Сутність та напрями світсистемної теорії

Світсистемний підхід було запроваджено Ф. Броделем, який першим у своїй праці "Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV-XVIII ст." ввів у науковий обіг поняття "світекономіка". Під світекономікою він розумів не світову економіку у цілому, а лише частину Всесвіту, яка є самодостатньою й характеризується внутрішніми зв'язками та обмінами, що надають їй певну органічну єдність [14, с. 14]. При цьому він розрізняв поняття "світекономіки" та "матеріальної цивілізації". Остання – це матеріальне життя, що скрізь присутнє, повторюється, все заповнює й мало змінюється у часі на відміну від економічного життя. Воно представляє собою перший поверх, а економічне життя – другий поверх, але матеріальна цивілізація "...не відокремлена від економіки так, як відокремлюється вода від масла" [13, с. 11].

Світекономіка існує поверх політичних, культурних та релігійних кордонів. Об'єднує такий "світ" його економіка: у будь-яких "світах", навіть у імперіях Сходу, держава може бути міцнішою за суспільство, "але не сильнішою за економіку" [14, с. 49]. Перелічуючи світекономіки, починаючи з давніх часів – Фінікії, Карфагену, Риму, Індії, Китаю, ісламського світу, Ф. Бродель відзначав ряд спільних для них ознак. Передусім це стосується просторових кордонів світекономіки, які були стабільними й недостатньо рухливими до кінця XV ст., поки Європа не перейшла до підкорення іншого світу. Крім того, кожна світекономіка має свій центр, в якості якого виступає "капіталістичне" місто, що домінує у регіоні (за традицією школи "Анналів", термін "капіталізм" означає діяльність, що пов'язана з грошовим обігом, безвідносно до характеру виробництва). Міста – це ніби електричні трансформатори: вони підвищують напругу, пришвидшують обмін, керують життям людей, колонізують села [13, с. 236, 413]. Місто-столиця має тенденцію переміщуватися у просторі, причиною чого виступають розвиток економіки або політичні рішення, що позначається на долі усієї світекономіки. Додамо, що це сприяє рухливості цивілізацій у просторі. Як приклад, можна навести переміщення сакральної території (столиці) російської цивілізації. її переміщення з м. Володимир до м. Москва свідчило про утвердження у державі східно-візантійського культурного стилю, демонстрацію прориву "із варяг у греки", а перенесення столиці до м. Петербург, тобто відкриття "вікна в Європу" або орієнтації на Захід, було ознакою зворотного прориву із "греків у варяги" [120, с. 254]. Такий зигзаг російської історії призвів фактично до створення двох столичних центрів, що символізують поєднання візантійського та європейського початків російської цивілізації. Ф. Бродель не обмежував вплив міст-столиць кордонами держав, що адекватно світсистемному підходу. Так, у різні часи центрами західної світекономіки виступали міста Венеція, Антверпен, Генуя, Амстердам, Лондон, Нью-Йорк. Такі центри відрізнялися космополітизмом, соціальним розшаруванням та дорожнечею життя.

У просторовому відношенні Ф. Бродель поділяв економіки на кілька взаємопов'язаних ієрархічних зон: центр, другорядні області та великі околиці. У межах світекономіки також знаходяться й "ізолянти" (селянські спільноти з традиційним укладом життя, що "перебувають поза часом світу").

Культурній поділ людства, за Ф. Броделем, співпадає з економічним лише частково: у межах однієї світекономіки можуть існувати різні світкультури, що пояснюється відносною автономією культурних світів та є свідченням несхильності автора концепції до економічного детермінізму.

Кожна світекономіка розвивається за своїм циклом, який не співпадає з культурними, політичними, демографічними та іншими коливаннями. Далі цієї констатації Ф. Бродель у своїх наукових розробках не пішов. Це пізніше зробив І. Валлерстайн.

Нетрадиційність наукового методу Ф. Броделя повного мірою виявилася і у його трактуванні сутності цивілізації. Крім поняття "матеріальної цивілізації", до якого ми вже зверталися, він також користувався термінами "економічна цивілізація" (у значенні певного рівня розвитку економіки), "цивілізації-культури" (у вузькому розумінні) та "цивілізації як етапу історичної еволюції людства", що протиставляється "варварству" – у широкому розумінні). У першому значенні цивілізаційний підхід Ф. Броделя нагадує концепції Д. Белла та Е. Тоффлера, хоча він не переймався поглибленням дослідження у цьому напрямі.

