Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Утворення незалежних національних держав у Європі. Комуністична експансія. Комінтерн

На початку 1918 р. чеські депутати австрійського парламенту прийняли декларацію, в якій висували вимогу створення суверенної держави. У Празі утворився Національний комітет, до складу якого увійшли представники усіх політичних партій, що на той час діяли у Чехії (липень 1918 р.). Перебіг подій прискорила поразка блоку центральних

європейських держав у Першій світовій війні. 28 жовтня того ж року Національний комітет проголосив утворення Чехо-Словацької держави. 30 жовтня Словацька національна рада оголосила про відокремлення Словаччини від Угорщини і про її приєднання до чеських земель.

  • 14 листопада 1918 р. Національні збори, сформовані шляхом розширення Національного комітету, проголосили Чехо-Словаччину республікою та обрали Т. Масарика її президентом. Уряд було сформовано на основі "всенародної коаліції" чеських та словацьких буржуазних партій, а також соціал-демократів. У квітні 1919 р. Національні збори прийняли закон про аграрну реформу, який установив максимальний розмір земельного володіння у 230 га або 150 га орної площі.
  • 16 червня 1919 р. у Словаччині була проголошена Радянська республікаі, яка проіснувала до 7 липня того ж року. Уряд чеського комуніста А. Яноушека розпочав націоналізацію промислових підприємств та банків, конфіскацію поміщицьких та церковних земель, увів 8-годинний робочий день. Після падіння цієї Радянської республіки становище в Словаччині відновилося, попередні реформи скасовувалися.

У червні 1920 р. на зміну уряду "всенародної коаліції" прийшов уряд "червоно-зеленої коаліції" в складі представників соціап-демократичної, націонал-соціалістичної та аграрної партій. Очолив його правий соціал-демократ В. Тусар. Уряд оголосив про здійснення часткового викупу поміщицьких земель, обіцяв у "зручний момент" провести "соціалізацію промисловості".

20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехословацької республіки. Цією конституцією гарантувалися основні буржуазно-демократичні свободи. Президент, якого обирали на 7 років, був наділений широкими повноваженнями, виконавчу владу він здійснював спільно з урядом. Законодавча влада належала двопалатному Національному зібранню.

До складу Чехо-Словаччини входила Закарпатська Україна (де, за визнанням одного з президентів ЧСР Едварда Бенеша, у 1935 р. "власне чеське і словацьке населення становить 5 відсотків"). Ще однією складовою частиною держави була Тєшинська Сілезія, на яку претендувала Польща. Найрозвиненішим економічним районом були Судети, де компактною групою проживала німецька меншина. Загалом же з 13,5 млн населення країни чехи становили 7 млн, німці – 3 млн, словаки – 2 млн, угорці – 750 тис., українці – 500 тис., поляки – 100 тис. Формально усі вони користувалися однаковими правами, але у конституцію було включено положення про "єдину чехо-словацьку націю".

У вересні-листопаді 1917 р. західні держави Антанти визнали офіційним представником польського народу Польський Національний комітет, сформований з політичних емігрантів у Парижі. У січні 1918 р. президент США В. Вільсон включив у свою відому програму повоєнного перетворення Європи пункт про створення Польської

держави з "доступом до моря". Місяцем раніше уряд Леніна задекларував право поляків на створення власної держави, а 29 серпня 1918 р. він же анулював усі договори про поділи Польщі, укладені царизмом після 1772 р.

Після військової поразки Німеччини та Австро-Угорщини в світовій війні в ніч з 6 на 7 листопада 1918 р. в Любліні було сформовано уряд незалежної Польщі під проводом галицького соціал-демократа Ігнаци Дашинського. Цей уряд проголосив Польщу народною республікою, та проіснував він недовго. Повернення 10 листопада у Варшаву з німецької в'язниці в Магдебурзі Юзефа Пілсудського змінило розстановку політичних сил. Уже 11 листопада Регентська рада у Варшаві передала цьому найавторитетнішому з тогочасних польських політиків усю повноту влади "з метою збереження порядку в країні".

На вимогу Ю. Пілсудського уряд І. Дашинського пішов у відставку та був сформований новий уряд, очолений правим соціалістом Є. Морачевським. Уряд Морачевського називав себе "робітничо-селянським", що мало дещо заспокоїти широкі народні маси. В січні 1919 р. Ю. Пілсудський провів заміну прем'єра. На чолі польського уряду став формально безпартійний І. Падеревський – всесвітньовідомий ... піаніст. Того ж місяця відбулися вибори до установчого сейму, на яких більшість виборола партія народної демократії (ендеки). Пілсудський зберіг пост "начальника держави".

Новий уряд Польщі визнав встановлений де-факто 8-годинний робочий день та інші завоювання мас. У липні 1919 р. сейм прийняв постанову про принципи земельної реформи, яка передбачала максимум земельного володіння у 180 га на господарство.

Новостворена Польська держава вела бойові дії практично проти всіх сусідів з метою максимального розширення своєї території. Підтримку цій агресивній політиці надавала Франція. Ця держава бажала у післявоєнній Європі мати такого союзника на сході, який би міг замінити їй царську Росію. Жертвами польської агресії стали ЗУНР (окупована 16 липня 1919 р.), Білорусь, Литва (Вільнюський край до 1939 р. входив до складу Польщі), німецьке та чеське населення західних та південно-західних рубежів.

