Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Оцінка та розвиток теорії культурно-історичних типів М. Данилевського науковими колами російського суспільства другої половини XIX ст.

Перед тим як вдатися до історіографії питання, тобто висвітлення наукової оцінки внеску М. Данилевського у розвиток цивілізаційної теорії, необхідно враховувати, що він, як і будь-який інший мислитель, був носієм певного різновиду світосприйняття, в даному випадку слов'янського, в межах якого вимальовувався специфічний образ світу. У зв'язку з цим постає питання, наскільки цей образ був наближеним до реально існуючого світу. Відповідь на нього дав О. Шпенглер, який заперечував можливість осягнути не тільки чужу культуру, але й власну, оскільки перебуваючи у середині останньої, сприймаєш її як занадто звичну [99, с. 6].

Можливо, що саме тому й сучасникам важко було дати об'єктивну оцінку науковим розробкам М. Данилевського. Щонайменше, його теорія культурно-історичних типів не набула у XIX ст. такої популярності, як у XX – на початку XXI ст. Навпаки, поява книги "Росія та Європа" викликала чималу критику не тільки з боку політичних опонентів, а й відомих учених. Найбільш яскравим представником останніх був релігійний філософ В. Соловйов (1853-1900) – палкий прихильник петровських реформ, який розглядав історію як процес "збирання" та злиття культур на єдиній релігійній основі.

В. Соловйов вдався до аналізу теорії культурно-історичних типів у статті, опублікованій вперше у "Віснику Європи" під такою ж назвою, що й книга М. Данилевського. Тим самим її автор хотів підкреслити свою небайдужість до цієї проблеми та обізнаність з даної проблематики. В. Соловйов, на противагу М. Данилевському, не вважав, що Росія, як і слов'янство взагалі, можуть мати якесь особливе культурне покликання. Призначення Росії є суто релігійне – сприяти примиренню православ'я з папством. Тому, на переконання В. Соловйова, будь-яка спроба відокремити Росію від Заходу є спроба шкідлива на шляху релігійного злиття усіх християн в єдину Вселенську церкву. Ось чому теорія культурно-історичних типів М. Данилевського була так критично сприйнята В. Соловйовим.

В. Соловйов відзначав, що М. Данилевський, на відміну від своїх попередників-слов'янофілів, не визначав слов'янство носієм загальнолюдського просвічення, тому що загальнолюдське – це не більше ніж абстрактне поняття, позбавлене конкретно-історичного змісту.

Тому невипадково у нього в якості носіїв історичного життя виступали культурні типи, кожний з яких є самобутнім.

В. Соловйов поставив під сумнів положення теорії М. Данилевського про непередаваність культурних початків одного історичного типу до іншого типу. На доказ протилежного у його статті наводилися численні факти. Наприклад, він показував, що народи Передньої Азії та Північної Африки засвоїли спершу представницькі засади еллінізму, потім римську громадянськість, далі християнство, а вже потім релігію аравійського пророка. Або євреї, спочатку вони передали свою релігію грецькому та римському світам, потім від останніх вона перейшла до германо-романського і слов'янського народів [99, с. 410].

В. Соловйов виступив проти протиставлення М. Данилевським понять "род" та "вид". Він відмічав, що ці поняття відносні і віддзеркалюють лише ступінь спільності реально існуючих речей. Те, чим є рід по відношенню до одного, є видом по відношенню до іншого. Далі, співставляючи інтереси національні з інтересами цілого культурно-історичного типу, він зробив висновок, що перші більш конкретніші та ясніші, ніж другі [99, с. 411].

Міркування М. Данилевського про занепад Європи, як і про відмітні особливості Росії (православ'я, община) не є новими, його узагальнення з приводу інших явищ є приблизно вірними, а встановлені ним правила показують стільки ж виключень, скільки й випадків застосування [99, с. 412]. Тим самим В. Соловйов підкреслював, що теорія не має ґрунтуватися тільки на одних прикладах.

Не поділяв В. Соловйов і плану побудови слов'янської держави, в якому її членами мали б стати неслов'янські народи – греки, румуни, в той час як слов'янський народ – поляки приречені на знищення за релігійну зраду [99, с. 413]. Як на наш погляд, своїм ставленням до поляків М. Данилевський хотів підкреслити, що прийняття ними католицизму було лише першим кроком на шляху до Європи.

