Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Соціокультурне явище як результат взаємодії соціальних суб'єктів

Усі люди у процесі життєдіяльності, за П. Сорокіним, вступають у систему соціальної взаємодії, що відбувається під впливом комплексу факторів: несвідомих (рефлексів); біосвідомих (голод, почуття спраги, статевий потяг); соціосвідомих (норми та цінності), які виступають як соціальні регулятори. І це дійсно так, оскільки зрозуміти будь-яку людину чи людську спільноту, відрізнити їх від інших представників соціуму можна тільки через систему норм та цінностей, оскільки рефлекси та фізіологічні потреби не виступають як ідентифікуючі. Вони все ж таки більше характеризують людину як біоістоту, яка в цьому сенсі суттєво не відрізняється від інших представників біологічного виду. Тому саме людська взаємодія через певні норми та цінності і є родовим соціальним явищем. Тут доречно згадати П. Куусі, який у своїй творчості органічно поєднав біодинаміку Л. Гумільова та соціодинаміку П. Сорокіна. Центральне місце у його концепції всесвітньої історії займала оригінальна інтерпретація співвідношення біологічної еволюції та культурного прогресу у розвитку людства як біологічного виду, так і як носія створеної ним цивілізації. Згідно з П. Куусі, у розвитку Всесвіту мали місце три основні етапи висхідної еволюції: космічна, біологічна, культурна. Становлення людини, на його думку, не можна довільно зводити лише до останнього етапу та протиставляти його двом іншим. Притримуючись у цьому біхевиорістської інтерпретації діяльності людини як біологічної й соціальної істоти, цей автор надавав значної ролі інформації у її поведінці. Згідно з таким підходом, основні життєві потреби людей залишаються незмінними протягом усієї історії людства, змінюються лише засоби та форми їх задоволення, які еволюціонують від однієї технологічної епохи до іншої [64, с. 8-9]. Це дійсно так. Але П. Сорокін разом з тим вірив у несамовиту силу духовних податків людини.

З точки зору П. Сорокіна, ці духовні початки виявляються через соціально значущу активність, яку у свою чергу можна зрозуміти за такими універсальними ціннісними категоріями, як істина, красота, добро, користь.

Кожний процес значущої людської взаємодії складається з трьох компонентів:

  • 1) мислячих, діючих та реагуючих людей, які є суб'єктами взаємодії;
  • 2) значень, цінностей та норм, завдяки яким індивіди (суб'єкти) взаємодіють, усвідомлюючи їх та обмінюючись ними;
  • 3) відкритих дій та матеріальних артефактів як рушіїв або провідників, за допомогою яких об'єктивуються і соціалізуються нематеріальні значення, цінності та норми [100, с. 193].

Для того, щоб сорокінська трикомпонентна структура соціокультурних явищ була зрозумілою для оцінки міжцивілізаційної взаємодії, подамо її схематично (рис. 2.2).

Типи соціокультурної взаємодії

Рис. 2.2. Типи соціокультурної взаємодії

Як свідчить наведена схема, типи соціокультурної взаємодії диференціюються за кожним із її компонентів. Так, суб'єкти взаємодії поділяються на міжіндивідуальні, міжгрупові та міжцивілізаційні, цінності – на однорідні та різнорідні, іцо у значній мірі визначає характер взаємодії, який буває толерантним, індиферентним або конфліктогенним.

П. Сорокін дав детальну характеристику кожному із компонентів родового соціокультурного явища. Суб'єкти взаємодії він відносив до сфери наукових інтересів гомосоціології, хоча й не заперечував необхідності врахування у соціологічному дослідженні також і біопсихологічних особливостей людини: наявності нервової системи з її рецепторами – провідниками, здібності здійснювати різноманітні дії; свідомого сприйняття світу; біологічної та психологічної гетерогенності щодо расових, статевих, вікових, розумових, емоційних, вольових характеристик. За кількістю взаємодіїочих суб'єктів соціолог виокремив такі типи:

  • а) парні або діадні (між членами родини, друзями, вчителем та учнем, продавцем та покупцем, лікарем та пацієнтом тощо);
  • б) тріадні (наприклад, між обвинувачем, обвинуваченим та суддею або матір'ю, батьком та дитиною);
  • в) між чотирма, п'ятьма та більшою кількістю індивідів;
  • г) між одним індивідом та усіма іншими;
  • д) міжгрупові взаємодії ( між двома, трьома, чотирма та більшою кількістю груп чи між однією групою та багатьма іншими).

