Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Витоки та еволюція теорії цивілізації А. Дж. Тойнбі

Будь-який творчий проект, теорія мають свої витоки. Для творчості А. Дж. Тойнбі ними були: сімейне виховання, класична гуманітарна університетська освіта та ознайомлення з працями своїх попередників.

Було б дивним, якби майбутній філософ не скористався тією можливістю, яка випала на його долю: його дядько по лінії батька та матір були знаними фахівцями з історії. Саме остання ще у дитинстві свідомо залучила його до історичних знань, щовечора читаючи сину свої книжки замість казок. Недарма вже у свідомому віці А. Дж. Тойнбі підкреслював, що став істориком завдяки матері. Звісно, що орієнтація щодо вибору життєвого шляху може мати успіх лише тоді, коли секрети професійної майстерності учителя знаходять відгук у серці та душі учня" який з часом виявляє певний свідомий інтерес та хист до тих чи інших занять. Тут якраз мав місце збіг обставин й можна вести мову про щасливий випадок, оскільки не завжди діти переймаються професійними справами своїх батьків, а тим більш беруть на себе тягар спадкоємця.

У часи А. Дж. Тойнбі ще не було такого розмежування між філологією та історією, як зараз. Така диференціація взагалі була б шкідливою для європейської науки та освіти того часу, оскільки історія Європи своїми коріннями виходила із давньогрецької, римської та візантійської історії та культури, у яких одне з провідних місць посідала поезія. Недарма ще Аристотель визначав різницю між заняттями історика та поета: перше зводиться до опису подій, друге – до змалювання того, що могло статися. Хоча таке порівняння, на нашу думку, не є повною мірою виправданням, якщо узяти до уваги, що ті ж давні греки вважали музою історії Кліо. А тому є всі підстави вважати інтуїцію однією із складових історичного мислення. Система мислення А. Дж. Тойнбі в цьому сенсі видавалася синтетичною, тобто такою, що поєднувала початки історика та поета. Через це філософ у своїй праці постійно звертався до давньогрецької, буддійської, ісламської та інших міфологій, вдавався до певних алегорій, видаючи героїв міфологічних творів за дійових осіб історії. Ця особливість мислення також пояснюється його релігійністю, визнанням "закону людини" та "закону Господа".

До всього цього додалося й захоплення творчістю А. Бергсона, який у розумінні сутності життя надавав перевагу інтуїції, почуттям та інстинкту. При цьому саме поняття "життя" мало у нього трактування деякої інтуїтивно осягненої цілісної реальності. Необхідно зазначити, що вчення французького філософа життя мало значний вплив на формування цивілізаційної теорії А. Дж. Тойнбі, який пояснював причини виходу будь-якого суспільства на стежку цивілізації, посилаючись на ідею А. Бергсона про наявність подвійного людського зусилля – з боку творців новаторської ідеї і з боку усієї спільноти, її готовність сприйняти цю ідею та пристосуватися до неї, тобто через злиття воєдино прояву творчої ініціативи і акту послуху [104, с. 219]. У цьому А. Дж. Тойнбі вбачав прояв певного провидіння та містицизму. Він підкреслював неможливість описання цивілізації у людських поняттях, оскільки в кожній з них людство намагалося піднятися у своєму творчому пориві над власною примітивною природою. Але досягти цієї мети нікому ще не вдалося через те, що цивілізація – це рух, а не стан, мандрівка, а не при гулок, й ніколи на цій землі не існувало Товариства Святих [106, с. 300-301].

Важко переоцінити вплив на народження цивілізаційного проекту А. Дж. Тойнбі праці О. Шпенглера "Занепад Європи", з якою він ознайомився у 1920 р. "При читанні цих сторінок, наповнених проблисками історичного прозріння, – оповідав англійський історик, мені здалося, що я отримав відповіді на питання, що встигли чітко сформуватися у моїй голові". Однак у книжці О. Шпенглера не було відповіді на питання про ґенезу цивілізацій, було відсутнє пояснення тенденції їх розвитку від виникнення до загибелі. Її апріорне визнання як такої, тобто прийняття на віру не знайшло свого підтвердження у самобутності культурних традицій різних народів, а тому визначення як невдалої долі конкретної цивілізації не є підставою для узагальнень. З цієї причини А. Дж. Тойнбі не обмежувався дослідженням досвіду еллінського суспільства як першооснови західної цивілізації, а поширював його на усі відомі цивілізації.

Безпосередньому написанню твору передував процес його творчої підготовки, пов'язаної з осмисленням об'єкта та завдань дослідження, який складався з чотирьох періодів.

Перший з них охоплював 1914-1920 pp. Його початок мав безпосереднє відношення до вивчення А. Дж. Тойнбі разом із студентами Оксфордського університету праці давньогрецького історика Фукідіда "Пелопоннеська війна". При детальному опрацюванні тексту цього твору він відчув тотожність власних переживань "новітньої" доби тому, що Фукідід описував ще у "стародавню" добу. З точки зору філософської, ці два світи були синхронними. На цій підставі А. Дж. Тойнбі зробив висновок, шо прийнятий у науці поділ історії на давню, середньовічну та новітню позбавлений сенсу й у творчому відношенні не є продуктивним.

