Венчурні фірми

Світовий досвід свідчить, що важливу роль у трансформації господарського механізму, інтенсивності його структурної перебудови відіграють малі організаційні форми, як-от: венчурні (ризикові) фірми, фірми "спін-офф" (фірми-"паростки"), інвестиційні фонди (венчурне фінансування). Венчурне підприємництво – це ризикова діяльність, у процесі якої створюються і впроваджуються у виробництво нові товари, технології, послуги. Це поєднання двох видів підприємництва: фінансового та інноваційного. Відповідно до цього спеціалізовану діяльність щодо виробництва і просування на ринок нових товарів ведуть компанії і фонди венчурного капіталу та малі венчурні фірми .

Венчурні фірми – це здебільшого малі підприємства у новітніх галузях виробництва (електроніка, біохімія, біоінженерія, виробництво споживчих товарів), які швидко прогресують і в яких відбувається інтенсивна зміна поколінь продуктів і технологій, пов'язаних з базисними інноваціями. Малі венчурні підприємства спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, упровадження інновацій, організація яких пов'язана з підвищеним ризиком. Малі фірми часто створюються під одну ідею. Причинами активності венчурних фірм є такі їх переваги: вузька спеціалізація наукових пошуків або розробка невеликого кола технічних ідей;

концентрація фінансових і матеріально-технічних ресурсів за обраним напрямом дослідження;

високий рівень мотивації праці кваліфікованих спеціалістів;

гнучкість і мобільність з урахуванням ринкової кон'юнктури; можливість швидкої переорієнтації на інші напрями;

відсутність бюрократизму в управлінні, мобільність організаційної структури;

швидка комерційна реалізація ідеї, технології, винаходу;

цикл "наука – виробництво" скорочується до мінімуму.

Джерелами венчурного капіталу можуть бути:

вільні фінансові ресурси пенсійних, благодійних фондів;

державні структури;

корпоративний венчурний капітал;

приватні інвестори;

інвестиційні компанії малого бізнесу;

зарубіжні інвестори;

банки;

страхові компанії;

прибуток венчурних фондів, що реінвестується в інноваційні проекти. Успішне функціонування малого інноваційного бізнесу можливе тільки за сприятливої інноваційної політики держави. В США, наприклад, для малих інноваційних структур установлено систему різноманітних пільг. В Україні прийнято багато законодавчих актів відносно інноваційної діяльності. Поки що у більшості українських підприємств

внутрішніх ресурсів для фінансування інноваційних проектів не вистачає і тому завжди йдеться про залучення коштів із зовнішніх джерел. Позичкові інвестиційні ресурси в сучасних умовах використовують для фінансування проектів з низьким рівнем ризику та чітко визначеними шляхами успішної реалізації проекту.

Кінець 80-х і 90-ті роки відзначаються швидким зростанням міжнародної науково-технічної кооперації фірм – науково-технічних стратегічних альянсів (НТА). Це стійкі об'єднання фірм різних країн між собою і з науковими установами, державними лабораторіями на основі угоди про спільне вирішення науково-технічних проблем. У рамках стратегічних альянсів забезпечуються такі взаємодії між фірмами [7].: спільне проведення НДДКР;

взаємний обмін науковими досягненнями;

взаємний обмін виробничим досвідом;

підготовка кваліфікованих кадрів.

Кожен з учасників альянсу робить свій внесок у вигляді інтелектуальних чи матеріальних ресурсів і отримує свою частку інтелектуальної власності відповідно до укладеної угоди.

Основними мотивами створення стратегічних альянсів є:

швидкий розвиток технологій і скорочення життєвого циклу товарів, технологічних процесів і відповідно скорочення часу на проведення НДЦКР – зростання вартості досліджень у високотехнологічних галузях і відповідно розподіл витрат між фірмами на проведення спільних НДДКР;

одержання доступу до науково-технічних досягнень партнерів по альянсу;

розподіл ризику невдач у разі спільного проведення НДДК – підвищення ефективності та прибутковості.

Створення альянсів наближає фірми до споживачів, полегшу доступ до ринків, допомагає уважно відстежувати всі ринкові технологічні тенденції, творчо реагувати на ті можливості й загрози, які ці тенденції несуть у собі, постійно генерувати нові ідеї і продукти, швидко й ефективно використовувати їх з урахуванням глобального масштабу.

