Повна версія

Головна arrow Фінанси arrow Гроші та кредит

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Створення і розвиток грошової системи України

Перші роки щодо створення власної грошової системи були зроблені після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового користування як доповнення до рубльової грошової маси. Тобто, в обігу одночасно опинилися два види валюти – попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь готівковий обіг продовжував обслуговуватися виключно попередньою, тепер вже російською валютою–рублями.

Протягом 1993–1996 pp. формувалися правові та організаційні основи для функціонування національної грошової системи ринкового типу, яка спроможна була забезпечити належне управління грошовим обігом, відповідно до потреб економіки країни.

Новій ситуації, що склалася в управлінні грошовим обігом, не відповідає статус тимчасової валюти, що зберігався за українськими карбованцями. Тимчасові гроші не можуть належним чином виконувати одну з найважливіших функцій – функцію нагромадження. Це підриває інтереси економічних суб'єктів до накопичення грошей як джерела інвестування, стримує економічне зростання, знижує ефективність антиінфляційної політики, зміцнення державних фінансів.

25 серпня 1996 р. виданий указ Президента України "Про реформу в Україні", згідно з яким з 2 по 16 вересня 1996 р. з обігу був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця – гривня та її сота частина – копійка.

Цим закінчився другий етап розбудови грошової системи України і розпочався третій.

На третьому етапі відбувається подальше вдосконалення механізмів та інструментів грошової системи. Важливою віхою стало прийняття Верховною Радою України в травні 1999 року Закону "Про національний банк України". В ньому міститься розділ IV "грошово-кредитна політика", розділ V "Управління готівковим грошовим обігом", розділ VIII "Діяльність Національного банку щодо операцій з валютними цінностями".

У цих розділах чітко виписані права та обов'язки НБУ щодо забезпечення стабільності національних грошей, регулювання грошового обігу, визначені методи та інструменти грошово- кредитної політики й інші види діяльності НБУ, що формують грошову систему країни.

Введення гривні означало завершення процесу становлення в Україні власної паперово-грошової системи. Однак це не призвело до остаточного вирішення всіх проблем, пов'язаних із функціонуванням вітчизняної грошової системи. У теперішній час перед нашою державою стоїть складне завдання укріплення національної валюти, забезпечення її стабільності, запобігання девальвації тощо. Вирішення цих проблем неможливе без удосконалення грошового обігу, радикального реформування економіки, підтримці всіх перспективних і позитивних тенденції розвитку соціально-економічних процесів.

Державне регулювання грошового обігу та місце в ньому фіскально-бюджетної й грошово-кредитної політики

Регулювання грошового обігу – сукупність заходів, що відбуваються в сфері грошового обігу з метою забезпечення його сталості, стримування інфляції, гнучкого забезпечення грошових потреб сфери обігу.

Регулювання грошового обігу є складовою грошово-кредитної політики держави.

Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку.

Вплив на основні параметри грошового обігу здійснюється через такі інструменти:

  • – прямі (механізми готівкової емісії, встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам, пряме регулювання позикових операцій банків, визначення маржі, межі на вартість кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами мікроекономічної політики, для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту);
  • – опосередковані (здійснення операції на відкритому ринку, регулювання норм банківських резервів, регулювання облікової ставки процента на позики, що надаються центральним банком).

Операції на відкритому ринку – гнучкий валютно-платіжний інструмент, який виявляється у продажу чи купівлі центральним банком цінних паперів на відкритому ринку в комерційних банках, а також застосування для проведення експансивної (купівля цінних паперів) або рестрикційної (продаж цінних паперів) грошово-кредитної політики.

Політика облікової ставки виявляється в змінах облікової ставки до кон'юнктурних коливань економіки і застосовується для управління кредитною активністю.

Політика мінімальних резервів – найжорсткіший інструмент грошово-кредитного регулювання, виявляється в маніпуляції нормою обов'язкових резервів, які комерційні банки зобов'язані зберігати на рахунках у центральному банку, застосовується ж засіб швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в системі.

Грошово-кредитна політика – це сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, які приводить держава.

Розроблення і реалізація грошово-кредитної політики – це основна функція центрального банку.

Основними типами грошово-кредитної політики є:

  • – політика грошово-кредитної рестрикції (політика "дорогих грошей") – весь інструментарій грошово-кредитної політики підпорядковується, згідно з динамікою економічного циклу, стисненню обсягів грошової та кредитної експансії;
  • – політика грошово-кредитної експансії (політика "дешевих грошей") – забезпечення доступності для суб'єктів економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.

