Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Світова держава, Вселенська церква та "героїчна доба"

Якщо панівна меншість, внутрішній та зовнішній пролетаріат виступають рушіями цивілізаційних змін, то світова держава, Вселенська церква та "героїчна доба" – формою цих змін, які розкривають характер контактів між цивілізаціями.

Світові держави виникають опісля, а не до надламів цивілізацій, чиїм суспільствам вони надають політичної єдності. Вони являють собою бабине літо, за яким ховається прихід осені та недалека зима. Вони є породженням панівних меншин, які втратили творчу потугу. Це негативне тавро лежить на світових державах від самого початку. Вони знаменують собою тимчасове піднесення в процесі розпаду, який відбувається з послідовним чередуванням занепадів і відроджень. Впертість, з якою світові держави чіпляються за життя, – це затяте довголіття перестарілої людини, яка не хоче вмирати.

Громадяни світових держав вірять, що цим людським утворенням гарантовано безсмертя, хоча ця конкретна світова держава агонізує з точки зору спостерігача, віддаленого в часі чи просторі.

Віра в безсмертя світових держав живе ще довгі віки по тому, як вона мала б бути розвіяна очевидними фактами.

Одна з причин цього дивовижного явища полягає в силі враження, що його справляли засновники та великі правителі світових держав, і ця їх слава передавалася сприйнятливим наступним поколінням з такими перебільшеннями, що об'єктивна правда оберталася в запаморочливу легенду. Іншою причиною є велич самої державної споруди незалежно від геніальності, виявленої її найвидатнішими діячами. Таким чином, світові держави є світовими не з географічного чи історичного погляду. А це свідчить про те, що реальний стан речей у цих державах дуже різниться від зовнішнього блиску, що хотіли їх громадяни. Як засвідчує історичний досвід, цей магічний вплив величі світових держав ще довго продовжує жити у свідомості наступних поколінь.

Як довів А Дж. Тойнбі, світові держави слід розглядати не лише як останню стадію цивілізації, а й як пролог до дальшого розвитку, тобто вони стають у пригоді іншим: або своєму внутрішньому пролетаріатові, або зовнішньому пролетаріатові, або якійсь чужинській цивілізації-сучасниці занепалої. Для передачі змісту сказаного англійський історик використав термін "провідність" світових держав. Простежимо, у чому ця "провідність" проявляється.

Як вже зазначалося, світова держава починає розпадатися зсередини, причому розкол спостерігається у двох площинах: горизонтальній між класами-суперниками, і вертикальній – між державами, що воюють між собою.

У період замирення, якому поклала початок світова держава, пролетаріат має зростати, а панівна меншість – відмирати. За цих умов внутрішній пролетаріат утворює Вселенську церкву. А тим часом згасання войовничого духу підданців світової держави дає нагоду зовнішньому пролетаріатові вдертись у її межі й захопити владу над внутрішнім пролетаріатом, що в силу нових умов стає політично пасивним, зате виявляє неабияку активність у царині релігії.

А. Дж. Тойнбі показав й інший варіант розвитку подій, коли позбавлена життя світова держава, після летаргічного сну, який може продовжуватися кілька століть, знаходить нагоду вигнати прийшлу цивілізацію і поновити свою історію у фазі світової держави саме на тому етапі, на якому її було перервано (сирійська цивілізація зробила це майже через 1000 років після того, як її захопила еллінська повінь у вигляді Арабського халіфату). Іншим є приклад Мексики, де після революції 1821 р. настала революція 1910 р., в якій поховане, але лише приспане летаргією питоме суспільство раптом заворушилося, підвело голову й пробилося крізь пласт кастильської культури.

У свою чергу арабські країни скинули з себе турецьку політичну зверхність і нашарування іранської культури, які існували протягом чотирьох століть [105, с. 16, 19, 23, 29].

З цього приводу можна навести приклад з сучасної епохи – розвиток країн Східної Європи протягом 1940-1980-х років, що обрали шлях соціалістичного розвитку підтиском зовнішніх обставин. Революції кінця 1980-х – початку 1990-х років у цих країнах засвідчили потяг основної маси населення до втрачених цінностей та повернення до ринкової економіки та ліберальної демократії.

Висновок з усього цього випливає один: безсумнівним користувачем вигод від світової держави є внутрішній пролетаріат, вигоди зовнішнього пролетаріату є ілюзорними або виявляються минущими.

