Прогнозування розвитку цивілізацій представниками західної школи конфліктології

• 9.1. Концепція "кінця історії" Ф. Фукуями та бачення ним перспектив цивілізаційного діалогу.
• 9.2. Геополітичний вимір цивілізаційної взаємодії в уявленні З. Бжезінського.
• 9.3. Підвалини конфліктогенного прогнозу міжцивілізаційної взаємодії С. Гантінгтона.

Завдання та питання

Література

У цій главі аналізуються концепції представників західної школи конфліктології, авторами яких є дослідники, що причетні до розробки та реалізації зовнішньополітичних ініціатив США. Наукові погляди Ф. Фукуями, 3. Бжезінського та С. Гантінгтона об'єднує ідея обґрунтування домінуючої ролі США у сучасному світі. їх розгляд дає уявлення про відносини між суспільствами, що належать до різних цивілізацій.

Концепція "кінця історії" Ф. Фукуями та бачення ним перспектив цивілізаційного діалогу

Фукуяма Френсіс: коротка біографічна довідка

Відомий американський політолог та соціолог народився 27 жовтня 1952 р. у м. Чікаго (США) у сім'ї вчених-суспільствознавців, етнічних японців, які цілком прийняли американський спосіб життя. Сам Френсіс не володіє японською мовою, хоча знає французьку та російську. У 1970 р. він закінчив Корнельський університет, у 1974 р. отримав ступінь бакалавра політичної філософії, а у 1977 р. – доктора політичних наук з теми зовнішньої політики СРСР на Близькому Сході. На початку своєї кар'єри займався не академічною наукою, а політичною аналітикою.

У 1970–1980, 1983–1989, 1995–1996 pp. – співробітник департаменту політичних наук у корпорації RAND – дослідницькому інституті з проблем безпеки, створеної Військово-повітряними силами США. З 1981 до 1982 pp. та з 1989 до 1990 рр. працював у відділі політичного планування державного департаменту США, де спочатку спеціалізувався на Близькому Сході, а потім на Європі. Під час праці у держдепартаменті доклав власних зусиль до справи об'єднання Німеччини та розпуску Організації Варшавського договору, входив до складу американської делегації на єгипетсько-ізраїльських переговорах з палестинської автономії. У 1996–2000 pp. Ф. Фукуяма – професор публічної політики в Університеті Джорджа Мейсона (Вашингтон), у 2000–2005 pp. – член президентської ради США з біоетики. Зараз є професором Школи поглиблених міжнародних досліджень при Університеті Джона Хопкінса, а також директором програми міжнародного розвитку SAIS та головою редакційної ради журналу "Американські інтереси".

Серед праць Ф. Фукуями, як ліберального теоретика, найбільше відомими є "Кінець історії?" (1989), "Кінець історії та остання людина" (1992), "Довіра: соціальні доброчинності та творення добробуту" (1995), "Великий розрив: людська природа та відтворення соціального порядку" (1999), "Наше постлюдське майбутнє: наслідки біотехнологічної революції" (2002), "Державне будівництво: управління та світовий порядок у XXI ст." (2004), "Америка на роздоріжжі: демократія влади та неоколоніальна спадщина" (2006).

У сучасній історіографії Ф. Фукуяма ідентифікується з концепцією "кінця історії", викладеної ним вперше в статті з аналогічною назвою, що отримала значний суспільний резонанс. Гучний успіх цієї невеликої за обсягом публікації Ф. Фукуями пояснюється двома обставинами. Перша пов'язана з визначенням процесу закінчення "холодної війни" як кінцевого пункту ідеологічної еволюції людства та універсалізацією західної ліберальної демократії, а друга – з визнанням первинності, фундаментальності ідеологічних цінностей по відношенню до матеріального світу, економічного розвитку. Проте ця концепція сприймається спрощено, як виключно пропаганда ідей лібералізму та західного способу життя як ідеального. З огляду на це доречно звернутися до основних тез, що містяться у зазначеній статті Ф. Фукуями.

По-перше, Ф. Фукуяма стверджував, що він не є прибічником матеріалістичного детермінізму, згідно з яким ліберальна економіка породжує відповідний тип ідеології та політики. На його думку, навпаки, коріння економічної поведінки знаходяться у площині свідомості та культури [114, с. 43-44]. У цьому сенсі він розглядав історичні альтернативи лібералізму – феодалізм та комунізм, а також фашизм як виклик цивілізованому світу. Перемога лібералізму у Європі була досягнута завдяки тріумфу ідеалів Великої французької революції, а в Азії – успішним здійсненням модернізації Японії, пізніше й Китаю. Що стосується соціалізму як альтернативи лібералізму, то він, на переконання Ф. Фукуями, ніколи по-справжньому не сприймався у сучасному світі. Економічний успіх країн Східної Європи він пояснював етикою накопичення, сімейною мораллю, релігійною спадкоємністю, в той час як ісламська культурно-релігійна традиція обмежувала певні форми економічної діяльності. Марксистсько- ленінська альтернатива лібералізму була остаточно похована реформами М. Горбачова, які призвели до розпаду СРСР.