Науково-технічні альянси бувають горизонтальними (фірм однієї галузі) і вертикальними (фірми різних галузей). Управління НТА здійснюється або одним із провідних членів, або спеціально створеним координаційним комітетом.

Існує кілька видів стратегічних альянсів. Найпоширенішими є консорціуми, спільні підприємства, спільна науково-технічна і виробнича діяльність .

Консорціум. Це добровільне об'єднання фірм для вирішення конкретної інноваційної проблеми, здійснення проекту, програми, які обіцяють революційні зміни в техніці і технології виробництва. До консорціуму можуть входити підприємства різного профілю та розміру, різних форм власності. Учасники консорціуму зберігають свою повну господарську само стійність і підпорядковуються вибраному ними виконавчому органу в тій частині діяльності, яка відповідає цілям консорціуму Після виконання поставлених завдань консорціум може ліквідуватись.

У рамках консорціуму є можливим:

проведення науково-технічних досліджень, які складно здійснювати самостійно через значні витрати і ризик;

розподіл витрат на виконання НДДКР між фірмами-учасниками;

об'єднання фірмами-учасниками дефіцитних матеріальних та людських ресурсів для виконання НДДКР;

повний доступ до результатів дослідження і право на їх використання у виробництві.

Спільні підприємства. За даними статистики, 55% угод з науково- технічної кооперації – це угоди про створення СП. Так близько 40 % промислових компаній США з обсягом продажу більше 100 млн дол. беруть участь у створенні одного або кількох СП, близько 50% німецьких та італійських, 70% французьких і майже 90% японських.

Спільна науково-технічна і виробнича діяльність (Кейрецу). У Японії виникла одна з ефективних форм інтеграції підприємств – кейрецу, які існують у вигляді як конгломератів так і вертикально інтегрованих об'єднань. До складу конгломерату входять компанії, що функціонують у різних сферах економіки, їх діяльність координується банком або торговою компанією. Зв'язок між компаніями у складі конгломерату здійснює через взаємне володіння акціями один одного. Об'єднавшись у кейрецу, кілька десятків різнопрофільних фірм створюють універсальний багатогалузевий концерн.

Розглянуті організаційні форми взаємодії науки і виробництва не тільки впливають на глобалізацію інноваційної сфери, але і на саму природу корпорацій, створюючи умови для зміни стилю і методів управління, корпоративної культури організації.

Удосконалення інноваційної діяльності регіону.

Реалізація інноваційної моделі розвитку регіону (рис 7.6.) має відбуватися поступово, одночасно з відновленням високих темпів економічного зростання, оскільки сучасна тенденція їхнього можливого найближчого спаду знову може відкинути країну назад від досягнень нинішнього часу. Прискорення темпів соціально-економічного розвитку, ефективне використання регіональних особливостей національної економіки можливе лише за умов переходу від квазіконкурентного середовища до розвитку реальної конкуренції як механізму раціонального розміщення регіональних ресурсів. Задіяння механізму переходу власності до більш ефективно господарюючих суб'єктів шляхом якісних змін у процесах приватизації, розвитку системи банкрутства, застереження навмисного банкрутства є важливою передумовою економічних трансформацій у регіоні.

Рис. 7.6. Модель інноваційного розвитку регіону

Реалізація головного завдання – переходу до інноваційної моделі економічного розвитку – вимагає здійснення комплексу узгоджених заходів державної економічної політики, спрямованих на створення умов для переходу України до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку

