Повна версія

Головна arrow Культурологія arrow Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Підвалини конфліктогенного прогнозу міжцивілізаційної взаємодії С. Гантінгтона

Гантінгтон Семюєль: коротка біографічна довідка

Відомий американський політолог та аналітик народився у 1927 р. Навчався у Чікагському та Гарвардському університетах. У 1970 р. заснував журнал "Зовнішня політика", співвидавцем якого був до 1977 р. У 1984 р. був обраний віце-президентом, а наступного рокупрезидентом Американської асоціації політичних наук. Зараз С. Гантінгтон є директором Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті. На початку своєї наукової діяльності С. Гантінгтон виявив інтерес до механізмів функціонування західної демократії. Цій темі присвячені такі праці, як "Політичний порядок у суспільствах, що змінюються" (1968), "Криза демократії" (1975), які заклали підвалини "неоконсервативній хвилі" середини 1970–1980-х pp. У 1990-ті pp. працями "Зіткнення цивілізацій ?" (1993) та "Зіткнення цивілізацій та зміна світового порядку" (1996) С. Гантінгтон заявив про себе як автор концепції зіткнення цивілізацій.

Концепція "зіткнення цивілізацій" С. Гантінгтона спочатку була викладена у статті з однойменною назвою, з якою вітчизняний читач отримав можливість ознайомитися у 1994 р. [116], а книга вийшла друком через три роки потому. З цього приводу постає питання: чи є зміна означеного порядку наслідком "зіткнення цивілізацій"? Зауважимо, що поява книги приблизно з такою ж назвою, що й попередня стаття, стала наслідком тієї дискусії, яку викликала стаття С. Гантінгтона.

Спочатку висловимо своє ставлення до постановки проблеми як такої. Незважаючи на гучний резонанс публікацій американського політолога, ми не вважаємо, що вони мають достатнє теоретичне обґрунтування, щоб претендувати на статус наукової концепції. Це скоріш за все політичний проект, який мав на меті закріпити на рівні геополітичної доктрини домінуючу роль США у багатополюсному світі.

Перш за все про назву праць С. Гантінгтона. За їх структурною будовою справа виглядає так, нібито "зіткнення цивілізацій" порушує певний баланс у світі, що вимагає втручання найбільш впливових геостратегічних гравців у міжнародні справи з метою підтримання стабільного світового порядку. Дійсно, проблема тут існує й поки що цей порядок не є стабільним, передусім через те, що правила гри порушають США та їх партнери з НАТО та інших міжнародних союзів.

Тема "зіткнення цивілізацій" – це відволікаючий маневр, а не реальна загроза світу. Постановка питання у такій площині, з одного боку, породжує невпевненість сучасного співтовариства у міжнародній стабільності, а з іншого – знижує вимоги до правового режиму функціонування суб'єктів міжнародного права, спрощує процедуру прийняття важливих політичних рішень.

Тепер щодо коректності використання словосполучення "зіткнення цивілізацій", яке виконує обслуговуючу роль по відношенню до "конфлікту", який є апріорі заданим. Раніше він монтувався у сфері міжнародних відносин, а в умовах глобалізації таким фоном виступає цивілізаційне поле. А наскільки є реальним "зіткнення цивілізацій" – це вже не так важливо, головне, що під обраний термін можна підігнати що завгодно. Для підтвердження цього наведемо думку А. Гусейнова: "Цивілізація, як і культура (якщо казати про останню у значенні, яке домірно цивілізації) не має суб'єктності, не існує як емпіричний об'єкт. Вона не існує, як дещо окреме – те, що самостійно функціонує та піддається точній фіксації, уміщується у рамки певної цілеорганізованої діяльності – словом, як те, на що можна вказати пальцем. Тобто взаємодіють не цивілізації, а люди (індивіди, народи, держави), що належать до різних цивілізацій" [39, с. 34, 35].

У такому разі С. Гантінгтону слід було б наділити цивілізації атрибутами певної суб'єктності та відповідним чином структурувати їх. Разом з тим, як зазначав Е. Азроянц, американський політолог не розглядав цивілізації як соціальні організми з власною автономією, як історичні системи, що мають вік, характерні фази розвитку, що визначають закономірності поведінки, специфіку та інтенсивність впливу [1, с. 89].

Сама ж парадигма, яку С. Гантінгтон запропонував для дослідження та прогнозування світового порядку на рубежі XX-XXI ст., є суперечливою. Так, у передмові до своєї праці він висунув таку тезу: "Зіткнення цивілізацій є найбільшою загрозою світу... й міжнародний порядок, заснований на цивілізаціях, виступає самим надійним засобом попередження світової війни" [117, с. 8]. Якщо так, то навіщо такі підвалини порядку, що загрожують світові? Далі С. Гантінгтон чомусь до різновиду зіткнень народів різної культурної ідентифікації відніс етнічні конфлікти, хоча вони мають іншу природу, ніж цивілізаційні.

