Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Концепція "Осьового часу" К. Ясперса як методологія дослідження історичного процесу

Ясперс Карл (1883–1969): коротка біографічна довідка

Відомий німецький філософ-екзистенціаліст та психіатр народився 23 лютого 1883 р. у м. Ольденбург, помер 26 лютого 1969 р. у м. Базель. У 1908 р. К. Ясперс закінчив Гейдельберзький університет, а наступного року отримав ступінь доктора медицини. Інтерес до медицини, а пізніше до філософії, певною мірою був викликаний його природженою хворобою бронхів. З 1920 до 1937 та у 1945роки К. Ясперспрофесор Гейдельберзького, аз 1948р.Базельського університетів. На початку наукової діяльності виявив інтерес до психіатрії, пізнішедо пантографи (аналізу розвитку особистості та її творчості у психопатологічному аспекті) А. Стріндберга, В. ван Гога та Ф. Ніцше. Після Другої світової війни він набув широкої популярності як ліберал та політичний мораліст, передусім завдяки своєму трактатові "Про німецьку провину" (1946). Наприкінці життя опублікував працю "Куди рухається ФРН?" (1967), у якій виступив з критикою реваншизму. Його філософські погляди сформувалися під впливом ідей С. Кєрк'єгора та Ф. Ніцше. Центральне місце у екзистенціальній філософії К. Ясперса посідали людина та історія. У працях "Витоки історії та її ціль", "Духовна ситуація часу", "Філософська віра", що вийшли у світ 1948р., він порушив проблему духовних орієнтирів людини, необхідних для подолання тих катаклізмів, що охопили сучасну цивілізацію. У них висунуто ідею "осьового часу" як певного смислового ядра історії людства.

Центральне місце у філософії К. Ясперса займає концепція "осьового часу", яка виступає у нього ключем для розуміння смислу історії. Ця проблема не є новою у європейській філософії. Свого часу Г Гегель прийшов до висновку, що "оссю світової історії" є прихід Сина Божого. На відміну від нього, К. Ясперс вважав, що ось історії повинна мати значення не тільки для християн. На його думку, спільною для усього людства може бути лише філософська віра – постулат віри й одночасно допущення розуму.

Саме народження філософської віри і є "осьовою епохою", коли у проміжок часу між 800 і 200 pp. до н. е. одночасно у Китаї, Індії, Персії, Палестині і Давній Греції було закладено духовні основи для формування людини нового типу, якою вона є й сьогодні. Здійснення прориву міфологічного світосприйняття сприяло пробудженню недовіри до безпосереднього досвіду, появі рефлексивного мислення, людина почала усвідомлювати крихкість свого буття та замислюватися над сенсом свого існування.

"Осьовий час" – універсальна категорія світосприйняття

"Осьовий час" усвідомлювався К. Ясперсом як загальносвітова доба: у п'яти окремих, не пов'язаних між собою самобутніх культурах – грецькій, іудейській, іранській, індійській та китайській майже одночасно відбувся духовний прорив, пов'язаний з оновленням духу. Це стало наслідком діяльності пророків, філософів та трагіків. У середині І тис. до н. е. у Китаї за активної участі Конфуція та Лао-цзи виникла ціла філософська школа. В індійській філософії, як і в китайській, сформувалися скептицизм, матеріалізм, софістика та нігілізм. У Ірані Заратустра розробив вчення про боротьбу добра зі злом, в Палестині заявили про себе пророки Ілія, Ісайя, Ієремія та Второісайя, в Греції жили та творили поет Гомер, філософи Парменід, Іеракліт, Платон, історик Фукідід, винахідник Архімед [142, с. 32-33]. Той творчий вибух, що відбувся у згаданих культурах, привів до переоцінки духовних цінностей, виходу людини за межі свого індивідуального існування, усвідомлення нею свого призначення як самоцінної особи, виникло раціональне мислення. Тим самим народи цих великих культур не просто зробили певний прорив, а заклали основи духовної сутності людства, відкрили якісно новий етап розвитку історії. Як відзначав К. Ясперс, в "осьову епоху" були розроблені основні категорії, якими людство користується до цих пір, а також закладені основи світових релігій. У всіх напрямах здійснювався перехід до універсальності [142, с. 33].