Цивілізація та її антипод – варварство розглядалися ним як співіснуючі одночасно, тобто як власне цивілізації та первісні культури. Для цивілізацій властиве почуття ліктя (перенаселення, висока густота населення). За цією ознакою, як відомо, розрізняються міста та села. Розуміння цивілізації, як міської, наближувало французького історика до марксистської концепції, згідно з якою "протилежність між містом і селом починається з переходом від варварства до цивілізації" [78, с. 49]. Цивілізацію легше за все ідентифікувати у порівнянні з первісними суспільствами, життя яких тихесенько жевріє на широченних просторах, утворюючи тим самим "вікна", яких у Європі немає на відміну від інших континентів. У цьому сенсі для виправдання європейської колонізації поширювалася думка, що Європа несе "цивілізацію" варварам. Таку репутацію первісним народам створили самі цивілізовані народи.

Культура – це цивілізація, яка ще не досягла своєї зрілості, свого соціального оптимуму й не забезпечила свого зростання, чим користуються сусідні цивілізації, експлуатуючий [13, с. 76].

Тема цивілізації присутня також і в іншій фундаментальній праці Ф. Броделя – "Середземне море та середземноморський світ", у якій він доводив, що цивілізації є дітищем не тільки міста, а й низовин. Мешканці ж гір залишаються на узбіччі великих цивілізаційних рухів, які розповсюджуються у горизонтальній площині. Більша частина гірських областей перебувала поза межами досяжності феодального режиму, його політичної системи й органів правосуддя. Тут відсутні ознаки великих течій історії. Але й усі заборони та обмеження, які цивілізація накладає на людину, тут відсутні. Гори – це притулок свободи, народоморальності, селянських "республік" [15, с. 41, 45-46].

На відміну від гірської місцевості, Середземномор'я – це перенаселена низовина. Як пустеля виступала певним типом географічного простору для ісламської цивілізації, так морський простір сформував і середземноморську цивілізацію. Обмежений простір, клімат, ландшафт задали їй певний життєвий цикл. Проте середземноморський світ являє собою єдине самобутнє ціле завдяки людям, сплаву різних історичних пластів.

Якщо вдатися до ідентифікації поглядів Ф. Броделя на природу цивілізації, вочевидь вони більше тяжіють до географічного та геополітичного вимірів, ніж до культурологічного.

Підсумовуючи аналіз теоретичних поглядів основоположника світсистемного підходу, зазначимо, що його основним науковим досягненням було дослідження горизонтальних зв'язків світекономік. Щодо закиду відносно його зневажливого ставлення до вивчення окремих соціокультурних організмів та мікроекономік, які мають місце у російській історіографії [48, с. 143], зауважимо, що це є не недолік, а родова риса даного наукового напряму, у противному разі Ф. Бродель не був би світситемником.

Свій подальший розвиток та конкретизацію світсистемний підхід знайшов у працях найбільш яскравого неомарксиста 1. Валлерстайна. Якщо у Ф. Броделя захоплення світсистемном аналізом було підсумком наукової діяльності, то для І. Валлерстайна воно співпадало с формуванням методології пізнання суспільних процесів. Головна праця І. Валлерстайна – тритомник "Сучасна світосистема". Сама назва цієї праці свідчила про дедуктивний характер дослідження, об'єктом якого виступали "соціальні системи", які поділялися на мінісистеми та світсистеми. Перші існували ще у епоху збиральництва та мисливництва та з часом були витиснені світсистемами, а тому не цікавили соціолога. На його думку, світсистема – це не "світова система", а "система", що є "світом" (соціальна система, котра має кордони, структуру, правила легітимації та погодженість).

Світсистема пройшла, за І. Валлерстайном, у своєму розвитку три етапи. На першому з них, у давнину, виникли політичні системи ("світімперії"). Другий етап розпочався у середині XV ст., охопивши усю Західну Європу, та був позначений Ренесансом, Гутенберговою революцією (винахід друкарства), Великими географічними відкриттями та протестантською революцією (Реформація). Це був час зарядження світекономіки [18, с. 15]. Третій, сучасний етап, пов'язаний зі зростанням у розвитку світсистеми ролі політичних процесів, посиленням конкуренції. Характеристика останнього періоду важлива в контексті прогнозування І. Валлерстайном основних ліній конфлікту: між бідним Півднем та багатою Північчю; між мігрантами та корінним населенням модернізованих країн; між державами Півдня та основними центрами сили [17].