По-друге, не залишалися поза увагою американського політолога й протиріччя західного суспільства, до яких він відносив націоналізм та інші форми расової, етичної та релігійної свідомості.

По-третє, в якості конфліктного поля сучасності ним розглядалися неоколоніальні країни. Ф. Фукуяма також не виключав конфліктів між країнами, що перебувають в історії, й тими, що перебувають поза її межами.

По-четверте, Ф. Фукуяма прогнозував, що після кінця історії місце боротьби ідеологій займуть економічні розрахунки, розв'язання технологічних проблем, стурбованість станом довкілля та пошук шляхів задоволення матеріальних потреб.

Все це дало підстави деяким філософам, зокрема А. Цофнасу, визначити Ф. Фукуяму як печального ліберала, оскільки його ідеї не містили ніяких життєздатних альтернатив [123, с. 106]. Саме на такій ноті й закінчується стаття "Кінець історії?": "визначаючи неминучість постісторичного світу, я відчуваю самі суперечливі почуття до цивілізації, створеної у Європі після 1945 р. з її північноатлантичною та азіатською гілками. Можливо, шо саме ця перспектива багатовікової нудьги примусить історіїо шукати ще один, новий старт" [114, с. 54]. Цим своїм психологічним настроєм Ф. Фукуяма нагадує нам К. Ясперса з його ідеєю другого осьового часу.

Як апологет лібералізму, Ф. Фукуяма є продовжувачем вчення одного з теоретиків цієї ідейної течії – англійського економіста Ф. фон Гайєка, який ще наприкінці 1930-х pp. визначив соціальний рух Радянського Союзу як рух на шляху до рабства [115]. На думку цьогодослідника, Європа непохитно відділяється від фундаментальних (ліберальних) ідей, на яких була побудована ця континентальна цивілізація, відмовившись від економічної свободи, без якої важко уявити свободу особисту та політичну. Демократія та соціалізм не мають між собою нічого спільного, крім одного слова: рівність. Але "...якщо демократія прагне рівності у свободі, то соціалізм – до рівності у рабстві та примусі" [115(10),с. 126].

У своїй наступній праці "Кінець історії та остання людина" Ф. Фукуяма, не виходячи за межі зазначеної проблематики, висловив і нові думки. Зокрема, він зазначив, що після поразки комунізму східноєвропейські країни залишаються такою ж загрозою для західної демократії, як і колишній Радянський Союз [ 143, с. 36]. Тут малися на увазі спалахи кривавих конфліктів, що супроводжували процес націобудівництва у нових країнах. Але що думку не поділяють країни-фундатори ЄС, давши згоду на розширення Євросоюзу у 2004 та 2007 pp. за рахунок десяти країн Східної Європи. Посилаючись на статистику, що свідчила про зростання кількості демократичних урядів у світі з трьох у 1790 р. до шістдесяти одного у 1990 р., автор зробив висновок про завершення ідеологічної еволюції людства та утвердження демократії західного зразка, що підтверджується рухом історії, який визначається двома силами: "логікою сучасного наукового знання" та "боротьбою за визнання" [143, с. 204]. Зауважимо, що до такого висновку Ф. Фукуяма прийшов, не замислюючись над тим, що західна демократія має певні просторові та соціокультурні обмеження й не поширюється на увесь світ. А це можна пояснити не тільки його європоцентричною позицією, але й вадами самого наукового методу, за яким цивілізаційний розвиток людства, в уявленні Ф. Фукуями, розгортається у двох площинах – ідеологічній та політичній, а духовно-ціннісні орієнтири взагалі не розглядаються ним як об'єкт дослідження.

Як будь-яка нормальна людина, яка з часом не тільки дорослішає, але й набуває соціального досвіду, так само й Ф. Фукуяма з роками став більш мудрим. Щоб у цьому переконатися, достатньо звернути увагу на назви його наступних праць.

У невеликій за обсягом, але змістовній книжці "Державне будівництво: управління та світовий порядок у XXI ст." висловлена ідея про виклик світовому співтовариству з боку "слабких, неспроможних, проблемних держав як про першорядну світову проблему". Головна слабка ланка таких держав полягала у нездатності їх урядів встановити та підтримувати законність та правопорядок, захищати право власності [144]. Думається, що читачеві неважко здогадатися, про які держави йде мова. Мабуть, про такі, в яких парламентарі якщо й працюють, то виключно тлумаками та м'якими частинами тулубу, а уряди – виставляють на аукціон прибуткові підприємства, встановлюють тарифи за послуги, що надаються населенню, не адекватні рівню їх доходів, а глави держав займаються переглядом історії, сподіваючись таким чином залишитися у ній.

Цікавим і далекосяжним у цьому відношенні є підсумок міркувань Ф. Фукуями: зважаючи на малу користь від іноземних "радників", міжнародних структур у їх спробах інтегрувати ці проблемні країни у світовий порядок, залишається єдине: повернутися до неоколоніальної або мандатної системи управлінням ними [144]. А організація, що здатна взяти на себе виконання подібної функції, як відомо, виникла у 1949 р.

