пролетарська держава

А) Передумови Комуни

Поразка армії Наполеона III в Седані призвела до падіння Другої імперії. 100-тисячна армія капітулювала через шість тижнів після початку бойових дій. Ще через два дні, 4 вересня, відбулася революція, яка скинула бонапартистський режим. У вересні 1870 р. в Парижі були сформовані 215 батальйонів національної гвардії, тоді ж виникла масова політична організація – Республіканська федерація національної гвардії Сени. Центральний комітет цієї організації згодом став органом керівництва пролетарським повстанням.

Одночасно у Парижі сформувався буржуазний уряд, що проголосив себе "урядом національної оборони". Прусська армія продовжувала свій наступ і після проголошення Франції республікою.

18 січня 1871р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором. Південно-німецькі держави (Баварія та ін.) приєдналися до Північно-німецького союзу і увійшли до складу Німецької імперії. На той час німці окупували північ та північний схід Франції, тривала облога Парижа.

Французький уряд національної оборони, очолюваний генералом Грошю та адвокатом Жулем Фавром, зосередив свої зусилля на досягненні перемир'я з ново-проголошеною імперією. Це перемир'я було укладене 28 січня, за його умовами французький уряд погоджувався на здачу столиці, що де-факто означало капітуляцію і попередню згоду на усі умови майбутнього миру.

Даний крок пояснювався не лише силою ворога, а й неприязним ставленням французької буржуазії та її уряду до широких народних верств, які творили національну гвардію. В свою чергу, населення

Парижа двічі, 31 жовтня 1870 р. та 22 січня 1871 р., намагалося повалити цей уряд.

Для схвалення умов перемир'я з німцями уряд національної оборони 8 лютого провів вибори до Національних зборів. Більшість новообраних депутатів становили відверті монархісти. Головою уряду, сформованого Національними зборами, був призначений Адольф Луї Тьєр.

Новообраний уряд спробував придушити революційний Париж з допомогою німецьких багнетів. 1 березня німецькі війська увійшли в столицю Франції, але ЦК національної гвардії віддав вказівку національним гвардійцям уникати сутичок з ворогом. Вулиці міста спустіли, вікна були завішені фіранками. Через три дні німецька армія покинула негостинний Париж. Уряд Тьєра зрозумів, що розганяти національну гвардію доведеться власними силами.

Національні збори, скликані первісно у Бордо, перебралися у Версаль – поближче до бунтівної столиці. В суботу 18 березня рано- вранці була розпочата спроба захопити артилерію національної гвардії на Монмартрських висотах. Війська гвардії вступили у бій. Уже опівдні майже уся дивізія версальців перейшла на бік повсталих гвардійців. Голова уряду Тьер під охороною озброєних жандармів втік до Версалю. Увечері над Паризькою ратушею було піднято червоний прапор. Повстанці зайняли будівлі департаменту поліції, усіх міністерств, вокзалу, військові казарми.

Повстання 18 березня розпочалося стихійно, але надалі влада опинилися в руках ЦК національної гвардії, який і став першим революційним урядом.

Серед його членів найбільший авторитет мали: робітник-палітурник Луї Ежен Варлен – один із керівників Паризьких секцій І Інтернаціоналу; робітник-ливар Дюваль- керівник префектури поліції, а згодом – один із керівників збройних сил Комуни; студент-медик Еміль Ед – генерал Комуни; робітник-капелюшник Шарль Амуру) – представник Комуни в Ліоні та Марселі; власник дрібної пральні Греньє – фактичний міністр внутрішніх справ; Франсуа Журд – делегат (міністр) міністерства фінансів, швець Едуард Пільє – керівник міністерства освіти. До складу ЦК національної гвардії входили робітники, ремісники, художники, літератори. Настільки ж різнорідним був його "партійний" склад – бланкісти, прудоністи, неоякобінці, безпартійні з демократичним світоглядом.

Постановою 19 березня Центральний комітет скасував становище облоги та військові суди і зобов'язав усіх солдатів, які залишалися в столиці, зголоситися до складу національної гвардії. Це були заходи, що свідомо ставили на меті знищення "військового деспотизму". Ліквідуючи постійну армію і поліцію, революційний уряд зберігав як єдину збройну силу національну гвардію, тобто добровільне за своєю суттю народне ополчення.

Виконуючи директиву Тьєра, службовці державних установ перестали виходити на роботу. Вже 19 березня в офіційному оголошенні ЦК національної гвардії заявлялося: "Новий уряд республіки узяв у свої руки усі міністерства і всі адміністративні органи".

