Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Третя республіка. Державно-політичний лад Франції напередодні Першої світової війни

Поразка Паризької комуни призвела до посилення реакції в країні. У травні 1872 р. був прийнятий закон, за яким організаторам і членам робітничих союзів загрожувало ув'язнення терміном від 3 місяців до 5 років та штраф до 2 тис. франків. Того ж року було прийнято рішення про розпуск Національної гвардії.

Хоча офіційно ще 4 вересня 1870 р. була проголошена Республіка, питання про форму державної влади залишалося відкритим. У Національних зборах більшість становили монархісти, щоправда в їхньому середовищі не було єдності. Легітимісти намагалися відновити династію Бурбонів, а орлеаністи і бонапартисти хотіли бачити на престолі представників власних династій.

Президентом Третьої республіки в кінці серпня 1871 р. був проголошений Тьєр. Після дострокової сплати контрибуції Німеччині (для цього були проведені дві державні позики) окупаційна армія покинула Францію наприкінці 1873 р. Однак навіть цей політичний успіх Тьєра не міг задовольнити монархічну більшість Національних зборів. Тому в травні 1873 р. Тьєр пішов у відставку, а президентом більшістю Національних зборів на термін 7 років було обрано бонапартиста Мак- Магона. Після тривалих дискусій більшістю в один голос Національні збори прийняли в 1875 р. закон, який закріплював буржуазно-парламентарну республіку.

Того ж року була прийнята Конституція, яка складалася з трьох органічно пов'язаних між собою законів. Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. До їхньої компетенції належало прийняття законів, обрання президента, контроль за діяльністю уряду. Палата депутатів обиралася терміном на 4 роки. Із 300 депутатів Сенату 225 обиралися на 9 років, а решта 75 призначалися довічно самими Національними зборами. Чоловікам надавалося загальне виборче право, вибори були прямими. Були позбавлені виборчих прав жінки, військовослужбовці, особи без цензу осілості (6 місяців) та населення колоній. У випадку потреби Сенат міг бути перетворений

у суд над президентом за звинуваченнями про посягання на державну безпеку.

Закони приймалися методом "човника" – передачі від нижньої палати до верхньої і навпаки, аж до повного узгодження усіх положень обговорюваного документа обома палатами.

Президент, який обирався Національними зборами, був наділений широким колом повноважень. Він отримав право розпуску (за згодою Сенату) палати депутатів, право укладення договорів з іноземними державами, включаючи таємні, право призначення і зміщення міністрів, дипломатів і вищого командного складу армії. Йому підпорядковувалася армія, поліція та інші владні структури. Мав президент і право помилування та амністії. Разом з тим акти президента потребували підпису відповідного міністра (контрасигнатури), він не мав права без згоди парламенту оголошувати війну. За своєю суттю створений державний лад був компромісом між монархією та республікою.

Вибори 1875 р., проведені на основі нової конституції, дали перевагу республіканцям. Всупереч волі президента Мак-Магона були сформовані республіканські кабінети Дюфора, а згодом – Сімона. 16 травня 1877 р. президент відправив у відставку кабінет Сімона і призначив прем'єром монархіста де Бройля. Цей уряд складався виключно з монархістів, і республіканська палата депутатів відмовилася визнати його. У. відповідь, Мак-Магон 25 червня 1877 р. розпустив нижню палату. Нові вибори проходили під тиском владних структур і церкви, але принесли ще один успіх республіканцям. Вони отримали 335 місць із загального числа 550 депутатів. У січні 1879 р., вичерпавши усі свої можливості, президент Мак-Магон пішов у відставку.

Національні збори обрали новим президентом поміркованого республіканця Ж. Греві. В швидкому часі республіканці зайняли ключові позиції в державному апараті, "Марсельєза" була знову проголошена державним гімном, а день взяття Бастилії, 14 липня,– державним святом.

У 1884 р. був проведений закон, який забороняв навіть ставити на голосування питання про скасування республіканської форми правління.