Не зовсім вдало було обрано й категоріальний апарат, що застосовувався для оцінки західної цивілізації як наймогутнішої. Він використовується, як правило, у геополітиці. Це стосується й порівняльної характеристики локальних цивілізацій: західної, конфуціанської, японської, ісламської, православнослов'янської, латиноамериканської та африканської, які визначаються як головні. Тоді які цивілізації й за якими ознаками віднесені до неголовних?

Відзначаючи, що цивілізації – це найширший рівень культурної ідентичності людей, якому притаманні спільність історії, релігії, мови, звичаїв, особливості функціонування соціальних інститутів та суб'єктивної самоіндентифікації людей, С. Гантінгтон не достатньо чітко проводив різницю між цивілізаціями та примітивними суспільствами. Він стверджував, що перші відрізняється від других тим, що вони осідлі, міські та грамотні, а це означало, що бути цивілізованим добре, а нецивілізованим погано [117, с. 47]. Тим самим автор хотів підкреслити, що бути цивілізованим означало належати до західної цивілізації.

Нечітким виглядало у нього й пояснення того, що розуміти під західною цивілізацією: в одному випадку він відносив до неї також і латиноамериканський субконтинент, в іншому – ні [117, с. 56-59]. С. Гантінгтон не бачив також різниці між тим, що Латинська Америка – поняття географічне, а Захід – поняття культурне.

Головною вадою цивілізаційної конструкції С. Гантінггона є те, що сама ідея "зіткнення цивілізацій" була підкорена меті обгрунтування необхідності створення на базі цінностей західного суспільства універсальної цивілізації. Тобто цивілізаційна уніфікація світу шляхом його американізації розглядалася ним не тільки, як панацея від конфлікту, але й як підвалина нового світового порядку на чолі з США.

Розуміючи, що західна цивілізація є відносно молодок^ С. Гантінгтон намагався знайти історичне обгрунтування універсалізму західної культури. Так, місце ідеології лібералізму зайняла релігія. А ідея модернізації подавалася як генератор суспільних змін, наслідком яких стало настання інформаційного суспільства. Тому модернізація як революційний процес за своїми результатами ставилася у один історичний ряд з переходом від первісного до цивілізованного суспільства, тобто з епохою великих культур давнини. При цьому С. Гантінгтон проігнорував значення прориву "осьового часу" як переламного моменту для цивілізаційного розвитку людства.

Не можна погодитися з твердженням С. Гантінгтона про те, що мова та релігія є основними ознаками цивілізаційної ідентичності, оскільки мова взагалі не вважається фахівцями такою, а релігія виникла пізніше, ніж цивілізація.

Звертаючись до історії взаємовідносин цивілізацій, С. Гантінгтон вибудував їх у парадигмі конфлікту між західним та незахідними суспільствами, підкреслюючи, що під час підйому Заходу лише російська, японська та ефіопська цивілізації виявилися здатними протистояти його шаленій атаці та підтримувати самостійне існування [117, с. 66]. Вочевидь, що ефіопської цивілізації, як окремої, ніколи не існувало, а термін "самостійне існування" має відношення до політичної організації суспільства, але ніяк не до цивілізаційної ідентичності.

Не залишав американський політолог поза своєю увагою й контакти Європи з арабами, підкреслюючи, що останні двічі в історії ставили під сумнів виживання Заходу. Не заперечуючи повторення подібних кроків, С. Гантінгтон не виключав, ЩО майбутня цивілізаційна війна може буде війною між мусульманами та західним суспільством [117, с. 328, 515].

Емпірично не підтвердженим й науково не доведеним виглядало також твердження С. Гантінгтона про те, що народи та країни зі схожими культурами об'єднуються, народи та країни з різними культурами розпадаються на частини [117, с. 185]. Взагалі важко собі уявити сам процес об'єднання цивілізацій, які мають різну соціокультурну ідентичність, перебувають на різних фазах розвитку і займають певну етнічну територію. Тому ідея універсальної цивілізації – це химера. Окрім того, складається враження, що автор забував про те, що він сам мешкає у країні, яка порівнюється з "плавильним казаном" й не збирається розпадатися. Взагалі країни самодостатні й самобутні у соціокультурному відношенні не тяжіють до об'єднання з представниками інших цивілізацій. Для прикладу можна навести Японію, яку С. Гантінгтон у цивілізаційному вимірі визначав, як країну-одиначку. До того ж японські емігранти в жодній з країн не складають значної частини населення й не асимілюються в культури цих країн.

Не зовсім зрозумілою є структуризація американським політологом цивілізацій на країни-учасниці, стрижньові країни, країни-одиначки, розколоті країни та розірвані країни. По-перше, перелічені типи країн поділяються за різними підвалинами. По-друге, сьогодні важко знайти суспільство, яке було б гомогенним у соціокультурному, етнічному, расовому та конфесійному вимірах.

Не є достатньо чітко систематизованими й цивілізаційні конфлікти. У першому випадку як домінуючий розглядався конфлікт між західною та незахідною сукупністю світу, у другому ця сукупність ідентифікувалася як мусульманська цивілізація, у третьому між- цивілізаційний конфлікт приймав ознаки локального або глобального, у четвертому – внутрішньоцивілізаційного конфлікту [117, с. 40, 174, 255, 324].

 
<<   ЗМІСТ   >>