• 1. Провідним напрямом у процесі переходу нашої держави до інноваційного розвитку має стати поліпшення інвестиційного клімату в Україні, а також всебічне стимулювання національного капіталотворення та інвестиційних процесів. Ключовим засобом на цьому шляху, є звільнення інвестицій в основні фонди підприємств від оподаткування податком на прибуток.
• 2. Удосконалити законодавчу базу функціонування інноваційної сфери. Зокрема необхідно внести зміни в існуючі законопроекти, які мають спрямовуватися на формування пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та інноваційної діяльності; захист прав інтелектуальної власності; залучення венчурних інвестицій до фінансування інноваційної діяльності; створення корпоративних навчально-наукових структур; забезпечення пільгового режиму реалізації інноваційних проектів.
• 3. В податковій сфері назріла необхідність прийняття Податкового кодексу. В цьому документі було б доцільно виділити спеціальний розділ, який би включав комплекс пільг інноваційного спрямування, таких як:
  • – застосування пільг в оподаткуванні прибутку інноваційних підприємств згідно з чинним законодавством;
  • – звільнення від податків наукових установ, діяльність яких здійснюється за рахунок державного бюджету;
  • – звільнення від оподаткування коштів, спрямованих на підвищення кваліфікації та перепідготовку наукових кадрів (з прирівнюванням їх до інвестицій у людський капітал);
  • – звільнення від оподаткування коштів підприємств, що спрямовуються на фінансування наукових досліджень (з прирівнюванням їх до інвестицій в інтелектуальний капітал);
  • – надання пільг в оподаткуванні комерційних банків, які здійснюють кредитування (насамперед довгострокове) інноваційних підприємств.
• 4. Забезпечити бюджетне фінансування наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності відповідно до Законів України "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", "Про інноваційну діяльність", "Про внесення змін до Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків", "Про освіту", "Про вищу освіту".
• 5. Розробити і затвердити законопроекти про реалізацію права держави на об'єкти інтелектуальної власності у сфері науки і технологій; про венчурне фінансування інноваційної діяльності та венчурні фонди; про спонсорство у науково-технічній сфері.
• 6. Удосконалити структуру державного управління науково- технологічною та інноваційною діяльністю, а також упорядкувати систему дорадчих та міжвідомчих робочих органів у сфері науково – технологічної та інноваційної політики.
• 7. Сформувати регіональну стратегію розвитку інноваційної діяльності.
• 8. Визначити центри інноваційних розробок (технопарки та технополіси), їх статус та передбачити відповідні ресурси для їх формування і розвитку.
• 9. Визначити потреби національної економіки у спеціалістах з менеджменту науково-інноваційної діяльності та сформувати відповідне державне замовлення на їх підготовку.
• 10. Забезпечити здійснення постійного моніторингу існуючих нормативних актів, а також тих, що готуються до прийняття, на предмет їхнього впливу на інноваційну діяльність.
• 11. Продовжувати вдосконалення і розвиток чинного законодавства у патентно-ліцензійній сфері, приведення його у відповідність із нормами міжнародного права у сфері інтелектуальної власності.

Виконання завдань та досягнення встановлених цілей регіональної інноваційної діяльності може бути забезпечене тільки при умові їх тісного взаємозв'язку і послідовного втілення у життя. Формування регіональної інноваційної системи має реалізовуватись в слідуючих напрямах:

• 1. Становлення регіональних центрів інноваційної діяльності.
• 2. Створення регіонального інноваційного технопарку або в окремих випадках – і технополісу як цілісного науково-промислового організму.

Для чіткої узгодженості і координації зусиль по реалізації стратегічних та тактичних завдань представляється доцільним формування слідуючих довгострокових напрямів-програм :

• 1. "Експортна" – здійснення зовнішньоекономічної діяльності, макромаркетингу, просування продукції на зовнішні ринки.
• 2. "Технологічних запозичень" – забезпечення якнайшвидшого оновлення основних фондів підприємств за рахунок закупівлі та впровадження новітніх іноземних технологій.
• 3. "Інформаційна" – створення новітніх баз даних та інформаційних мереж, які б зв'язали всіх учасників інноваційних процесів між собою та із світовим інформаційним простором, виставочно-демонстраційна діяльність, тощо.
• 4. "Інвестиційна" – забезпечення створення привабливого інвестиційного клімату у регіоні для залучення достатнього притоку зовнішнього та внутрішнього, державного та недержавного капіталу для реалізації інноваційних проектів.
• 5. "Програма "Освіта-наука" – переорієнтація академічної науки та освіти на практичну направленість.
• 6. "Венчурне підприємництво" – державна та корпоративна підтримка малих форм бізнесу у сфері розробки та виробництва високотехнологічної продукції, створення бізнес-інноваційних структур різних типів.
• 7. Створення багатофункціональної структури регіонального рівня, для забезпечення діяльності всієї інноваційної системи.