До цілей грошово-кредитної політики можна віднести:

  • – стратегічні – можуть бути кінцеві цілі загальноекономічної політики держави;
  • – проміжні – досягнення такого стану деякими економічними змінними, що сприятиме досягненню стратегічних цілей;
  • – тактичні – мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.

Суб'єктами грошово-кредитної політики є: банківська система – центральний банк і комерційні банки; урядові структури – Міністерство фінансів або казначейські органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи.

Для грошово-кредитного регулювання Центральний банк використовує такі інструменти:

  • – регулювання резервної норми комерційних банків;
  • – зміну норми банківського процента;
  • – рефінансування комерційних банків;
  • – валютне регулювання.

Операції на відкритому ринку – це здійснення купівлі та продажу уповноваженими установами держави її цінних паперів.

Коли Центральний банк купує цінні папери, що перебувають у володінні комерційних банків, він здійснює таким способом додаткову грошову емісію. При цьому, в зв'язку зі зростанням резерві, збільшується кредитний потенціал комерційних банків.

Обов'язкові резерви – це частина (норма в процентах) банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка, згідно з чинним законодавством або зі встановленими нормативними активами, має зберігатися у формі касової готівки комерційних банків та їх депозитів у Центральному банку.

Облікова ставка відіграє опосередковану функцію – визначає комерційним банком вартість кредитів центрального банку.

Якщо облікова ставка процента знижується, то в комерційних банків виникає зацікавленість в отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно, через зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому ринку пропозиція кредитних ресурсів.

Рефінансування комерційних банків здійснює центральний банк шляхом регулювання попиту на свої позички з боку комерційних банків з урахуванням зміни їх асортименту, обмеження цільового призначення, лімітування обсягів окремих позичок тощо.

Валютне регулювання центральний банк застосовує у разі планового зменшення маси грошей в обігу, при ньому він продає на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призводить до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, при збільшенні маси грошей в обігу центральний банк купує відповідну масу іноземної валюти.

Фіскально-бюджетна політика – це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат.

Основними функціями фіскально-бюджетної політики є:

  • – вплив на стан господарської кон'юнктури;
  • – перерозподіл національного доходу;
  • – накопичення необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.

Дискреційна та недискреційна фіскально-бюджетна політика – це основні її типи.

Дискреційна фіскально-бюджетна політика, за якої уряд свідомо маніпулює податками і державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контроль за інфляцією і прискоренням економічного зростання. Основні заходи – зміна програм суспільних робіт та інших програм, пов'язаних з витратами, зміни програм "трансфертного типу" (перерозподільних) і циклічні зміни рівня податкових ставок.

Недискреційна фіскально-бюджетна політика – це пасивна політика, пов'язана з автоматичною зміною в рівнях державних витрат і податків.

У сфері державного регулювання ринкової економіки існує необхідність застосування цілісної внутрішньо збалансованої системи заходів фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні допустимо (понад 3–4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу.

Дефіцит державного бюджету – це перевищення видатків бюджету над його доходами.

Він становить одну з основних причин інфляції. Однак дефіцит державного бюджету не є небезпечним для економіки загалом, якщо перебуває на рівні 2–3 % ВВП. У протилежному випадку дефіцит державного бюджету негативно відображається на формуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки загалом. Джерелами покриття дефіциту державного бюджету є:

  • – збільшення кількості грошей (емісія);
  • – збільшення випуску облігацій Міністерства фінансів (Казначейства);
  • – скорочення валютних резервів центрального банку;
  • – позики в зовнішніх кредиторів.

Унаслідок монопольного права друкування грошей уряд отримує дохід, що називається сеньйораж.

Покупцями облігацій Міністерства фінансів (Казначейства) можуть бути:

  • – центральний банк;
  • – комерційні банки;
  • – домашні господарства;
  • – іноземці (як приватний, так і суспільний сектор).

Купівля центральним банком державних боргових зобов'язань називається монетизацією бюджетного дефіциту. Монетизація державного бюджету призводить до інфляції. У країнах з високою інфляцією населення, зазвичай, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резерви центрального банку вичерпані, тому держава фінансує бюджетний дефіцит через емісію.

 
<<   ЗМІСТ   >>