Управляти міністерствами і відомствами були послані члени ЦК національної гвардії – робітники, студенти, ремісники, журналісти. Досвіду державного управління ці люди, зрозуміло, не мали жодного, але намагалися компенсувати брак його революційним ентузіазмом.

За час перебування при владі (по 28 березня) Центральний комітет національної гвардії спробував розширити свою соціальну і військову базу. Так, в його постанові вказувалося, що "усі, спроможні до військової служби, громадяни вступають до лав національної гвардії". Були здійснені кроки, спрямовані на зміцнення підтримки з боку широких народних мас: відкладено на різні строки квартирну плату, встановлено шестимісячний мораторій на сплату по векселям, введено безоплатне повернення закладених у ломбард речей першої необхідності їхнім власникам.

Однак тимчасовий характер цієї влади був більше, ніж очевидним, перш за все для самого ЦК національної гвардії. Вже 19 березня він у своєму зверненні оголосив, що "тепер наші повноваження вичерпуються і ми повертаємо вам (тобто громадянам Парижа.- Авт.) ваш мандат, бо не прагнемо зайняти місце тих, кого тільки-но змела буря народного невдоволення. Готуйтеся ж негайно до комунальних виборів...".

Ці вибори були проведені 26-28 березня, після чого в присутності тисяч людей у приміщенні ратуші була проголошена Комуна.

Б) Державний лад Комуни

Вибори до Комуни проходили в умовах загального виборчого права (для чоловіків). Версальський уряд закликав бойкотувати вибори, і в буржуазних та аристократичних кварталах столиці відсоток тих, хто взяв участь у голосуванні, був незначним. Комуну обирали в основному трудящі прошарки населення. До її складу увійшли найбільш видатні члени ЦК Національної гвардії – Варлен, Дюваль, Журд, Ед, Вайян та ін. Усього було обрано 86 депутатів. 21 з них пізніше відмовилися від своїх мандатів, оскільки здійснювана Комуною політика не задовольняла цих людей. Зрештою в Раді Комуни залишилися 25 робітників та 31 представник від інтелігенції і службовців.

Це був блок пролетарських та дрібнобуржуазних революціонерів. Більшість у ньому становили дрібнобуржуазні угруповання: нові якобінці, бланкісти, прудоністи, радикали. Активні діячі Паризької федерації І Інтернаціоналу (федералісти) в Раді Комуни перебували у меншості. Найближче до марксизму стояли Л. Верлен, Л. Френкель, Ежен Потьє (автор тексту "Інтернаціоналу").

Додаткові вибори відбулися 16 квітня, вони посилили присутність радикальних елементів в Раді Комуни.

Подібно до ЦК національної гвардії, Комуна розглядала себе не як муніципальний орган Парижа, а як центральний революційний уряд усієї Французької республіки. З правової точки зору це був нонсенс.

Керівну роль в Раді Комуни протягом усього періоду її існування зберігали бланкісти, прихильники дрібнобуржуазного революціонера Огюста Бланкі. Ні він сам, ні його оточення не мали скільки-небудь чітких уявлень про характер майбутньої влади. Рішення приймалися методом спроб і помилок.

Комуна приймала закони, відповідно була вищим законодавчим органом. Але сама ж Комуна здійснювала і виконання цих законів, тобто виступала і вищим виконавчим органом. Це поєднання в особі одного політичного центру вищої законодавчої і виконавчої влади марксистська думка пізніше потрактувала як "одну з визначних рис Комуни як держави нового типу", зразка для наступних "пролетарських революцій".

Офіційне проголошення Комуни відбулося 28 березня 1871 р. Тоді ж було сформовано 10 комісій, 9 з яких мали чітко визначену компетенцію: фінансова, освіти, юстиції, зовнішніх зносин, праці, промисловості та обміну, суспільних служб, оборони, суспільної безпеки. Роль об'єднавчого центру узяла на себе особлива Виконавча комісія, до якої увійшли делегати інших комісій. 1 травня на її базі був сформований Комітет суспільного порятунку.

У діяльності комісій діяв принцип колегіальності при обговоренні питань та персональної відповідальності за виконання прийнятих рішень. На чолі кожної комісії стояв делегат (член) Комуни, наділений широкими повноваженнями. У своїй діяльності комісії спиралися на актив, передусім профспілковий. Особливо налагодженою була практика співробітництва з активістами там, де це дозволяли обставини, наприклад в роботі Комісії промисловості та обміну. Вдалою була діяльність Комісії освіти, яка зуміла прорвати блокаду невизнання і знайти спільну мову з викладачами шкіл, в т. ч. і вищих.