Світсистема, згідно І. Валлерстайна складається з ядра, полупериферії та периферії. Ядро – це зона, що виграла при нееквівалентному обміні з іншими частинами світсистеми. Для нього характерні економічне зростання, політичні свободи, розвиток науки та могутня, ефективно функціонуюча держава. Історія ядра є історією боротьби за гегемонію між окремими державами, які розташовані у такій послідовності: Об'єднанні провінції (Голландія) у 1620-1672 pp., Великобританіяу 1815-1873 pp. та США у 1945-1967 pp.

Але більш важливими були відносини у системі центр-периферія та суперечності, що виникали між ними, оскільки світсистема стає "системою" в силу взаємодії центра та периферії. Периферія – це географічний сектор, продукція якого є низькоякісною. Для неї є характерними економічний та політичний занепад, колоніальна залежність та відсутність власної держави.

Крім ядра та периферії, у світсистемі існувала й зона полупериферії, склад якої не є постійним за рахунок того, що одні країни переходять до ядра, другі – до периферії, тобто вона, з одного боку, стабілізує світсистему, а з іншого – виступає в ролі "агента змін".

Динаміка розвитку капіталістичної світсистеми, на переконання І. Валлерстайна, визначалася накладанням економічних циклів (підйом – спад) різної часової протяжності: кондратьєвських (45- 60 років) та "трендів" Р. Камерона (150-300 років).

Як вважав І. Валлерстайн, рано чи пізно світсистема досягне рівності між її окремими елементами внаслідок поступового викорінювання капіталізму. Недарма він, паралельно з розробленням світсистемної концепції, ввів термін "антисистемний рух", котрий було використано для об'єднання двох історично й аналітично різних і багато у чому протилежних видів народних рухів – "соціальних" та "національних" [19].

Серед світсистемників визначилося два підходи до розгляду історії людства. Для одних з них світ завжди представляв собою єдину цілісність, з точки зору інших історія зводиться до географічного переміщення центру. До числа останніх належав А. Франк, який після ознайомлення з системною характеристикою капіталістичної світекономіки, що містилася у 12 пунктах І. Валлерстайна, зазначив, що 240 слів (за винятком "XVI ст." та "Європа"), описуючих останню, можуть бути вживані до докапіталістичної світсистеми [48, с. 150]. Тим самим А. Франк хотів підкреслити, що твердження щодо можливості одночасного існування у світі десятків та сотень світсистем багато у чому лишає сенсу саме це поняття. Згідно з А. Франком, мова мала йти лише про одну світсистему. Він висунув китаєцентричну теорію світового розвитку, згідно з якою центр цивілізації спочатку виник у Китаї, а потім через численні цикли експансії та консолідації охопив увесь світ, зміщуючись на захід – в Індію, Передню Азію, Середземномор'я, Західну Європу, Північну Америку. Підйом Китаю у останні десятиріччя А. Франк інтерпретував як початок повернення центру світсистеми у його "природне" місце після короткочасної європейсько-північноамериканської "інтерлюдії" [73]. Тим самим він звернув увагу, по-перше, на не репрезентативний за масштабом історичний досвід, на який спирався світсистемний підхід, по-друге – заперечував європоцентризм. А. Франк разом з Б. Джиллсом у їх спільній праці "П'ять тисяч років світової системи" довів, що їх суперечка з І. Валлерстайном з приводу 500 та 5000 років історії світсистеми насправді була суперечкою з приводу дискретності чи недискретності її розвитку. В цій роботі було впроваджено ідею безперервності світової історії, а також екоцентричний підхід. Свій метод А. Франк та Б. Джиллс визначили як безсором'язливий історичний матеріалізм [73].

Спроби синтезу цивілізаційного та світсистемного підходів (за версією А. Франка та Б. Джиллса) здійснив американський історик Д. Уілісінсон, який виокремив у якості предмета аналізу центральну цивілізацію – міське суспільство, політичні та культурні відносини міст. На думку Д. Уілкінсона, зараз у світі залишилася лише одна цивілізація – світова столиця та одна ойкумена [54, с. 128]. Зміни у цивілізаційному розвитку людства цей автор простежував на прикладі тенденцій розвитку міста, а саме занепаду міських центрів, й передусім столиць, за рахунок чого зростали міста нестоличного типу. Усі ці процеси Д. Уілкінсон пояснював втратою влади над полуперифірією, децентралізацією цивілізаційної системи, розгортанням внутрішньоцивілізаційних та міжцивілізаційних війн [149].

Сьогодні світсистемний напрям наукових досліджень переживає кризу, пов'язану з розривом між аналізом світсистеми та локальних суспільств. У цьому зв'язку певний інтерес викликає концепція соціоісторичних організмів та систем соціоісторичних організмів різних рівнів російського філософа історії Ю. Семенова [96; 97].