Тепер торкнемося питання про місце світової держави, яке вона посідає у системі міжцивілізаційної та внутрішньоцивілізаційної взаємодії. Як інституція вона здатна виникати знову як "привід" caмої себе. Приміром, Римська імперія греко-римського світу постала як Священна Римська імперія в дочірньому суспільстві західнохристиянського світу.

Виявившись нездатної зберегти власне існування, інституція світової держави водночас служить цілям вищих релігій внутрішніх пролетаріатів. Терпимість, яку володарі світових держав уважають за потрібну для власної підтримки, сприяє поширенню релігій вищого порядку. Але така терпимість не є загальнопоширеною чи абсолютною. Водночас ця терпимість у формі антимілітаризму стає вигідною для агресивних зовнішніх сил – варварів та сусідніх цивілізацій.

Світові держави стають посередником високої провідності не тільки географічної – між частинами, що раніше були окремими локальними державами, – а й соціальної – між різними соціальними класами.

При розгляді питання про роль у цивілізаційному розвитку людства Вселенської церкви слід мати на увазі, що А. Дж. Тойнбі був людиною релігійною.

Англійський вчений звертав увагу на те, що Вселенська церква має властивість виникати за часів лихоліття, яке настає після надламу цивілізації, і розвивається у політичній системі, народженій тим надламом світової держави. З огляду на це, природно було вбачати у церкві соціальну ракову пухлину, але А. Дж. Тойнбі вважав цей погляд за хибний, оскільки релігії намагаються радше посилити, ніж зруйнувати чуття соціального обов'язку в своїх шанувальників [105, с. 349].

Церква стає складником репродуктивної системи цивілізації, кожна з яких має в основі ту чи іншу світову церкву, через яку вона стала наступницею цивілізацій попереднього покоління. Церква, яка у "зачатковій" фазі черпала життєву снагу із старої цивілізації, а у "внутрішньоутробній" фазі прокладала шлях крізь бурі міжцарів'я, за нових умов починає сама давати життєву снагу наступній цивілізації, що зародилася у її лоні.

В Біблії церкви розглядаються головними дійовими особами, а тому історію цивілізацій можна трактувати, виходячи не з їхніх власних доль, а з їхнього впливу на історію релігії. Недарма злети й занепади цивілізацій порівнюються з обертами колеса, метою якого є просування вперед колесниці релігії. В цьому сенсі ступені релігійного процесу, представлені іменами Авраама, Мойсея, єврейських пророків і Христа, слід розглядати як продукти розпаду відповідно шумерського, єгипетського, вавилонського та еллінського суспільств.

А. Дж. Тойнбі не залишав поза своєю увагою конфлікт між релігією та наукою (раціоналізмом), оцінюючи його як суперечливість між серцем і розумом. Він підкреслював, що конфлікт між ранньою християнською церквою і еллінською філософією закінчився компромісом, у якому філософи визнали "істину" християнського одкровення з умовою, щоб одкровення обралось у словесні шати філософів [105, с. 349]. Треба віддавати належне тому, що релігія та наука мають справу з різними видами істини. Але це не завадило К. Ясперсу поєднати одне та друге у єдиному понятті – "філософська віра". А новітня західна цивілізація досягла реальної всесвітності в царині економіки й технології, не досягши, проте, порівняльного успіху в культурі.

Героїчну добу А. Дж. Тойнбі визначав як соціальний і психологічний наслідок кристалізації військового кордону між світовою державою цивілізації в процесі розпаду і закордонними варварами. Тиск на кордон зростає мірою того, як варвари переймають військову техніку цивілізації, якій вони "протистали". Охоронці цивілізації опиняються перед прикрою необхідністю самим використовувати варварів, а ті найманці повертаються проти своїх роботодавців і б'ють у саме серце імперії. Тут є доречним навести приклад взаємовідносин київських князів та вікінгів.

Переможні варвари неминуче стають жертвою власного успіху, будучи цілковито нездатними справитись із кризою, ними ж і створеною. Проте у своїй агонії вони дають народження героїчним легендам та ідеалам поведінки. Героїчна доба неладу закінчується з дивовижною раптовістю, і за нею йде "темна доба", протягом якої сили закону й порядку мало-помалу утверджуються знову, й починається нова цивілізація. Варварство стало сполучною ланкою, через яку ті цивілізації другого покоління, що утворили вищу релігію, були споріднені з цивілізаціями першого покоління.

 
<<   ЗМІСТ   >>