З метою приниження історичного значення рецензованої праці В. Соловйов констатував, що прибічники М, Данилевського нічого не зробили навіть для її популяризації, а тим більш для розвитку його поглядів саме внаслідок їх невідповідності змісту всесвітньої історії.

Таке твердження В. Соловйова далеке від дійсності. Це можна продемонструвати на прикладі ставлення до теоретичної спадщини М. Данилевського К. Леонтьева, якого сучасники відносили до учнів та послідовників автора книги "Росія та Європа". І це при тому, що він вважав себе ідейним консерватором, а вчення слов'янофілів називав "мрійливим та неясним". Якщо ідеал М. Данилевського був слов'янським, а В. Соловйова європейським, то К. Леонтьев – палкий прихильник візантизму, що зумовило його творчо-критичне, але в цілому позитивне ставлення до наукових поглядів М. Данилевського.

У своїй статті "Володимир Соловйов проти Данилевського" К. Леонтьев підкреслював, що останній своєю теорією культурно-історичних типів дав наукову основу для обрання подальшого самобутнього історичного шляху, або щонайменше історичного мислення народу Росії та слов'янства. Той факт, що в книзі "Росія та Європа" значне місце займала віра у слов'янство, К. Леонтьев пояснював довірливим слов'янолюбством її автора. Більш актуальним та корисним, на його думку, був подальший розвиток східного візантизму та православ'я [66, с. 483]. В цьому сенсі для К. Леонтьева було незрозумілим, чому М. Данилевський не включив до перелічених культурно-історичних типів візантійський, який був проміжним між греко-римським та германо-романським типами.

К. Леонтьев не підтримав ідею злиття усіх слов'ян без винятку, по-перше, тому що це призвело б до зближення Росії з західними слов'янами, що загрожувало розпадом російської держави, оскільки ці слов'янські народи були провідниками західного лібералізму. Як приклад він наводив чехів, які, з точки зору культурних відмінностей: моральних якостей, правового виховання, звичок, побуту – це німці, перекладені на слов'янську мову. По-друге, Росія – не чисто слов'янська держава, тому обмеження її сутності виключно слов'янським змістом виглядало занадто бідно для російського всесвітнього духу. Тому бажаним було б, вважав К. Леонтьев, щоб історія або політичний інстинкт російської державності внесли б в теоретичний план М. Данилевського дві важливі зміни:

  • 1) відкласти загибель Австрії та вступ західних слов'ян в слов'янську конфедерацію;
  • 2) приєднати до східної конфедерації на певних умовах залишки Турції та Персію [66, с. 561].

Тобто він хотів бачити в цьому союзі побільше азіатського містицизму та поменше європейської розумової освіченності.

Цікавими були також роздуми К. Леонтьева щодо природи європейської цивілізації, яка складалася із візантійського християнства, німецького лицарства (феодалізму), еллінської естетики і філософії та римських муніципальних початків [66, с. 139]. Історія європейської цивілізації свідчила про постійну боротьбу цих чотирьох перелічених засад. Така ж сама боротьба, за іншим масштабом та спрямованістю, постійно супроводжувала історію Росії, особливо з петровських часів. К. Леонтьев відзначав, що віра у нас грецька; державність з часів Петра І майже німецька; громадськість французька; наука загальноєвропейська. Власного у нас залишається небагато – національний темперамент та психічний лад. Однак сучасна російська нація при всій європейськості своїй залишається більш візантійською, ніж новоеллінська нація [66, с. 272,274]. Щодо європейськості Росії, зазначимо, що К. Леонтьев тут згущує фарби. Дійсно її прояви мали місце у певних сферах суспільного життя й то серед верхівки Росії, але вони не проникли у її глибинні прошарки. Та чи був європейським російський самодержавний лад, що спільного з європейським лібералізмом мала селянська община? Аристократія перебувала на державній службі й була, за висловом В. Леніна, далекою від народу, вона розбудила О. Герцена тільки в середині XIX ст., тобто про демократію нема що й казати. Інша справа, що Росія, з точки зору цивілізаційної та геополітичної (з урахуванням зовнішнього впливу) мала подвійний виклик: з одного боку, складний етнокультурний конгломерат внутрішній, тиск західних держав та покликання як лідера слов'янства об'єднати його навколо себе. За таким розкладом Росія мала ризик отримати в середині самого союзу "п'яту колону", яка до того ж була здатна розхитати російський національний дім. Але К. Леонтьев цим не переймався. Він більше був стурбований тим, що із занадто племінного та довірливого об'єднання усіх слов'ян, навіть під гегемонією Росії, не вийде тієї православно-самобутньої культури, на яку розрахував М. Данилевський, а вийде звичайний західний лібералізм з мізерними місцевими відтінками. Як на нас, то така стурбованість не мала під собою достатніх підстав. А якщо б вийшло насправді так, тоді виникає сумнів відносно творчої силі російських цивілізаційних засад.

