Геополітичний вимір цивілізаційної взаємодії в уявленні З. Бжезінського

Бжезінський Збігнев: коротка біографічна довідка

Відомий американський політолог, геополітик та державний діяч народився у 1928р. ум. Варшаві в сім'ї польського дипломата. Хоча існують й інші дані про місце його народження: територія польського консульства у колишній столиці України – ум. Харкові. Після окупації Польщі

З. Бжезінський разом з батьками перебував у Франції, Німеччині, Канаді, а потім перебрався до США, де й закінчив університет МакДжілла та Гарвардський університет. У 1953 р. отримав ступінь доктора політології. Тема його дисертації була присвячена формуванню тоталітарної системи у СРСР. Спочатку викладав у Гарварді, а у 1961 р. очолив новоствореиий Інститут комуністичних справ. У 1960-ті pp. обіймав посаду радника у адміністраціях президентів США Дж. Ф. Кеннеді та Л. Джонсона, де відзначився жорсткою лінією по відношенню до СРСР, а також радника з зовнішньої політики віце-президента X. Хамфрі. Завдяки критиці ліберального зовнішньополітичного курсу Р. Ніксона – Г. Киссінджера, у 1977 р. З. Бжезінський зайняв посаду помічника президента США Дж. Картера, яку обіймав до 1981 р. У ці роки виявив себе як апологет політики "яструбів", мав відношення до нормалізації американсько-китайських відносин, підписання договору ОСВ-II, демократичних реформ у Східній Європі, підтримки діяльності афганських моджахедів, подій у Ірані. Вже під час президентства Б. Клінтона З. Бжезінський, як політичний аналітик, мав відношення до розроблення проекту розширення НАТО на Схід. Усе це принесло йому у радянських політичних колах славу "завзятого антикомуніста". У теперішній час З. Бжезінський є консультантом та членом правління Центру стратегічних і міжнародних досліджень та професором американської зовнішньої політики у Школі поглиблених міжнародних досліджень Пола Нітце при Університеті ім. Джона Хопкінса, членом ради директорів Національної підтримки демократії, входить до організації "Freedom House" ("Вільний будинок") та Американської академії гуманітарних та природничих наук.

З. Бжезінський – автор глобальної стратегії антикомунізму, концепції конвергенції, технотронної ери та американської гегемонії нового типу. Його найбільш відомими працями є "Велика шахівниця: американська першість та її стратегічні імперативи" (1997) та "Світове панування або глобальне лідерство" (2004).

Всесвітню відомість З. Бжезінському принесла праця "Велика шахівниця: американська першість та її стратегічні імперативи", в якій він постав не тільки як геополітик, але й як системний дослідник. Хоча в ній менш всього йдеться про міжцивілізаційну взаємодію, але її контури та геополітичні інтереси основних політичних гравців виписані досить чітко, що дає певне уявлення про загальну картину сучасного світу.

За тематичною спрямованістю книги, кутом зору автора на розвиток історичного процесу проглядається його мета – обгрунтувати домінуючу роль США на світовій арені. Якщо геополітичну концепцію З. Бжезінського співставити з ідеєю "зіткнення цивілізацій" С. Гантінітона, то стане зрозумілим, що це є дві ланки одного ланцюга, обрамленого у певні метафори та наукові терміни американського способу сприйняття світу.

Цей спосіб у вигляді певної моделі нового світового порядку змальований З. Бжезінським у категоріях шахової гри, але на американський манер. У ролі самої шахової дошки виступає євразійський континент, а шаховими фігурами є національні держави чи їх певна сукупність. Гра відбувається за "американськими" правилами. Основний гравець – США (автор не випадково замість цієї назви користується мегатерміном "Америка") грає, зі зрозумілої причини без короля, але має п'ять ферзів: військову силу, економічну міць, технологічну перевагу, домінування у воєнних союзах та організаціях, а також культурну привабливість [11, с. 195]. Це чимось нагадує амбітні претензії слов'яського культурно-історичного типу у викладі М. Данилевського. Інші гравці не мають у своєму розпорядженні жодної такої фігури, проте грають з королями.

Геостратегічну складову проекту З. Бжезінського залишимо осторонь й сконцентруємо увагу на його цивілізаційному аспекті.

У геополітичній конструкції американського політолога в ролі мегаконтиненту постає Євразія, яка має центральне ядро (Росія, пострадянські республіки, східноєвропейські країни, Туреччина), західну периферію – Європу та східний район – Азію [11, с. XIII]. Посилаючись на А. Гітлера та Й. Сталіна, З. Бжезінський визначив Азію як центр світу. Можна стверджувати, що він тут постає як справжній євразієць, хоча з геополітичним забарвленням, демонструючи обізнаність з історіографії проблеми. Так, коментуючи працю М. Трубецького "Спадщина Чингізхана", З. Бжезінський зазначив, що комунізм розцінювався основоположником євразійського руху як зрада російської православності і особливої містичної "російської ідеї", а з іншого боку останнім відкидалося й західництво, тому що Захід заперечував історично і географічно вкорінену претензію Росії на її винятковий контроль над євразійськими теренами. Далі американець, посилаючись на теорію Л. Гумільова, відзначав, що пристосування російського народу до Заходу означало б утрату власної "душі" [11,с. 110-111].