Ще більше просвітлення Ф. Фукуями відбулося у 2006 р., коли він опублікував ще одну свою книгу "Америка на роздоріжжі: демократія влади та неоколоніальна спадщина", у якій він заявив про своє розмежування з "неоконсерваторами". Підставою для цього був аналіз подій останніх років, що не вписувалися у концепцію "кінця історії".

Перший фрагмент цього аналізу пов'язаний з новим кутом зору Ф. Фукуями на модернізацію та ліберальну демократію у їх співставленні одна до одної. Він підкреслював, що публікації про кінець історії по суті були міркуваннями про модернізацію, оскільки споконвічно універсальним є не прагнення людини до ліберальної демократії, а бажання жити у сучасному суспільстві – з його технологіями, високим рівнем життя. У такому контексті ліберальна демократія розглядається як один з продуктів процесу модернізації. Звідси випливає завдання США – "... нести у світ доброякісне управління ("good governance"), а не одну лише демократію" [115, с. 140]. Наскільки успішно здійснюється ця настанова, свідчить введення у навчальні програми Національної академії державного управління при Президентові України відповідної навчальної дисципліни.

Другий – інноваційний компонент нової праці стосується неприпустимості протиставлення культурно-релігійних спільнот одна одній та конфлікту цивілізацій як спроб спрощення реальної ситуації, що склалася у світі. Зовнішня сила, на погляд Ф. Фукуями, є ефективною там, де необхідність змін усвідомлена народом, а не там, де цінності, що нав'язуються, є чужими та ворожими для нього [145, с. 153].

Тобто суть справи не у запереченні застосування сили як такої, а в обставинах та цілях її використання. Чи сумісний такий підхід з демократією?

Тероризм у цій праці оцінюється у контексті міжцивілізаційного конфлікту. Ф. Фукуяма поділяє точку зору С. Гантінгтона про існуючу загрозу Заходу з боку ісламських терористів. Загроза, на його погляд, йде не від ісламського світу, а з середовища мусульман, які проживають в інших країнах або знаходяться поблизу культурних розломів, а тому завдання полягає у пошуку ефективних шляхів інтеграції мусульманських анклавів у західне суспільство [145, с.74-75]. Далі всіх у цьому напрямку пішли американці, обравши своїм президентом чорношкірого мусульманина.

І наостанок про основні положення праці Ф. Фукуями "Великий розрив: людська природа та відтворення соціального порядку", в якій подано пояснення причин сучасної цивілізаційної кризи. Подібно Е. Тоффлеру, Ф. Фукуяма теж використав термін "розрив", але якщо у першого автора він пов'язувався з характеристикою сутності переходу від однієї хвилі суспільних змін до іншої, то у другого – для ознаки кризи суспільних цінностей як таких. Ф. Фукуяма наступним чином пояснював свій концептуальний підхід до визначення цього феномену: "Для того, щоб обійти проблему культурного релятивізму, я зосередився не на основоположних культурних нормах, а на деяких їх неформальних проявах, що утворюють соціальний капітал" [113, с. 30]. Саме цінності, якими люди керуються у повсякденному житті, виступають основою їх взаємної довіри та спонукають їх до співробітництва. Тому саме, з точки зору Ф. Фукуями, становлення, укріплення, занепад моральних цінностей призводить до своєрідної циклічності суспільного життя.

За оцінкою моральних цінностей як центрального компонента системи суспільних відносин Ф. Фукуяма посідає місце поряд з П. Сорокіним з його теорією соціокультурних цінностей, а за визначенням "розриву" як фази переходу від одного суспільного ладу до іншого нагадує про Е. Тоффлера з його ідею "хвильового" історичного розвитку. Різниця між ними полягає у одному: Ф. Фукуяма стверджував, що перший раз "зв'язок часів" розпався при переході від феодалізму до капіталізму, а згідно з Е. Тоффлером, це вже була друга хвиля змін.

Але головним у побудові концепції "великого розриву" Ф. Фукуями було його пояснення причин самого феномена розриву, а також суспільної кризи. Він пов'язував це з надмірною індивідуалізацією людей. Такий підхід видався б не зрозумілим не тільки Ф. Гайєку як апологету лібералізму, але й будь-якій цілісній особистості, оскільки це є ніщо інше як посягання на святу святих лібералізму.

Як протилежний приклад, Ф. Фукуяма наводив ситуацію, що склалася у заможних азіатських країнах, яким вдається уникати "великого розриву" з причини традиційного домінування у них колективістських цінностей. Але американський футуролог заспокоює західну людину тим, що це явище є тимчасовим.

Проте заспокійливим виглядає прогноз Ф. Фукуями на майбутнє: культурний прогрес є можливим завдяки переустрою соціального порядку через повернення людини до релігійності, її самоорганізації на базі пуританських духовних цінностей. Саме це й забезпечить зростання соціального капіталу.

Важливим для розуміння тенденцій розвитку цивілізацій у глобалізованому світі є зауваження Ф. Фукуями про те, що люди "... більш жорстоко сприймають порушення правил їх власної культури, ніж будь-якої іншої" [113, с. 294].