Париж було розділено на 20 округів, на чолі яких стояли муніципальні мерії, що в свою чергу підпорядковувалися Раді Комуни.

Комуна завершила розпочатий Центральним комітетом національної гвардії злам старої буржуазної державної машини і заклала початок створенню "держави нового типу". На підтвердження рішень Центрального комітету були офіційно скасовані постійні армія та поліція.

Старий державний апарат, що майже одностайно став на шлях саботажу, був майже повністю замінений новим. На другий день після свого проголошення Комуна оголосила про втрату законної сили усіх розпоряджень Версальського уряду. Було введено виборність зайняття усіх посад: державні службовці обиралися народом, були підзвітні народу, і могли в будь-яку хвилину бути відкликані народом – принаймні, в теорії.

2 квітня Комуна прийняла декрет про встановлення максимальної

заробітної плати державних службовців. У середньому ж заробітна плата службовців повинна була наближатися до оплати праці кваліфікованого робітника, не перевищуючи 6 тис. франків на рік.

Інтереси боротьби з Версальським урядом, складність внутрішньої і зовнішньої обстановки зумовили реорганізацію апарату державної влади, його еволюцію в бік централізації управлінських функцій. Якщо на першому засіданні Комуни було погоджено, що склад її президії (голова, 2 заступники, 2 секретарі) обирається на тижневий термін, а повноваження Виконавчої комісії обмежуються "проведенням у життя усіх декретів Комуни і усіх постанов інших комісій. Вона нічого не повинна робити без відома Комуни", то уже через місяць було створено орган з надзвичайними повноваженнями. 1 травня 1-871 р. був оприлюднений декрет про утворення Комітету суспільного порятунку.

Стаття 3 декрету зазначала, що цьому органу з 5 осіб "надається найширша влада над усіма делегатами і комісіями, він буде відповідальний тільки перед Комуною". Загалом централізація управлінського апарату, посилення авторитарного характеру революційної влади диктувалися логікою боротьби. Штати відомств було скорочено (до 75%), для вступу на деякі посади пропонувалося пройти конкурс або витримати іспит на професійну придатність.

Самого лише революційного ентузіазму і навіть широкої підтримки мас, як виявилося, не було цілком достатньо для здійснення функцій управління. І хоча привілеї чиновників були скасовані, встановлено максимум їхньої заробітної плати (і тим самим відсторонено від управління класово ворожі елементи), Комуна була змушена особливо турбуватися про кадровий підбір управлінців. Так, зокрема, було піднято найнижчі ставки для державних службовців – це здійснювалося уже декретом від 2 квітня.

Революційний нігілізм швидко змінювався реалізмом і в інших питаннях революційного державного будівництва. Як вказувалося вище, і ЦК Національної гвардії, і сама Комуна спершу розглядали себе в якості уряду усієї Французької республіки. Зрозуміло, сподіватися, що уся нація погодиться визнати над собою суверенітет столичного муніципалітету, обраного лише частиною населення Парижа, особливо не доводилося.

Тому 19 квітня 1871 р. був опублікований план державного перетворення Французької республіки – "Декларація до французького народу". Республіка визнавалася найбільш правильною формою правління. Усім комунам на території Франції надавалася повна автономія, а "кожному французу – повний розвиток його сил і здібностей як людини, громадянина і працівника". Республіка мала об'єднувати вільні комуни, організовані за зразком Паризької, їхні автономні права обмежувалися в одному – інтересами сусідів і держави в цілому. Невід'ємними правами кожної окремої комуни оголошувалися:

  • 1) комунальний бюджет (встановлення оподаткування і статей витрат), усі місцеві служби, включаючи поліцію, управління майном комуни;
  • 2) призначення і відкликання усіх місцевих чиновників і посадових осіб;
  • 3) "повна гарантія свободи особи, свободи совісті і свободи праці";
  • 4) постійна участь громадян у справах комуни, яка забезпечила б їм вільне волевиявлення і вільний захист своїх інтересів;
  • 5) організація міської оборони і національної гвардії з правом обрання та зміщення командирів.