Для доказу зацікавленості Євразією сучасних політичних та державних діячів З. Бжезінський посилався на коментар колишнього віце-президента Російської Федерації О. Руцького одній з італійських газет, у якому Росія позиціювалися як міст між Азією та Європою. Він також звертав увагу на проект "Євразійського Союзу" Президента Казахстану Н. Назарбаева, утворення якого розглядалося не тільки як альтернатива СНД, а й Євросоюзу. Реалізацію подібного проекту американський політолог розцінював як перешкоду на шляху встановлення американської глобальної влади.

Певне місце у геополітичних планах З. Бжезінського посідала й Україна. Попри зневажливе визначення України як об'єкта, а не суб'єкта геополітики, як нового і важливого простору на євразійській шахівниці, вона водночас визнавалася і як її геополітична вісь, як дезорганізатор всеслов'янського та євразійського союзів, як послаблювач Росії в якості основного геостратегічного гравця, як поглиблювач культурної та соціальної прірви між Російською Федерацією та Середньою Європою тощо [ 11, с. 46]. І все ж зазначимо, що тут американський політолог не виглядав як непохибний провидець, якщо такі взагалі існують. Принаймні він не врахував, що сама Україна є розколотою у культурному та історичному відношеннях, країною. Люди, що проживають на її заході та сході, Криму, мають не тільки різне минуле, а й неоднакове ставлення до свого майбутнього. Більш за все їм не подобається, коли за них вирішують на Банковій чи Грушевського, не кажучи вже про Білий дім. Крім того, ті ж самі США і Євросоюз вимушені рахуватися передусім з інтересами вагомих у геополітичному відношенні країнами, а такою є Росія, а не Україна.

Більш точним та виправданим виглядав у З. Бжезінського прогноз щодо визначення майбутнього Європи. У найширшому сенсі вона ідентифікувалася ним як єдина цивілізація, яка походить зі спільної християнської традиції. Далі зазначалося, що Європа Карла Великого (обмежена до Західної Європи) з необхідності мала сенс на час "холодної війни", але тепер така Європа є аномалією. Так є тому, що Європа – це не тільки цивілізація. Єдина Європа також є способом життя, життєвим рівнем та устроєм спільних демократичних процедур, не обтяжених етнічними та територіальними конфліктами. Кілька розвинутих і політично стабільних середньоєвропейських держав, що належать до західної традиції апостольського престолу Петра, зокрема Чехія, Польща, Угорщина і, можливо, також Словенія, на переконання американського політолога, явно показують здатність і жадають членства в "Європі" та її трансатлантичному союзі безпеки [11, с. 81].

Як показав час, коло цих держав поповнилося ще шістьма східноєвропейськими країнами, частина з яких є православними. Як засвідчив З. Бжезінський,"... Європа не може стати єдиною нацією-державою через тривкість її різноманітних національних традицій, але вона може стати єдністю, яка завдяки спільним політичним інституціям сукупно відображатиме спільні демократичні цінності, ототожнить свої власні інтереси з їхньою універсалізацією і магнетично притягуватиме співмешканців євразійського простору" [11, С. 72]. Дану сентенцію слід розділити на дві якісно відмінні частини. Перша з них не викликає ніяких заперечень. У її другій частині З. Бжезінський постав як невиправний европоцентрист. Тим самим він перекреслив головну ідею своєї концепції – про Євразію як континент, що має певні відмінності від європейської культурної традиції.

Важливу роль у розумінні тенденцій цивілізаційного розвитку людства відіграє протиборство за територію. При цьому З. Бжезінський віддавав належне тому, що зараз основним критерієм сили стає господарська заповзятливість і її перехід у введення технологічних новинок, прикладом чого слугує Японія, яка має до того ж виразну власну культуру та латентне почуття спільної азіатської ідентичності [11, с. 38, 175].

Напротивагу С. Гантінгтону, З. Бжезінський не драматизував ситуацію з можливим конфліктом західної та мусульманської цивілізацій з причини відсутності справді могутньої ісламської держави.

Своєрідним є розуміння З. Бжезінським культурної привабливості США, яке можна охарактеризувати щонайменше як технократичне. По-перше, заперечення викликає його теза про культурне домінування як про недооцінену грань американської глобальної влади. Насправді має місце не домінування, а експансія американської культури. По-друге, нав'язування силоміць масової культури, яка на перше місце ставить не розвиток інтелекту та духовності особистості, а споживання й прищеплювання у недемократичний спосіб американських цінностей, нічого іншого, крім міжнародної напруги, викликати не може. До того ж подібний продукт культури є ознакою того, що суспільство, яке її продукує, переживає не найкращі свої часи.

Сумнівною є думка З. Бжезінського про те, що нації-держави і надалі залишатимуться основними одиницями світової системи [11, с. 37]. У такому випадку не зовсім доречним виглядає образ шахівниці як мегаконтиненту. Мабуть, це положення виправдано по відношенню до основних геополітичних гравців, оскільки хвиля глобалізації підіймає на поверхню суспільного життя нові суб'єкти історії, що мають наднаціональні ознаки. Це визнав і сам автор, коли стверджував наприкінці своєї праці, що зусилля щодо спільної відповідальності за мирне глобальне керівництво "... матимуть додаткову історичну вигоду з нової мережі глобальних зв'язків, яка явно переростатиме межі традиційної національно-державної системи" [11, с. 215].

Завершуючи аналіз праці З. Бжезінського, присвяченої обгрунтуванню ролі США як єдиної і справді першої глобальної влади, зауважимо, що вона дає привід до узагальнень дійсно глобального характеру та визначення у сучасному світі локальних спільнот як носіїв певних соціокультурних цінностей.