Все це призвело до кардинальних змін у людській свідомості та бутті, які можна визначити як натхнення. Почали мінятися життєві підвалини, на зміну спокою прийшла занепокоєність щодо подальшої долі. Людина відкрила себе світу та світ у собі, продемонструвала здібність розуміти себе та чути інших, тим самим почала відчувати й буття. Відбулося відкриття того, що пізніше отримало назву розуму та особистості. Звісно, що такий прорив змінив не усіх людей, а лише їх незначну частину. Але інтелектуальна та духовна суспільна напруга поступово зростала, перетворюючись на стрімкий рух, що охоплював з часом все більшу кількість людей.

Причина одночасності зазначеного духовного прориву пов'язувалася К. Ясперсом з гіпотезою А. Вебера про вторгнення індоєвропейських народів-завойовників із Центральної Азії. Наприкінці III тис. вони дійшли до Європи та Середземномор'я. Новий великий прорив був здійснений ними близько 1200 р. в Іран та Індію. Наприкінці II тис. кочові народи з'явилися у Китаї.

Зміст "осьового часу" був настільки незвичайним та всеосяжним, а тому його не можна зводити до однієї передумови. У якості контраргументу К. Ясперс наводив приклад Китаю, де виникла багата за змістом культура, але були відсутні трагічність свідомості та епос. Суперечить цій концепції і приклад Палестини, де не було вторгнення кочовиків й тим не менш пророки зробили суттєвий внесок у розвиток духовної культури "осьового часу".

Пояснення цьому соціальному явищу можна дати за допомогою вже згадуваної теорії етногенезу Л. Гумільова. Не викликає сумніву, що перелічені культури знаходилися у фазі піднесення. Не виключно, що в той час на зазначених територіях відбулося перетинання у часі космічної, біологічної та культурної еволюції.

Однак К. Ясперс залишив відкритим питання про причини духовного феномена "осьового часу". Більш того, він стверджував, що ніхто не може повністю зрозуміти, як виникла ось світової історії, але він і не зводив все до божого втручання. Він вважав за необхідне спростувати тлумачення історії як збагненного та необхідного поступального розвитку людства. К. Ясперс висловився на підтримку ідеї осмислення єдності історії через комунікацію, оскільки здібність визнавати та розуміти інших допомагає кожній людині краще зрозуміти саму себе. Комунікація є кращим засобом проти помилкового уявлення про винятковість істини якого-небудь одного віровчення. Він дав відповідь на питання: чи є "осьова епоха", її творіння масштабом для усього подальшого часу, чи вона є вершиною усієї попередньої історії? Очевидно, стверджував К. Ясперс, що соціальні явища більш пізнього часу мають свою цінність, якої не було раніше. Історію взагалі неможливо підпорядкувати ієрархії рангів, у основу якої було б покладено деяке універсальне уявлення, що автоматично впроваджує традицію. Звісно, що з осягнення "осьового часу" випливає певна упередженість по відношенню до більш пізніх феноменів, але саме тому й виявляє себе дійсно нове і велике. На землі немає ні повної істини, ні дійсного спасіння. І "осьовий час" не уникнув загибелі, розвиток продовжував йти своїм шляхом [142, с. 48, 49, 50].

У процесі творчого пошуку змінювався й сам К. Ясперс. Це стосується розуміння ним можливостей екзистенціальної комунікації – від особистого впливу до її всесвітньо-історичного плану, що сприяло переходу проблеми комунікації у площину філософської віри. У цьому сенсі "осьова епоха" як загальний духовний виток людства є спільним корінням та основою суспільного буття, а проблема взаєморозуміння, відкритості, довіри окремих осіб, народів, культур – життєва необхідність. Таким чином, "осьовий час" виступає як універсальна концепція світосприйняття не тільки за її індивідуальним та груповим суб'єктними рівнями, а й за географічним принципом, структурними складовими, цивілізаційною ідентичністю та за своїм змістом й історичним значенням.

 
<<   ЗМІСТ   >>