У цій же Декларації 19 квітня підкреслювалося, що "Париж не вимагає собі більше ніяких місцевих гарантій за умови, що в центральній адміністрації – зборах делегатів союзних комун – він знайде здійснення на практиці цих же принципів". Така постановка питання може розцінюватися як фактична відмова Паризької комуни розглядати себе в якості уряду усієї республіки при збереженні претензій на політичне лідерство: "Париж залишає за собою право провести у себе, якщо він буде вважати за потрібне, адміністративні і економічні реформи, яких вимагає його населення, створити установи, що сприяють розвитку і поширенню освіти, продуктивності праці, обміну і кредиту і зробити владу і власність загальним надбанням" (!).

Ідеї самоврядування набули великої популярності в 60-70-х роках XIX ст. завдяки поширенню анархізму. Декларацію 19 квітня слід розглядати швидше як анархістський, а не марксистський, документ. Нечітке окреслення компетенції майбутньої центральної адміністрації слід розцінювати як додаткове свідчення відсутності у революціонерів чітких уявлень про майбутнє Їхньої влади.

Декларація закликала народ до здійснення комунальної революції (на заклик Парижа спроби встановити комуни здійснювалися в Ліоні, Гаврі, Льєжі та ін. містах). Чи була б така революція, в разі своєї дуже малоймовірної перемоги, революцією пролетарською і соціалістичною? За логікою марксистів, анархізм – дрібнобуржуазна політична течія. Відповідно, і комунальну революцію слід розглядати як дрібнобуржуазну, а не соціалістичну.

Революціонери Парижа вважали свою справу початком комунальної революції, яка нібито знаменує "нову еру експериментальної, позитивної і наукової політики і кінець старого чиновництва та клерикального світу, кінець мілітаризму, бюрократизму, експлуатації ... усього того, що підтримувало рабство пролетаріату" (Ленін).

Справді, на обмеженій території французької столиці вдалося на 72 доби "скасувати" стару армію, стару поліцію, старе чиновництво. Однак створити ефективні нові органи управління виявилося набагато важче.

Тут далося взнаки не лише ідеалістичне ставлення до держави.

Чого, наприклад, вартий декрет від 29 березня, який в п. З оголошував: "Всі, здатні до військової служби, громадяни вступають у ряди національної гвардії". Чи, знову-таки для прикладу: Декларація від 19 квітня про збереження єдності Франції, яка надалі не буде результатом "деспотичної довільної і обтяжливої централізації". Нова влада наївно переоцінювала власні можливості, силу опору пануючих класів та Їхньої державницької організації, силу звички, традиції. Звідси – закономірна прірва між деклараціями і діями.

Доходило до парадоксів: так, Декларація Комуни до французького народу 19 квітня проголошувала: "Повна гарантія прав свободи особи, свободи совісті ... постійна участь громадян у справах комуни через вільне виявлення своїх поглядів, вільний захист своїх інтересів", а днем раніше Комуна постановила закрити газети "Вечір", "Дзвін", "Суспільна думка" і "Суспільна користь". Комуна часто, навіть в одному й тому ж документі, проголошувала діаметрально протилежні принципи: демократичні, анархістські і ті, що пізніше будуть розцінені марксистськими істориками як "диктатура пролетаріату на ділі".

Загалом, розглядаючи питання про державний лад Паризької Комуни, слід обережно ставитися до тези про його нібито "пролетарський" характер. Ні Рада Комуни, ні голови її важливіших комісій не були ані комуністами (в сучасному розумінні слова), ані "пролетарськими революціонерами". Держава, яку вони мріяли побудувати, мала б куди менше рис "пролетарської диктатури", ніж демократії, а впливи анархізму, прудонізму, бланкізму на дії і наміри її провідників були куди сильнішими від марксистських.

Друга деталь, на якій варто було б акцентувати увагу – це тенденція до посилення централізації влади в ході боротьби з версальським режимом. Щоправда, самі комунари сприймали її як тимчасову. Для прикладу, в самому Парижі управління усіма 20 округами перейшло до рук особливо призначених депутатів Ради Комуни (а не до місцевого самоуправління, як передбачалося на початках), та цей крок розглядався як тимчасовий і такий, що не зачіпає принципів самоуправління.

Звернімо увагу і на ту обставину, що в певних випадках Комуні вдавалося вирішувати окремі соціальні проблеми навіть більш ефективно, ніж налагодженому апарату буржуазної держави. Так, передача функцій охорони суспільного порядку до рук Національної гвардії сприяла різкому скороченню проявів злочинності. За 72 дні існування Комуни в Парижі не відбулося жодного серйозного злочину. Вдалося також відносно налагодити освіту.