За якістю суб'єктів взаємодії П. Сорокін великого значення надавав біопсихологічній та соціокультурній гомогенності (схожості) чи гетерогенності (відмінності) взаємодіючих індивідів та груп [100, с. 194].

Щодо цього, то звернемо увагу на таку закономірність – чим більша кількість суб'єктів взаємодії, тим менша імовірність досягнення їх ціїшісної гомогенності. А коли суб'єкти приступають до матеріалізації своїх цінностей, загальна картина взаємодії ще більше ускладнюється. Більш того, під впливом інших факторів, а саме економічних, політичних та інших інтересів відбувається певна кореляція системи цінностей окремого індивіда, а тим більш групи та суспільства у цілому. Можна навести чимало фактів із історії, коли між собою не знаходили злагоди та порозуміння люди рідні по крові, однодумці, представники однієї цивілізації й навпаки – утворювалися союзи між носіями різних культурних світів. За характером дії класифікуються на каталітичні, відкриті та толерантні, ефективні та неефективні, тривалі та короткотермінові, свідомі та несвідомі, навмисні та ненавмисні.

Під каталітичними діями П. Сорокін розумів такі, що здійснюються опосередковано, коли міжсуб'єктні відносини відбуваються без дієвого контакту. Такий вплив можна визнати як феноменологічний, коли ефект досягається завдяки існуванню того чи іншого соціального явища. Соціологія, як і інші гуманітарні науки, на відміну від природничих, не приділяє належної уваги цьому виду дії. Це можна пояснити невизначеністю параметрів самого соціального каталізатора та відсутністю чітких критеріїв вимірювання його дії та зворотної реакції на неї.

Відкриті дії є зрозумілими за актами їх прояву, тому П. Сорокін звертав увагу не на їх протилежність – утримання від таких актів, а на толерантність як на непрояв ненависті та ворожнечі, що вимагає великих внутрішніх надзусиль. У зв'язку з цим зазначимо, що соціологія, на відміну від воєнної історії, має досліджувати не сам прояв відкритого акту, а його мотиви, тим більш, що те, що зовні лежить на поверхні явища, не завжди точно відбиває його сутність. А щодо акту утримання від активних дій та толерантності, то, як нам здається, ці феномени дуже тісно між собою пов'язані й переходять одне в одне в процесі взаємодії соціальних суб'єктів. Інша справа, що за умови, коли толерантність є внутрішньою характеристикою усіх взаємодіючих суб'єктів, тоді ми не маємо справи з відкритими діями, а тому питання утримання від дієвих актів як таке не існує.

З точки зору причинної ефективності є дії, що мають сильний ефект, та дії, що здійснюють лише незначний вплив, що не залежить від форми самої дії – фізичної або вербальної. Відомо, що іноді слово має більший вплив, ніж акт силового характеру. Звернемо увагу також на певні наслідки бездіяльності, особливо коли існує ситуація, яка вимагає саме дій.

Дії розрізняються також за тривалістю своїх результатів. Це залежить не тільки від характеру дії та властивостей суб'єктів. Не менш важливе значення має стан самого суб'єкта дії. Соціолог також має враховувати мотивацію суб'єктів взаємодії, стійкість соціальних зв'язків у середовищі певного соціуму. Іноді на момент дії важко передбачити її тривалість, а тим більше – наслідки.

Деякі взаємодії здійснюються свідомо, інші – несвідомо, на рівні рефлексів. Звісно, що останні не належать до сфери соціології, але це не звільняє соціолога від необхідності врахування цього факту. Та й для того, щоб довести, що той чи інший індивід чи соціальна група діють несвідомо, необхідно взяти їх до уваги. Крім того, коли дія відбулася, для її учасників не має суттєвого значення, чи була вона свідомою або несвідомою.

Навмисні дії або цільові, мотивовані, а з цієї причини одночасно й свідомі, що здійснюються заради досягнення певної мети, слід відрізняти від ненавмисних дій як ситуативних, що не мають під собою якоїсь мотивації. При цьому важливо уникати крайнощів в оцінці соціальних дій як таких, що відбуваються виключно свідомо або навпаки – несвідомо. Іноді для цього використовують поняття "логічні" та "нелогічні" дії, "об'єктивні" та "суб'єктивні" дії, що П. Сорокін продемонстрував на прикладі вчення теоретика елітаризму В. Парето та свого вчителя Л. Петражицького [100, с. 197,198].

