Погляди на цивілізаційний розвиток людства основоположників євразійства та Л. Гумільова

• 7.1. Цивілізаційний розвиток в уявленнях теоретиків євразійства.
• 7.1.1. Основоположники євразійського руху.
• 7.1.2. Світогляд та світосприйняття євразійців.
• 7.1.3. Основні положення теорії євразійців.
• 7.2. Етнологічний вимір історичного розвитку.
• 7.3. Етнологічна теорія Л. Гумільова та цивілізаційний розвиток людства.

Завдання та питання

Література

Висновки до частини II

Цивілізаційний розвиток в уявленнях теоретиків євразійства

Коли мова йде про основоположників того чи іншого суспільного руху чи наукової школи або течії, то, як правило, до їх числа відносять тих, що були першими на цьому шляху та зробили певний теоретичний внесок у його становлення. В даному випадку ми маємо справу з суспільно-політичним та науковим рухом, який отримав широке визнання лише в останнє десятиріччя, тому імена його засновників зайняли своє місце в анналах історії не відразу. Ми зупинили свій вибір на шістьох персонажах, яких подаємо за абеткою, а читач сам визначить роль кожного з них у історії євразійства.

Основоположники євразійського руху

Алексеев Микола Миколайович (1879–1964) народився у м. Москві, помер у м. Женеві. Його прадід був протоієреєм собору поблизу м. Рязані, де отримав за свою службу орден Володимира IV ступеня та потомственне дворянство. У 1906 р. М. Алексеев закінчив юридичний факультет Московського університету, ay 1911 р. захистив дисертацію й отримав науковий ступінь магістра державного права. Викладав у Московському університеті, у 1918 р. був обраний професором Таврійського університету (м. Сімферополь). Приймав участь у громадянській війні у складі Добровольчої армії, після евакуації якої рік провів ум. Константинополі. З 1922 р. – професор Празького, а з 1924 р. – Берлінського університетів. У середині 20-х років приєднався до руху євразійців, увійшовши до його керівного ядра, надрукував праці, присвячені обґрунтуванню державного ідеалу євразійців.

Після приходу в Німеччині до влади нацистів переїхав до м. Парижа. З 1940 р. –професор Белградського університету. У 1946 р. прийняв радянське громадянство. У 1950 р. залишив Югославію у зв'язку з ускладненням становища росіян. Закінчив свій життєвий шлях у Швейцарії. Основна праця М. Алексеева "Російський народ та держава", якою він заявив про себе як теоретик "євразійського права". Це дало можливість О. Дугіну віднести його до культурно-політико-правового тріумвірату євразійського руху (М. Трубецькой – П. Савицький – М. Алексеев), [З, с. 5].

Вернадський Георгій Володимирович (1887–1973) народився у м. Санкт-Петербурзі, помер у м. Нью-Хейвені (США). Дитячі та юнацькі роки провів у Москві, де його батько, у майбутньому видатний радянський вчений, обіймав посаду професора Московського університету. У1910 р. після закінчення історико-філологічного факультету Московського університету повернувся до Санкт-Петербурга, де захистив дисертацію на тему російського масонства часів Катерини II. Його наукові погляди сформувалися під значним впливом відомих істориків В. Ключевського, С. Платонова, І. Гревса. З часом основною темою його наукової творчості стала тема впливу Сходу на російську історію. Незважаючи на свої ліберально-демократичні погляди (був членом кадетської партії), Г. Вернадський залишався прибічником сильної централізованої влади. У 1918–1920 pp. викладав історію у Пермському університеті, а потім – у Таврійському. У Криму протягом кількох місяців очолював відділ преси у врангельському уряді. Після поразки білої гвардії перебрався спочатку до м. Афіни, а потім – до м. Праги. У столиці Чехословаччини брав активну участь у діяльності інституту історії, заснованому відомим археологом М. Кондаковым. Саме тут відбулося його знайомство з євразійським рухом. Після розколу, у другій половині 20-х років, у євразійському русі Г. Вернадський у 1927 р. прийняв пропозицію обрати посаду наукового співробітника з російської історії у Йельському університеті (США). За океаном він створив власну історичну школу. Його найбільш відомою працею є п'ятитомна історія Росії з давніх часів і до кінця XVII ст. За період перебування у євразійському русі опублікував "Накреслення російської історії" (1927), "Досвід історії Євразії з половини VI століття до теперішнього часу" (1934), "Ланцюги російської культури" (1938). Головним внеском вченого у теорію євразійства була його концепція боротьби "лісу" та "степу" як стрижньових початків російської історії. Йому також належить ідея періодичної ритмічності державно-утворюючого процесу, яка передувала теоретичним поглядам А. Дж. Тойнбі.