Кордони міжвоєнної Польської держави остаточно були встановлені аж у 1923 р. За межами Польщі залишалися Вармія і Мазури, де під час проведення плебісциту прихильники приєднання потерпіли поразку. Однак загалом близько 40% населення міжвоєнної Польської держави становили представники національних меншин. Більшість з них (за винятком євреїв) мали сусідами власні національні держави – УРСР, БРСР, Литву, Чехо-Словаччину, Німеччину.

У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республіки. Законодавчі права надавалися двопалатному парламенту. Повноваження президента, якого депутати сейму і сенату обирали на 7 років,

були конституцією суттєво обмежені – ендеки обгрунтовано побоювалися обрання на цей пост Ю. Пілсудського. Конституція проголошувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося "однією з важливіших основ соціального ладу та правового порядку".

Після парламентських виборів у листопаді 1922 р. до влади прийшов блок ендеків та християнських демократів. Президентом країни став проф. Г. Нарутович, підтриманий лівими та партіями національних меншин. Уже 16 грудня він був убитий фанатиком. Новим президентом став С. Войцеховський, представник партії заможного селянства "П'яст". Проте в країні продовжувало наростати протистояння між правими і лівими, загострене протиріччями у відносинах з національними меншинами та очевидною слабкістю виконавчої влади.

  • 12-14 травня 1926 р. Ю. Пілсудський провів у державі антиурядовий переворот. Однак зайняти посаду президента демонстративно відмовився – незважаючи на те, що був обраний абсолютною більшістю голосів депутатів сейму і сенату. Пілсудський оголосив, що займатиме лише посади військового міністра та головного інспектора армії. Підтримали Пілсудського не тільки військові, але й ліві сили, зокрема соціалістична та комуністична партії. Проголошений Пілсудським режим "санації" (дослівно – оздоровлення) в загальних своїх рисах був близьким до італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, хоча й не таким жорстким за своєю суттю.
  • 5 жовтня 1918 р. в Загребі (Хорватія) виникло Народне віче словенців, хорватів і сербів. 29 жовтня воно оголосило про перехід в його руки влади в населених південними слов'янами районах колишньої Австро-Угорської імперії та про утворення держави словенців, сербів і хорватів на цих землях. У результаті переговорів Народного віча з урядом суверенної Сербії 1 грудня 1918 р. в Белграді відбулося створення об'єднаного Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС) на чолі з сербською династією Карагеоргієвичів. У маніфесті принца- регента Олександра, виданому при створенні Королівства СХС, проголошувалися демократичні свободи. На практиці їх здійснення всіляко гальмувалося.

У лютому 1919 р. почалося проведення аграрної реформи. Землі Габсбургів, а також крупних австрійських та угорських поміщиків були конфісковані. Для всіх інших поміщиків встановлювався максимум – у Хорватії 150-200 га, у Воєводині навіть 300-500 га. Надлишки відчужувалися та передавалися у фонд реформи з виплатою компенсації поміщикам. При перерозподілі землі перевагу отримували селяни-серби. Здійснення реформи затягнулося на 20 років.

На виборах до Установчих зборів об'єднаної держави в листопаді 1920 р. перемогу отримали сербські буржуазні партії. 28 червня

1921 р. у день святого Віда (річниця втрати незалежності після поразки від турків на Косовому полі у 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовданської. Ст. 1 Конституції проголошувала КСХС конституційною, парламентською і спадковою монархією.

Великі права були надані королю, особа якого оголошувалася недоторканною. Разом із скупщиною він здійснював законодавчу владу, а через раду міністрів – і виконавчу. Король став верховним головнокомандуючим та представляв державу у зовнішніх зносинах. Королівство СХС розподілялося на 33 області-жупи. Керівників цих областей – жупанів теж призначав король. Тим самим Конституція закріплювала унітарну державу. Депутат скупщини мав обов'язково уміти вільно говорити і писати "державною сербсько-хорватсько-словенською мовою".

Після закінчення світової війни здобули незалежність також Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія. Ряд держав, що було утворилися на руїнах Російської імперії (УНР, Грузія, Вірменія та ін.), утримати свою національно-демократичну державність не змогли, їхнім народам були нав'язані радянські республіки у тісному воєнному, політичному та економічному союзі з Російською Федерацією у рамках СРСР.

Загалом же закінчення світової війни викликало небачений раніше спалах національно-визвольного руху. Боротьба народів за своє національне визволення збігалася у часі з широкими демократичними реформами та соціальними перетвореннями. Ці зміни, певною мірою, стимулювалися російською соціалістичною революцією у тому розумінні, що остання підштовхувала правлячі класи європейських держав до масштабних поступок з метою запобігання подібному розвитку подій у власних країнах.

У свою чергу уряд РРФСР, опинившись у міжнародній ізоляції, намагався стимулювати світовий комуністичний рух і провести "світову революцію". Загалом на цьому базувалися усі розрахунки нових володарів Кремля аж до другої половини 20-х років.