Другий компонент соціально-культурних явищ утворюють значення, цінності та норми. Дана класифікація значень та норми, значення та цінності вперше була здійснена у 1931 р. німецьким соціологом Ф. Тьоннісом (1855-1936). Оскільки кожне значення у вузькому розумінні слова є цінністю, остання передбачає норму по її реалізації чи знехтуванню, а вона в свою чергу виступає як значення та позитивна або негативна цінність одночасно, П. Сорокін всі ці три терміни використовував поперемінно для визначення одно й того ж класу значущих явищ. їх смисл не може бути ідентифікованим з властивостями суб'єктів соціальної взаємодії та з фізичними й біологічними властивостями її носіїв.

Тотожність значень, цінностей та норм, що виявляються у різних носіях, ідентичність останніх, втілюючих широкий спектр значень, виявляють:

  • 1) присутність компонента значень, цінностей та норм в усіх соціокультурних явищах;
  • 2) глибоку відмінність цього компонента від двох інших (людей та матеріальних носіїв);
  • 3) відносно слабкий зв'язок між компонентом значення та компонентами носіїв та суб'єтів взаємодії [100, с. 203].

А це свідчить про те, що значення може суттєво впливати на поведінку людей та природу носіїв, наприклад, людина, не наділена від природи силою чи зовнішньою красою, але сильна духом та наповнена високим духовним змістом, може досягти вершин у суспільному служінні та у особистому житті, і, навпаки, красуня, що має скривлене уявлення про красу, частіше за все стає повією.

Таким чином, матеріально ідентичне часто є зовсім відмінним у соціокультурному відношенні через різницю у значеннях або цінностях, які приписуються йому, і навпаки, те, що розрізняється біофізично, є ідентичним по соціокультурним параметрам. Звідси можна зробити висновок, що застосування принципів ідентичності та відмінності на основі значень, виражених через матеріальні носії, дії суб'єктів, часто дають результати, прямо протилежні тим, які виникають на базі їх біофізичних властивостей.

Взаємозалежність та взаємодія між людьми передусім регулюються певними значеннями, цінностями та нормами, що робить їх універсальним компонентом соціокультурних явищ. Інша справа, що вони мають не однакове змістовне наповнення у різних суспільствах, що має бути враховано в процесі міжцивілізаційної взаємодії.

Важко уявити перенесення значень, цінностей та норм у просторі та часі від одного суб'єкта взаємодії до іншого не інакше як через інструменти сенсорних носіїв – відкриті дії та матеріальні об'єкти, які екстерналізують, матеріалізують, об'єктивують й соціалізують нематеріальні значення [100, с. 206].

П. Сорокін розрізняв фізичні та символічні носії (провідники). Якості перших використовуються для впливу на розум та відкриті дії інших суб'єктів взаємодії, дія других на свідомість є опосередкованою, через звуки та знаки, комунікативний зв'язок.

Носії визначають поведінку та стан розуму людей переважно механічним шляхом, що відбувається завдяки дії предметних провідників. У процесі міжлюдської взаємодії значення, цінності та норми з часом накопичуються від покоління до покоління, утворюючи матеріальну культуру [100, с. 213]. Впадає в очі, що П. Сорокін надавав першочергового значення матеріалізації та соціалізації нематеріальних значень чи матеріальній культурі, водночас не приділяючи належної уваги такому різновиду цінності, як соціокультурні традиції, завдяки яким підтримується постійний зв'язок не тільки між різними поколіннями людей, а й міжкультурний діалог. Він також переоцінював рикошетний вплив носіїв, що проявляється через матеріальну культуру, у визначенні поведінки та психічному стані людей. Дійсно, кожне нове покоління людей, з'являючись на світ, проходить процес соціалізації, у якому певне місце посідають об'єкти матеріальної культури, які є здобутком попередніх поколінь. Разом з тим, з часом змінюються не тільки людські уявлення про цінність об'єктів матеріальної культури, а й самі ці об'єкти. Більш того, кожне покоління створює своїх кумирів. Це ж саме зауваження стосується й фетишизації носіїв, яким П. Сорокін приділяв надмірно велику увагу. Мова йде про магічний вплив, яким наділяються слова, такі персоніфіковані абстракції, як прогрес, демократія, пацифізм, соціалізм, звукові провідники у цілому [100, с. 216]. Це дійсно має місце й така фетишизація символів повинна враховуватися у людській комунікації, але більш суттєве значення для суспільства має ідеалізація тих чи інших духовних цінностей за їх змістом, а не за формою та канонізація релігійних течій та пророків у людській плоті.

 
<<   ЗМІСТ   >>