Водночас, основна маса питань управління комунальним господарством була фактично провалена. Незначним був і авторитет Комуни за межами бунтівної столиці, особливо неприязно до неї ставилося французьке село. Революційний уряд так і не зумів налагодити поста

чання продовольства, забезпечити нормальне функціонування транспорту і зв'язку тощо.

Ця держава не була повноцінною і в тому розумінні, що не зуміла дати своїм лояльним громадянам задовільного забезпечення тих функцій, задля яких взагалі існує держава: сприятливого міжнародного становища, стимулювання поступального розвитку економіки, захисту законно надбаної власності від безпідставних реквізицій тощо. І справа тут навіть не в тому, що Комуна "не встигла" – сам суперечливий характер цієї влади не дозволяв навіть припустити, що усі поставлені завдання можуть будь-коли бути виконані за умови дотримання проголошених принципів.

Через півстоліття з подібною дилемою зіткнуться Ленін і Сталін. На порушення раніше проголошених принципів "свободи" і "демократії", вони почнуть вирішувати питання побудови "пролетарської держави" засобами червоного терору, насильницької "колективізації" села, розбудови системи ГУЛАГу.

В) Соціально-економічні заходи Комуни

Ще ЦК Національної гвардії у перші дні після переможного повстання 18 березня прийняв ряд важливих декретів і розпоряджень. Так, був виданий декрет про призупинку розпродажу заставлених у ломбардах речей та про повернення власникам усіх застав, оцінених у суму до 15 франків. Заборонялося виселення з квартир жильців за несвоєчасну сплату квартирної плати. В ці перші дні були видані декрети про регулярну виплату утримання національним гвардійцям та про виділення 1 млн франків для розподілу суми між жителями міста, які найбільш гостро потребували грошової допомоги.

Паризька комуна розширила і зміцнила це соціальне законодавство. Зокрема, була встановлена пенсія для дітей загиблих національних гвардійців, відмінена нічна праця пекарів, введені пільги для кравців, зайнятих пошиттям мундирів для національної гвардії. Цікаво, що Комуна захищала інтереси не тільки працівників найманої праці – пролетарів, але й дрібної буржуазії. Так, декрет від 17 квітня вводив відсрочку сплати боргів по комерційних векселях. Цей захід буквально врятував тисячі дрібних торгівців і підприємців. Важливе значення мав декрет 16 квітня про передачу в руки робітників і виробничих асоціацій промислових підприємств, залишених їхніми власниками.

У даному декреті цікавими видаються два моменти. По-перше, п. 2 Декрету передбачав підготувати "доповідь з викладом практичних заходів, з допомогою яких можна було б негайно запустити в дію ці майстерні, але уже не силами господарів-дезертирів, які їх покинули, а силами кооперативної асоціації зайнятих у них робітників".

Тобто, мова йшла про передачу принаймні частини промисловості у відання робітничих колективів, а не держави, як потім практикувалося в СРСР та інших "соціалістичних країнах". Спроба И. Тіто в

Югославії передати промисловість робітничим колективам була засуджена усім "соціалістичним світом" як "анархо-синдикалізм", а сам югославський шлях розвитку як небезпечний відступ від марксизму.

По-друге, п. 4 Декрету пропонував "заснувати третейський суд, який у разі повернення власників повинен буде встановити умови остаточної передачі майстерень робітничим товариствам і розмір винагороди, котру ці товариства повинні будуть сплатити колишнім власникам".

Намір оплатити капіталістам їхню відчужувану власність знову- таки нагадує не т. зв. червоногвардійську атаку на капітал, здійснену в Радянській Росії, а, швидше, щось подібне до англійської лейбористської націоналізації частини промисловості у кінці 40-х – на поч. 50-х років XX ст. Тобто, Ленін і Сталін використали досвід Комуни з точністю до навпаки, а їхні опортуністичні опоненти були ближчими до ідей "першої у світі пролетарської держави".