Савицький Петро Миколайович (1895–1968) народився у м. Чернігові, в сім'ї голови земської губернської управи, помер у м. Празі. Він належав до тієї людської породи, по відношенню до якої був виправданим вислів: "Якщо людина талановита, то вона талановита у всьому". Економіст за базовою освітою, П. Савицький був більш відомий як історик, географ, публіцист, громадський діяч, організатор та координатор євразійського руху. Не менш обдарованим він виявився й у справах мистецьких та у дипломатії, обіймаючи посаду секретаря-посла при Російській місії у Гристіанії (Норвегія). Петро Миколайович володів англійською, німецькою, французькою, чеською та норвезькою мовами. Уроки громадянської війни був на боці Добровольчої армії А. Денікіна, працював секретарем П. Струве – міністра закордонних справ уряду П. Врангеля. По закінченню війни переїхав спочатку до Туреччини, а потім до Болгарії, де познайомився з П. Сувчинським, М. Трубецьким та Г. Флоровським, разом з якими й склав ядро євразійського руху. Безпосереднім приводом для їх знайомства та об'єднання у спілку стала поява у журналі "Російська думка" рецензії П. Савицького на працю М.Трубецького "Європа та людство". З кінця 1926 р. перебував у м. Празі, де займався викладацькою діяльністю та очолював Євразійський комітет. Улітку 1926 р. конспіративно приїздив до Підмосков'я, де проходив "Євразійський з'їзд". Під час Другої світової війни займав прорадянську позицію, що не завадило уряду Чехословаччини у 1945 р. депортувати його до СРСР. Тут за так звану антирадянську діяльність П. Савицького було засуджено на вісім років, які пройшли у трудовому таборі Мордовії. Після звільнення у 1956 р. він повернувся до м. Праги, де його було заарештовано та засуджено. Тільки після втручання всесвітньо відомого англійського вченого і суспільного діяча Б. Рассела П. Савицького було звільнено. З євразійсьκοї тематики його найбільш відомими роботами є "Росія – особливий географічний світ", "Геополітичні початки російської історії", "Про завдання кочовиків" та "Континент Євразія". В оостанній з них П. Савицький довів єдність людини та природи, а також розробив концепцію "місцерозвитку".

Сувчинський Петро Петрович (1892–1985) народився у м. Санкт- Петербурзі, номеру м. Парижі. Його батько – нащадок польських дворян, був головою правління російського товариства "Нафта". Дитинство провів у родовому маєтку в Полтавській губернії. Після закінчення Санкт-Петербурзького університету все життя присвятив заняттям музикою та публіцистикою. У 1915–1917 pp. П. Сувчинський – один із засновників та видавців журналу "Музичний сучасник". З 1918 р. – за кордоном (міста Берлін, Софія, Париж). У 1921 р. брав участь у першому євразійському збірнику "Вихід до Сходу", був одним з редакторів журналу "Версти" (1926–1928). Мав широке коло знайомих у середовищі відомих діячів мистецтва, чому в значній мірі сприяв його шлюб з донькою Л. Карсавіна (1882–1952) – відомого релігійного філософа та історика, активного діяча євразійства. Від євразійського руху відійшов наприкінці 1920-х pp., але увійшов у його історію як публіцист та пропагандист євразійських ідей, хоча й не належав до числа теоретиків.

Князь Трубецькой Микола Сергійович (1890–1938) народився у м. Москві, помер – у м. Відні. Був сином ректора Московського університету С. Трубецького та племінникам Є. Трубецького – відомих філософів, а також братом письменника та мемуариста В. Трубецького (В. Ветова). За своєю професією –лінгвіст, фахівець з північнокавказьких, чукотсько-камчатських та фінно-угорських мов. Після громадянської війни постійно проживав за кордоном, де й були опубліковані його праці. У 1920 р. у м. Софії вийшла його відома праця "Європа та людство", яка поклала початок євразійству, центром якого спочатку було м. Берлін, а потім – м. Париж. Основу цього руху склала творча російська емігрантська інтелігенція. З приходом до влади у Німеччині А. Гітлера М. Трубецькой, передчуваючи загрозу, яка чекала на людство, опублікував ряд гострих статей на цю тему, за що його було піддано переслідуванню. Це привело до інфаркту та передчасної смерті великого євразійця. Значення творчості М. Трубецького для становлення євразійства полягає в тому, що він, як філолог за фахом, першим зміг на базі лінгвістичних матеріалів довести самобутність російської культури як євразійської, що дало поштовх для подальших досліджень у цьому напрямку. Його особистий внесок у теорію євразійства полягає у розробці питання про "симфонічну особистість", під якою розумівся народ, групи народів, що мають певну ієрархію, яку складають "вищий", "середній" та "нижчий" "щаблі" культури.

Флоровський Георгій Васильович (1893–1979) народився у м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у сім'ї православного священика, помер у м. Прінстоні (США). У зв'язку з отриманням батьком майбутнього євразійця місця настоятеля кафедрального собору та ректора Одеської семінарії, його сім'я у 1894р., переїхала до Південної Пальміри. Ще у дитинстві він почав вивчати англійську, німецьку, французьку, грецьку мови, латинь та іврит. У 1916 р. закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету. У 1920р. емігрував до Болгарії, а потім переїхав до м. Праги, де викладав на факультеті Карлова Російського юридичного університету та у Вищому комерційному інституті. Тут у 1923 р. захистив магістерську дисертацію з теми "Історична філософія Герцена". Як один з засновників євразійського руху брав участь у підготовці євразійських збірників "Вихід до Сходу" (1921), "На шляху" (1922), "Росія та латинство" (1923), після чого увійшов в ідейний конфлікт з іншими лідерами руху, а у 1928 р. після публікації своєї статті "Євразійська спокуса" (1928) остаточно розійшовся з євразійцями. У 1926 р. почав працювати на кафедрі патрології Бостонського університету. Не маючи спеціальної богословської освіти, він самостійно опанував біографії та творчу спадщину стовпів християнської церкви. У 1932 р. став священиком. З 1933 по 1944 pp. перебував у м. Белграді, а у 1948 р. переїхав з м. Парижа до м. Нью-Йорку, де зайняв посаду декана Духовної семінарії. У 1956–1964 pp. Г. Флоровський – професор церковної історії Гарвардського університету, у наступні роки працював професором кафедри славістики та богослов'я Прінстонського університету. Його головним твором є "Шляхи російського богослов'я" (1937). Крім участі у підготовці євразійських збірників з цієї тематики, видав також працю "Достоєвський та Європа" (1922).