Повна версія

Головна arrow Право arrow Загальна історія держави і права зарубіжних країн

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Арабські завоювання. Держава Омейядів

Столицю було перенесено до багатого Дамаску з його палацами та мечетями; суннізм був проголошений панівною течією в ісламі. Сирійське населення перебувало у привілейованому становищі. Натомість Омейяди (661-750) жорстоко експлуатували населення Ірану та Іраку, що були географічною базою шиїтів та хараджитів. Уклавши тимчасовий мир з Хасаном (син Алі, котрий поступився престолом), Муавія жорстоко розправився з повсталими хараджитами. Якщо попередні халіфи були виборними, то ще за життя Муавія призначив своїм наступником сина, тим самим поклавши початок практиці успадкування халіфського престолу та власній династії.

По смерті Муавії була організована змова шиїтів, на чолі якої став другий син Алі та Фатіми – Хусейн. Проте повстання шиїтів було придушене, а його керівник загинув на полі бою. Ім'я похованого в Кербелі (сучасний Ірак) шиїтського мученика Хусейна стало гаслом і прапором боротьби шиїтів проти ненависних їм суннітів. Після смерті Хусейна прірва між суннітами та шиїтами стала нездоланною, прихильники двох напрямків у мусульманстві стали не просто непримиренними суперниками, а й озлобленими ворогами (порівняйте з протистоянням католицизму і православ'я після 1054 р., пригадайте "походи хрестоносців" на Русь).

Візантії вдавалося ціною величезних зусиль стримувати експансію Омейядів. Натомість у Північній Африці араби порозумілися з кочо

виками-берберами, які прийняли іслам і перейшли на їх бік. Ще за Муавії араби завоювали Афганістан, Бухару, Самарканд, Мере. На рубежі VII–VTII ст. була завойована частина Грузії, здійснювалися набіги на Хозарію. На початку VIII ст. намісники халіфа приєднали до халіфату майже усю Середню Азію, досягнувши рубежів Індії та Китаю. В Північній Африці до халіфату були приєднані Лівія, згодом Туніс і Марокко. В 711–714 pp. війська халіфату на чолі з Тафіком з боями зайняли Піренейський півострів, а тоді вторглися у Францію. Поразка у битві при Пуатьє (732 р.) змусила відійти їх за Піренейські гори, які стали кордоном арабських володінь у Європі. Намісники пророка халіфи вважали своїм обов'язком приєднувати до імперії усе нові землі, навертаючи завойоване населення до ісламу.

V різних регіонах імперії, в залежності від місцевих умов, процес ісламізації мав свої особливості та відмінності. В районах близьких, де здавна проживали араби чи близькі їм семітські племена,- в Месопотамії, Сирії, Палестині, ісламізація зводилася до арабізації. Прагнення арабської аристократії очолити управління завойованими територіями дістало свій вияв у реформах омейядських халіфів Абд-дель-Меліка (685-705) і Веліда І (705-715). В діловодство була введена арабська мова як мова державна. Здійснено також грошову реформу, що вводила обов'язкові для усього величезного халіфату арабські грошові одиниці – золоті динари та срібні дирхеми (40 дирхемів = 1 динару). З допомогою ісламу населення швидко асимілювалося і досить швидко стало фактично арабським за мовою, культурою та іншими етнічними ознаками.

Складніше йшла справа в Лівані (тут глибокі корені пустило християнство) та в Північній Африці, де населення не було семітським (особливо в Єгипті). Але й тут етнічні процеси, хай і з значним запізненням у часі, розвивалися у тому ж напрямку – асиміляції місцевого населення та заміщення місцевих мов і культур арабською мовою та арабською ісламською культурою (можна проводити історичні паралелі з політичною і релігійною римською експансією в Галлії та Іберії, чи з російською – за Волгою і Уралом). Там, де відсоток арабського населення був незначний – в Середній Азії, Ірані, Афганістані, Закавказзі, не кажучи вже про Іспанію – процес ісламізації йшов не стільки шляхом арабізації, скільки за рахунок економічних привілеїв для тих, хто добровільно переходив у іслам. Зауважимо, що цей принцип сповідувався усіма мусульманськими державами і в майбутньому – прикладом можуть слугувати слов'яни Боснії і Герцеговини, обернені в іслам уже турецькими завойовниками на багато сторіч пізніше.

У період Омейядів відбувалось швидке зближення арабів з місцевим пануючим класом, при усе більшому переважанні арабського елементу (державна мова, система експлуатації, релігія, податкова система, судочинство). Але уже на початку VIII ст. масовий перехід завойованого на-

селения в мусульманство призвів до різкого скорочення податкових надходжень (основна їх маса традиційно стягувалася з немусульманского населення) і ослаблення економічної могутності халіфату.

Щоб якнайкраще забезпечити потреби казни, намісник Омейядів в Іраку в 700 р. видав закон, згідно з яким усі мусульмани – неараби надалі не звільнювалися від сплати подушної податі хараджу. Якщо цей закон і збільшив приплив грошей у державну скарбницю, то почуття та настрої мусульман-неарабів стали еволюціонувати у небажаному для влади напряму. Тому за халіфа Омара II (717-720) було скасовано не лише цей закон, але й зроблено спробу урівняти в правах усіх мусульман.

Останні омейядські халіфи були вимушені різко підвищити податковий тиск тепер уже на все мусульманське населення, не роблячи поділу на арабське і неарабське. Особливо посилився податковий тиск за халіфа Хішама (724-743). Під час збирання податків застосовувалися – до мусульман! – найжорстокіші засоби, аж до катувань. Величезні військові витрати на підтримання єдності колосальної імперії уже більше не скуповувалися вигодами від її екплуатації. Різке підвищення фіскального тиску вело до численних народних повстань в різних частинах Арабської держави.

Останнім омейядським халіфом був Мерван II, розбитий повстанцями на р. Великий Заб в Іраку.

 
<<   ЗМІСТ   >>