Завершаючи аналіз поглядів К. Леонтьева на проблему культурно-історичної ідентичності Росії, зробимо висновок, що він у своїх науково-публіцистичних розвідках не зміг вийти за межі трикутника "слов'янство – візантизм – європейство", хоча й згадував про азіатський містицизм як бажаний. Євразійська сутність Росії так і залишилася поза його увагою. Втративши надію на практичну реалізацію своїх ідей, К. Леонтьев закінчив свій життєвий шлях під ім'ям монаха Клімента у Сергієвському посаді, маючи за плечима великий досвід світського життя, у тому числі й десять років дипломатичної служби. Певне, що на цьому виборі позначилася і втомленість від життя.

Наприкінці XIX ст. науковий напрям, пов'язаний з дослідженням локальних цивілізацій, що був започаткований М. Данилевським, знайшов продовження в праці В. Ламанського (1833-1914) "Три світи Азійсько- Європейського материка" (1892). Це була перша праця, що заклала основи євразійської концепції, в якій Росія поставала як складний синтез європейських та азіатських початків. Проте така характеристика євразійства не знайшла підтримки у класиків цього вчення П. Савицького, М. Трубецького, Г. Вернадського, М. Алексеева, а пізніше й у Л. Гумільова, які визначили Євразію як окремий світ, що не схожий ні на Європу, ні на Азію. Праця В. Ламанського заперечувала моністичний погляд на природу цивілізації, хоча в ній і приділялася значна увага ролі географічного середовища та етнічній складовій суспільства.

Течію географічного детермінізму представляв твір Л. Мечникова "Цивілізації та великі історичні ріки" (1899), в якому був сформульований закон "виклику" природного середовища та "відгуку", що розглядався як рушійна сила локальної цивілізації. На думку цього автора, навіть форма державного устрою, ступінь свободи особистості залежали від географічних та кліматичних умов. Л. Мечников ввів у науковий обіг поняття "цивілізаційним простір" та типізував цивілізації на "річкові", "морські" та "океанічні".

Цілісний характер мала цивілізаційна концепція П. Мілюкова (1859-1943) – одного з лідерів партії кадетів. У книзі "Нариси з історії російської культури" (1903) він довів, що у розвитку закономірностей історичного процесу ключову роль відіграють: внутрішні тенденції його еволюції; природне середовище, в якому цей процес розвивається, та особистість із властивими їй індивідуальними рисами.

Безпосереднє відношення до цього наукового напряму мала й праця М. Бердяева (1874-1948) "Сенс історії" (1923), в якій історія поставала як чотирьохстадіальний процес: варварство; культура; убування творчого духу та релігійне перетворювання.

У першій половині XX ст. послідовниками вчення М. Данилевського виступили євразійці.

Теоретична спадщина М. Данилевського так чи інше вплинула на творчість Г. Ріккерта, Л. Гумільова, П. Сорокіна, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі та інших дослідників. У цьому контексті неможливо залишити поза увагою оцінку теоретичної спадщини М. Данилевського

радянською історіографією. Наукові енциклопедичні видання характеризували його як ідеолога панславізму, ідеї якого виправдовували великодержавно-шовіністичні спрямування [98, с. 363], та як такого, що виправдовував великодержавний шовінізм та політику національної ворожнечі [ 112, с. 134]. І все ж він дочекався визнання, хоча й більш ніж через 100 років після публікації "Росії та Європи".

 
<<   ЗМІСТ   >>