Ще у праці "Імперіалізм як найвища стадія капіталізму" Ленін дійшов висновку, що передбачена Марксом світова соціалістична революція має розпочатися у країні не з вищим, а середнім ступенем розвитку капіталізму, де зберігаються численні пережитки феодалізму, суперечності не згладжені, становище робітничого класу залишається максимально погіршеним порівняно з розвинутими капіталістичними державами. Згодом ця революція має обов'язково перекинутися на найрозвинутіші країни, інакше її перемога стане виключно тимчасовою. Ці постулати Леніна після його хвороби і смерті з особливою послідовністю відстоював Л. Троцький.

Зрозуміла заінтересованість Москви у прискоренні революційних

процесів на Заході оберталася всілякою підтримкою відносно слабких комуністичних партій за межами Росії, особливо у країнах розвинутого капіталу з міцними традиціями соціал-демократичного реформізму. Протягом 1918 р. комуністичні партії виникли в Австрії, Угорщині, Польщі, Німеччині, Литві, Латвії, Естонії, Аргентині, розпочалася підготовка до їх створення в Англії, Франції та США.

2 березня 1919 р з ініціативи В. Леніна в Москві зібралися представники комуністичних партій та лівих соціалістичних груп 30 країн Європи, Азії і Америки. 4 березня вони проголосили створення Комуністичного Інтернаціоналу та обрали постійно діючий керівний орган цього утворення – Виконавчий Комітет (ВККІ). Завданням ВККІ стала безпосередня підготовка соціалістичних революцій у тих країнах світу, де діяли компартії.

У багатьох випадках РРФСР намагалася будувати "світову Республіку Рад" – нав'язувати комуністичні режими, що називається, на багнетах своєї Червоної Армії. Зокрема, це стосувалося України, Середньої Азії, Закавказзя. В інших випадках (Прибалтика, Фінляндія, Польща) спроби створення таких режимів не дали очікуваних результатів. Так, у відповідь на відоме звернення лорда Керзона від імені Версальської конференції припинити радянську агресію проти Польщі улітку 1920 р. радянський уряд "відповів" не менш відомим наказом Тухачевського: "Вперед, на Варшаву, на Берлін!"

30 липня 1920 р. після вступу Червоної Армії у Білосток тут був сформований Польський революційний комітет (Польревком), до складу якого увійшли Ю. Мархлевський, Ф. Дзержинський та Ф. Кон. Польревком оголосив, що ставить своїм завданням "аж до створення постійного робітничо-селянського уряду в Польщі закласти основи майбутнього ладу Польської радянської соціалістичної республіки". Негайно проводилася націоналізація промислових підприємств та поміщицьких земель, причому конфіскована у поміщиків земля селянам не передавалася. Польревком відразу ж почав створювати державні сільські господарства.

Але вже у серпні того ж року розпочався контрнаступ польських військ, що поклало край радянському втручанню у внутрішні справи цієї країни.

Цікаво, що V Конгрес Комінтерну (літо 1924 р.) зобов'язав комуністів Румунії, Чехословаччини і Польщі боротися за возз'єднання українських земель з Українською РСР. Якщо відкинути у бік національні емоції, доводиться визнати, що керований Кремлем Комінтерн тим самим брутально втручався у внутрішні справи держав, з якими СРСР підтримував дипломатичні відносини, визнавав їхні державні кордони та навіть укладав пакти про військову взаємодопомогу (як, наприклад, з Чехословаччиною).

Ще одним прикладом брутальної експансії під прапором соціа-

лістичної революції може служити конфлікт СРСР з Фінляндією. 30 листопада 1939 р. під надуманим приводом артилерійського обстрілу радянської території Червона Армія перейшла кордон з Фінляндією, а уже в перших числах грудня на радянській території був сформований "робітничо-селянський уряд" ще незавойованої країни на чолі з О. Куусіненом.

Тим самим Комінтерн зарекомендував себе як справжня "кузня національних кадрів" для майбутніх комуністичних урядів країн мало не усього світу. Справа була в малому – скинути буржуазні уряди цих країн силами місцевих комуністів та радянських добровольців чи навіть й кадрових частин РСЧА.

У Фінляндії ця спроба не пройшла- далися взнаки величезні радянські втрати під час бездарного штурму добре укріпленої "лінії Маннергейма", підтримка фінів з боку Англії, Франції і навіть нацистської Німеччини, з якою СРСР тільки у серпні-вересні 1939 р. розмежував "сфери впливу в Європі". Довелося задовольнитися незначними територіальними поступками.

Фінляндія стала прикладом того, що в сучасних умовах навіть відносно невелика країна може відстоювати свій національний суверенітет, демократичну форму правління та право на самостійну зовнішню політику.

Сталін розпустив Комінтерн без зайвого галасу в 1943 р- цього вимагали інтереси зміцнення антигітлерівської коаліції з Англією та США. Однак кадри комінтернівської кузні в швидкому часі знадобилися для нав'язаних народам післявоєнної Східної та Південно-Східної Європи "народно-демократичних" урядів.

 
<<   ЗМІСТ   >>