У середині 80-х років XIX ст. Франція зіткнулася з соціальним рухом, який дістав назву буланжизму і був різновидністю бонапартизму. Військовий міністр (з 1886 р.) Буланже звільнив з армії кількох офіцерів-монархістів, оголосив під час деказвільського страйку, що не дозволить використати армію проти робітників, заявив про необхідність реваншу за поразку у війні 1870-1871 pp. з Німеччиною. Ці демагогічні заяви принесли генералу неабияку популярність – з'явилися його портрети, на його честь складалися пісні. Відправлений у відставку в 1887 р., міністр тріумфально переміг на виборах до Національних зборів у 1889 р. (одночасно у кількох округах).

Спроба державного перевороту, здійснена його прихильниками, провалилася, а сам генерал був засуджений до довічного ув'язнення.

Ці події показали, що небезпека відновлення монархії бонапартистського типу продовжує зберігатися. Особливе занепокоєння республіканців викликала фігура президента. Було прийнято постанову, згідно з якою не могли бути обрані президентами члени колишніх імператорських та королівських родин.

У подальшому обрання Національними зборами президентів країни аж до Пуанкаре (1913-1920) здійснювалося відповідно до формули Клемансо: "Виберемо найтупішого".

Становище президента в системі державної влади Леон Гамбетта (політик другої пол. XIX ст., прем'єр Франції у 1882 р.) сформулював так: "Підкоряйся або забирайся геть". Після 1889 р. президенти Третьої республіки були позбавлені реального впливу. До уряду відійшло командування армією, розпуск парламенту став неможливим, президент більше не мав права відхилювати законопроекти. Ослаблення президентської влади означало посилення позицій Національних зборів. Саме у їхні руки перейшов контроль над урядом. У випадку парламентського вотуму недовір'я уряд мав подавати у відставку.

Палата депутатів обиралася по округах на основі мажоритарної системи. У першому турі голосування перемогу приносила абсолютна більшість голосів, у другому було достатньо відносної. Оскільки у Франції діяло щонайменше 10 партій (самих лише монархічних було три), другий тур виборів перетворювався у лотерею, а в Національних зборах були тією чи іншою мірою представлені усі політичні сили. Наприклад, у 1893 р. серед депутатів Національних зборів були 12 марксистів і стільки ж представників від немарксистських соціалістичних течій. З іншого боку, голоси більшості (до 2/3 виборців) йшли, що називається, у пісок. Наприклад, після виборів 1885 р. з'ясувалося, що обрані депутати представляють разом 3042 тис. виборців, а кандидати- невдахи – аж 6 млн, тобто удвічі більше. Такими були плюси і мінуси мажоритарної системи.

Багатопартійний парламент у поєднанні з відповідальним урядом породив ще один цікавий феномен Третьої республіки. Для того, щоб сформувати уряд, вимагалося об'єднання у коаліцію кількох партій. Найменша незгода вела до розпаду коаліційної більшості і відповідно – до відставки уряду. Підраховано, що з 1875 по 1914 pp. у Франції змінилося 48 урядів, тобто середня тривалість перебування при владі міністерського кабінету не перевищувала 10 місяців. А, наприклад, з березня 1911 по червень 1914 pp. змінилося аж 8 урядів.

Як не дивно, зміна урядів зберігала міністерські портфелі за лідерами політичних партій – змінювалися лише посади, відповідно до умов нового між-партійного компромісу. Так, Фрейсіне був прем'є

ром 4 рази, а членом кабінету – 13, Пуанкаре 6 разів очолював кабінет, а Бріан – навіть 11 (!). Така наступність до певної міри компенсувала звиви та зигзаги французької зовнішньої і внутрішньої політики, пов'язані зі зміною коаліційних урядів.

Однак порівняння виконавчої влади Франції і сусідньої Німеччини показує, що остання дещо вигравала від дотримання послідовності у роботі виконавчої влади. Особливо чітко виявилася ця різниця після початку Першої світової війни. Незважаючи на те, що до війни тією чи іншою мірою готувалися усі європейські країни, Німеччина виявилася підготовленою краще і відразу перенесла бойові дії на територію Франції, створивши вже у серпні 1914 р. небезпечну загрозу окупації французької столиці.