Інтегральним критерієм ефективності інноваційної діяльності в межах певної території (регіону, територіальної громади) може бути приріст загальної вартості національного багатства (а не тільки валового продукту) на одиницю обсягу інвестицій в інноваційну діяльність (рис. 7.7.).

Рис. 7.7. Інтегральний критерій ефективності інноваційної діяльності

Національне багатство країни включає чотири компоненти: виробничий капітал (реальні та фіктивні активи), природний капітал, людський капітал, соціальний капітал. Відповідно, національне багатство території можна розглядати як сукупність регіонального виробничого капіталу, природних ресурсів і їх екологічного стану, людського капіталу (демографічний склад, рівень здоров'я і освітній рівень населення), а також соціальної інфраструктури та соціальних зобов'язань. Відтворення і розвиток цих компонентів національного багатства вимагає відповідної інноваційної діяльності у сфері екології, освіти, охорони здоров'я і соціальної інфраструктури.

Тому доцільно виділяти два напрями інноваційній діяльності, які пов'язані з відтворенням національного багатства регіону, і, відповідно, два класи інноваційних проектів:

• – ринково-орієнтовану інноваційну діяльність (інноваційні проекти комерційної спрямованості), орієнтовану на ринкові структури і отримання прибутку в короткостроковому та середньостроковому періодах;
• – соціально-орієнтовану інноваційну діяльність (некомерційні інноваційні проекти), орієнтовану на вирішення проблем екології, освіти, охорони здоров'я, розвитку соціальної інфраструктури, яка направлена, перш за все, на вирішення довгострокових стратегічних задач розвитку регіону.

Тільки комплексний розвиток цих форм інноваційної діяльності здатний ефективно вирішувати проблеми соціально-економічного розвитку регіону.

Вкрай актуальною в цьому контексті для нашої країни залишається проблема нерівномірності територіального розподілу економічного і науково-технічного потенціалу.

Запропонований підхід дозволяє виділити два основні напрями інноваційного розвитку регіонів:

• а) формування територій інноваційного розвитку;
• б) використання елементів інноваційної діяльності на окремих територія, здатних здійснювати певні її види, які направлені на саморозвиток.

Формування і функціонування системи управління інноваційною діяльністю на регіональному рівні доцільно здійснювати, використовуючи слідуючі принципи:

• 1. адаптованості до місцевих умов. Структура і масштаби регіональних інноваційних систем, а також методи регулювання їх діяльності повинні бути максимально адаптовані до місцевих умов і орієнтовані на ефективне та економічне рішення проблем конкретної території.
• 2. мінімальної достатності. Інноваційна система повинна включати певну сукупність компонентів, кожний з яких виконує властиву йому функцію в рамках системи. Це: організації, підприємства і фізичні особи, здатні займатися інноваційною діяльністю; регіональна інфраструктура, яка забезпечує взаємодію суб'єктів інноваційної діяльності; джерела фінансування суб'єктів інноваційної діяльності і обслуговуючої їх інфраструктури; елементи структури місцевих органів влади, що забезпечують регулювання інноваційної діяльності на регіональному рівні.
• 3. комплексної участі місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування в процесі управління інноваційною діяльністю відповідно до принципу розподілу повноважень.
• 4. пріоритетності соціальних завдань. Для інноваційної діяльності на регіональному рівні одним з пріоритетів є вирішення локальних завдань у сфері зайнятості, освіти, екологічної безпеки та соціально- економічного розвитку території.
• 5. адресності. Продукти інноваційної діяльності повинні мати виключно адресний характер (вже на стадії оформлення замовлення повинна бути ясність щодо об'єктів, форм і масштабів їх впровадження).
• 6. фінансової відповідальності за ухвалення управлінських рішень. Вибір інноваційних проектів в процесі їх фінансового відбору для подальшого фінансування і реалізації повинен здійснюватись особами, що мають відповідні повноваження, в тому числі у виділенні бюджетних коштів.

Запровадження в Україні елементів регіональної інноваційно- інвестиційної моделі економічного зростання має забезпечуватися комплексним застосуванням всіх доступних важелів економічної політики, мобілізацією підприємницького потенціалу суспільства, взаємодією держави і регіону, науки та бізнесу.