  • 25 квітня 1871 р. Паризька комуна прийняла декрет про реквізицію незаселених квартир буржуазії. Передбачалося, що: "1. Усі незаселені квартири реквізуються. 2. Ці квартири передаються у розпорядження мешканців обстрілюваних артилерією кварталів". Звернемо увагу, що квартири не конфіскуються (безоплатно), а реквізуються (тобто вилучаються за плату). Передаються вони не у власність, а у користування осіб, які залишилися без даху над головою внаслідок обстрілів.
  • 27 квітня вийшов декрет про заборону вирахувань із заробітної плати та штрафування робітників їхніми працедавцями. Передбачалося навіть повернути робітникам усі суми вирахувань і штрафів, накладених після 18 березня. Комуна погрожувала судовим переслідуванням порушникам цього розпорядження, причому обгрунтовувала це тим, що "подібного роду покарання (робітників) ... не є результатом скільки- небудь правомірної юрисдикції". Сама постановка питання цікава тим, що Комуна не відкидала апріорі усталену систему буржуазного права, а навіть шукала в ній обгрунтувань для власної законодавчої діяльності.
  • Г) Судові органи та карально-репресивна система

Здійснюючи ломку старої буржуазної держави, Комуна не могла не зачепити питання про перебудову судового апарату. Передбачалося оновити його на основі виборів, призначення суддів Виконавчою комісією Комуни розглядалося лише як тимчасовий захід. Нижчою судовою інстанцією стали мирові судді, які розглядали незначні карні і цивільні справи. Ця ланка судового апарату комплектувалася з осіб без будь-якої юридичної освіти, як правило, робітників чи ремісників, авторитетних у власному середовищі. Серйозніші злочини мав розглядати особливий суд – Звинувачувальне журі за участю присяжних засідателів. Стати присяжним міг будь-який громадянин, що був членом національної гвардії. Ця остання деталь усувала від здійснення правосуддя політичних супротивників Комуни.

Вважається, що саме Комуна започаткувала "пролетарські принципи правосуддя": рівний для всіх суд, виборність, відповідальність і змінюваність суддів, гласність суду, безплатне здійснення записів актів громадянського стану.

Пізніше цей, багато в чому уявний, "досвід" будуть застосовувати при розбудові судової системи СРСР та його європейських сателітів.

5 квітня 1871 р. був прийнятий Декрет про репресії, яким вводився інститут заложників. Комуна погрожувала Версальському уряду у випадку страт полонених комунарів у свою чергу застосовувати розстріли співробітників і агентів цього уряду. В останні дні Комуни були страчені 64 з 200 узятих заложників.

Серед інших заходів репресивного характеру відзначимо Декрет про судову відповідальність 6 членів Версальського уряду (їхнє майно підлягало секвестру), введення карної відповідальності за дезертирство та деякі інші заходи. Проте, так і не був прийнятий декрет про тотальне закриття реакційної преси, оскільки, на думку комунарів, це стало б "порушенням принципів".

Взагалі, у багатьох випадках керівники Комуни намагалися проводити свою політику, що називається, чистими руками, хоча ці правила гри були абсолютно непритаманні їхнім супротивникам. Так, наприклад, не були вилучені кошти з Французького банку, який Комуна розглядала як надбання нації. Натомість Версальський уряд не тільки використовував активи цієї фінансової установи, але й таємно вивіз із Парижа кліше для друкування банкнот.

Декрет від 14 квітня під загрозою революційного переслідування забороняв незаконні арешти, обшуки, реквізиції. Комуна вселяла бездомних у незаселені квартири утікачів, передавала в руки робітничих колективів покинуті власниками заводи, але рішуче переслідувала мародерство під приводом "революційної пильності".

28 травня 1871 р. версальські війська остаточно придушили Паризьку Комуну. Близько 30 тис. її учасників були розстріляні, ще понад 50 тис.- відправлені на каторгу, у в'язниці, на заслання.

Марксистська історіографія, з одного боку, вказує на численні помилки нібито допущені комунарами, як-от: відмову від негайного наступу на Версаль, недостатню політичну організацію і відсутність партії робітничого класу, поблажливу репресивну політику тощо; з другого боку, вимушено визнає, що у 1871 р. пролетаріат самого лише Парижа не мав найменших шансів на перемогу. Десятки тисяч жертв цієї авантюри революціонерів ціною власного життя дозволили класикам марксизму внести необхідні зміни і доповнення в теорію.

Так, Маркс і Енгельс включили до "Маніфесту комуністичної партії" спеціальну поправку про необхідність злому старої державної машини як обов'язкову умову успішної пролетарської революції, а

Ленін зміг висунути положення, що "до соціалізму робітничий клас прийде не інакше, як через диктатуру, через насильне придушення експлуататорів".

Дивовижно, але ріки крові парижан стимулювали відмову лівих марксистів від еволюційних шляхів побудови соціалістичного суспільства, тож основна політична ставка була зроблена на організоване революційне насильство.

 
<<   ЗМІСТ   >>