Суспільно-політичний розвиток Третьої республіки напередодні Першої світової війни загалом закономірно характеризувався боротьбою двох тенденцій – демократичної і реакційної. До проявів першої віднесемо амністію учасникам Комуни (1880 р.), проголошення свободи друку (1880 р.), відновлення свободи зібрань (1881 р.), закон про свободу асоціацій, який дозволяв діяльність професійних спілок під наглядом поліції (1884 р.). У 1900 р. тривалість робочого дня була визначена у 10 годин, а в 1906 р. законом було введено щотижневий день відпочинку. Ще на поч. 80-х років школи були вилучені з-під нагляду церкви, а повне відокремлення церкви від держави відбулося у 1905 р.

Надання громадянських свобод інколи обставлялося застереженнями, які применшували значення цих актів. Так, наприклад, декларована у 1881 р. свобода зібрань обмежувалася вимогою їхнього проведення виключно у закритих приміщеннях, про них потрібно було завчасно повідомляти поліцію.

У разі виникнення бійки (часто спровокованої) поліція мала право розпустити збори. Як наслідок, поліція спільно з армією на законних підставах розігнала вуличну демонстрацію парижан 1 травня 1890 р., а розгін першотравневих демонстрацій 1891 р. обернувся десятками убитих і поранених демонстрантів.

Проявами реакційної тенденції у законодавчій практиці можна вважати т. зв. "злодійський закон" 1894 р., за яким навіть пропаганда анархізму каралася роботами у Кайєнні, а також чистку судового апарату 1883 р. за політичною ознакою тощо.

У 1894 р. в Ліоні анархіст Казеріо убив президента Французької республіки Саді Карно. Ситуацією спробували скористатися монархісти та інші антидемократичні сили. Того ж року французька контррозвідка звинуватила у спробі продати секретні документи німецькому військовому атташе капітана французького генерального штабу Дрейфуса, єврея за національністю. Незважаючи на повну необгрунтованість звинувачень, нещасного засудили до довічного ув'язнення в колоніях.

Країною прокотилася хвиля антисемітизму. Через деякий час начальник контррозвідки полковник Пікар отримав докази, що викрили справжнього зрадника. Ним виявився майор Естергазі, авантюрист, який видавав себе за нащадка аристократичного роду. Командування зробило спробу зам'яти справу: Естергазі перевели на службу у Туніс, частину доказів знищили.

У 1898-1899 pp. справа Дрейфуса привернула до себе загальну увагу, вся Франція розкололася на два табори. Табір антидрейфусарів, що об'єднував усі антидемократичні, монархічні, шовіністичні та антисемітські елементи, вирішив використати дестабілізацію внутрішньополітичної обстановки для державного перевороту.

У 1899 р. в ході похорону президента республіки Фелікса Фора (який "ганебно" помер у публічному будинку під час перебування з повією) озброєні путчисти під проводом Деруледа спробували навіть скинути республіку.

Справа Дрейфуса була вдруге переглянута у 1906 р., він був реабілітований і навіть підвищений у військовому званні. Однак, результат був набагато важливіший, ніж реабілітація однієї особи.

Рядові французи на власні очі переконалися, чого варті усі міфи про дворянську честь вищого офіцерства – для врятування "свого" негідника генерали-аристократи пішли на службовий злочин, яким стало знищення документів, що прямо викривали державного зрадника.

Тривалий час основним аргументом монархістів була нібито моральна перевага людей честі, дворян над простолюдом, якого більше цікавлять гроші, чи, тим більше, над представниками національної меншини, що далека від державних інтересів основної нації. Таке розвінчання міфу здійснило справжній переворот у настроях суспільства.

Якщо у 1875 р. Франція не стала монархією лише тому, що три монархічні течії не зуміли домовитися між собою, то уже вибори 1902 р. показали – ідея монархії у цій країні похована остаточно.

Це ж підтвердили і вибори 1906 р., на яких радикали, ліві республіканці і соціалісти зібрали 415 голосів проти 180 у правих та поміркованих.

 
<<   ЗМІСТ   >>