Другий період, що припадав на 1920–1921 pp, пройшов під знаком студіювання тексту вже згадуваної праці О. Шпенглера, коли А. Дж. Тойнбі здалося, що його творчий задум вже реалізований, а власні думки нібито висловлені за нього німецьким філософом. У пошуку пояснення причин такого дивного збігу думок в один із вересневих днів 1921 р. А. Дж. Тойнбі відчув натхнення й поклав на папір план свого майбутнього твору, який з часом зробив його всесвітньо- відомим дослідником цивілізацій.

Третій період охопив 1922-1927 pp. й був наповнений самовизнанням та рамопереконанням у безпомилковості окресленої структури об'єкта дослідження та ознайомленням з працями ірландського філософа історії, професора університету Берклі в Каліфорнії Ф. Теггарта (1870-1946) "Процеси історії" (1918) та "Теорія історії" (1925), в яких доводилася ключова роль культури в історії людства.

Четвертий період – 1927-1934 pp. був перехідним, оскільки він вміщував час остаточного осмислення та перевірки попередніх думок та реалізацію власного бачення світової історії.

Публікація у видавництві Оксфордського університету 10 томів "Дослідження історії" зайняла проміжок часу між 1934-1954 pp. Перші три томи вийшли у 1934 р., наступні три – у 1937 р. Потім настала семирічна перерва, пов'язана з війною й зосередженням А. Дж. Тойнбі на роботі у Міністерстві закордонних справ. Останні чотири томи були надруковані у 1954 р. У 1957 р. до попередніх десяти томів він додав ще один під назвою "Перегляд (написаного)", а у 1959 р. – "Історичний атлас"( у співпраці з Е. Майерсом). На початку 1960-х pp. одинадцять томів (без "Історичного атласу") були видані у США. Ідея та авторство скороченого варіанта "Дослідження історії" належать учителю історії Д. Сомервеллу (1885-1965), який виявився не тільки сміливцем, але й прекрасним стилістом і майстром лаконічного жанру. Перший із двох томів, після попереднього ознайомлення з ним А. Дж. Тойнбі та згоди останнього на публікацію, вперше вийшов у 1946 р., а другий – у 1957 р. Третю, ілюстровану версію "Дослідження історії" А. Дж. Тойнбі видав за рік до своєї смерті разом з Д. Каплан. До широкої вітчизняної читацької аудиторії праця англійського філософа у вигляді двотомної версії Д. Сомервелла дійшла тільки у 1990-ті pp. У даному випадку хочемо наголосити на тому, що якою вдалою не була б скорочена версія багатотомної всесвітньої історії А. Дж. Тойнбі, вона не може передати усю гаму авторських спостережень та роздумів, й це необхідно враховувати при її опрацюванні.

Тепер зосередимо увагу на тому, що саме і на якій підставі А. Дж. Тойнбі з часом вважав за необхідне переглянути у своєму фундаментальному творі. Посуті, "Перегляд (написаного)", який значною мірою був реакцією філософа на критику фахівців, одночасно дає уявлення про еволюцію поглядів автора на досліджувану проблему, хоча ним не обмежувався цей творчий процес.

Це можна простежити на прикладі структури другого тому "Дослідження історії", у якому значна увага приділена Вселенській церкві та міжцивілізаційним контактам у просторі та часі. Ще працюючи над шостим томом, А. Дж. Тойнбі прийшов до висновку, що в своїх дослідженнях початків цивілізацій він вибрав не зовсім відповідну одиницю. За основу треба було взяти не суспільства/цивілізації, а вищу релігію, у зв'язку з чим нова схема набула такого вигляду:

← примітивне суспільство → вища цивілізація першої генерації → вища цивілізація другої генерації → вища Вселенська церква → вища цивілізація третьої генерації.

Після написання остатнього тому А. Дж. Тойнбі визнав за необхідне переглянути класифікацію цивілізацій, кількість яких постійно змінювалася, а їх остаточну кількість в ньому було збільшено до 32 [106, с. 233-234], що пояснюється даниною археологічним відкриттям. У однотомному ілюстрованому виданні 1972 р. їх нараховувалося вже 36 [105, с. 371].

Аналізуючи критику, що надійшла на його адресу, А. Дж. Тойнбі виокремив її п'ять ліній (напрямків). Перша – огульна критика; друга – суб'єктивна; третя полягала у невмінні провести розмежування між головними цивілізаціями та такими, що є "вторинними або периферійними"; четверта містила звинувачення у непостійному списку цивілізацій, що загальмували у своєму розвитку; п'ята торкалася зауваження щодо неповноти списку недорозвинених цивілізацій. Англійський філософ навів вичерпну аргументацію своєї позиції щодо висунутих проти нього звинувачень, наполягаючи на об'єктивності застосованого у дослідженні методу ідентифікації цивілізацій за розробленою їх певною моделлю й наступним перенесенням її як зразку на інші суспільства [106, с. 235-237]. Відповідаючи на закид опонентів, що він не історик, а поет та пророк, А. Дж. Тойнбі парирував його таким чином, що з огляду на свою освіту він, мовляв, не заперечував би проти титулу "малого поета", але рішуче відкинув звання "малого пророка" [105, с. 373].

 
<<   ЗМІСТ   >>