Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Вступ

Знання стає істинним тоді, коли людина переконалася в його відповідності реальності. Так само соціокультурна орієнтація та персональне самоствердження зумовлені силою переконання. Однак переконання є складним, суперечливим поняттям, яке не так легко підлягає аналізу. Що переконує людину в реальності подій, фактів, у правдивості слів та цінності ідей: правильність доведень і висновків вчених або експертів, чи можливість все побачити наочно? Можливо це сила логічних доказів, або загальне визнання, яке називають традицією? Відповісти на ці питання неможливо без урахування досягнень логіки, культури філософського мислення, думки окремої людини та духовно-культурної ситуації епохи.

Категорія "переконання" вивчається багатьма науками: логікою, філософією, психологією, риторикою, теорією соціальної комунікації тощо. Однак важливе місце серед них займає теорія аргументації, що узагальнює і систематизує все те, що сказано про переконання іншими науками. Аргументацію можна визначити як спосіб міркування, що складається з доказу і спростування, у процесі яких формується переконаність в істинності або хибності того чи іншого положення самого автора і його опонентів. Предметом теорії аргументації є вивчення тих багатоманітних дискурсивних засобів, що дозволяють посилювати або зміцнювати переконання індивіда чи аудиторії.

Мета аргументації – прийняти різного роду теоретичні, наративні положення окремою людиною, науковою спільнотою чи аудиторією. Істина та добро можуть бути проміжними цілями аргументації, а кінцевою метою завжди є переконання аудиторії в справедливості запропонованого її увазі доказу чи висловлювання. Це означає, що опозиція "істина – заблудження", або "добро – зло" не постають ключовими ані в аргументації, ані в її теорії. Аргументи можуть наводитись не лише на підтримку тез, які подаються в якості істинних, але і на підтримку хибних або невизначених положень і тверджень. Аргументовано можуть відстоюватися не лише "добро і справедливість, але і те, що здається або в подальшому виявляється злом".

Виникнення мистецтва аргументації та доказу пов'язують з становленням логіко-вербального мислення. Так, у традиції давньокитайської філософії виокремлюється особлива роль бінарних позицій ("інь-янь"), які мали онтологічний, гносеологічний і логічний статус. Головним джерелом і каноном визначається відома книга "І цзин" (або "Книга перемін"), що слугувала зразком правил міркування для багатьох поколінь мислителів. Мисленнєві дії за зразком можна віднести до розряду знаково-символічного – образного мислення, однак усе ще не логіко- вербального, оскільки воно не мало характеру "достовірної послідовності".

Теорія аргументації починає формуватися в епоху античності, пройшовши тривалу історію розвитку. Інтерес до міркування саме як до процесу, що надає можливість відкриття істини, особливо яскраво виявився в Давній Греції. Правильність мови, послідовність слів та їхній взаємозв'язок на доведення того чи іншого положення відомий філософ Демокріт назвав логічністю (від "логіка"). Поняття "логіка" у його сучасному вживанні не настільки багате смисловими відтінками, як давньогрецьке слово "logos", від якого вона походить.

Іншими словами, з терміном "логіка" зазвичай пов'язують три основні ідеї: а) ідею необхідного зв'язку явищ об'єктивного світу, коли говорять про "логіку речей", або "логіку господарських відносин", або "логіку політичної боротьби" тощо; б) ідею необхідного зв'язку понять, завдяки яким відбувається пізнання "сутності речей та істини", коли говорять про "логіку пізнання"; в) ідею доказів та спростувань. Останній пункт має безпосереднє відношення до предмету логіки як науки в її основному значенні.

На логічність як зв'язок понять звертали увагу вже в школі Піфагора. Ідея логічності як зв'язку суджень і доказів сприяла формулюванню першої напівформальної логічної теорії Арістотеля – силогістики, звертаючи в її контексті увагу на діалектику. її винахідником, за словами самого Арістотеля, був філософ Зенон Елейський. У діалектиці питання і відповіді мали слугувати одній меті – прояснити "суть справи", допомогти знайти істину. Зокрема цьому допомагали перші аргументи мегарської школи. Її засновник Евклід, на прикладі Зенона, вживав побічні докази для спростування хибних, з його точки зору, філософських поглядів. Важливо і те, що логіка і діалектика в уявленнях того часу призначалися для надання переваги в міркуваннях і доказах, у пошуках істини.

Для давньогрецьких філософів діалектика була свого роду "грою інтелекту": не прикладним, а "чистим" мистецтвом. Антиподом діалектики стала софістика, що, спираючись на ту саму практику діалогічної суперечки, намагалася перетворити техніку дискусії в мистецтво "словесного вміння", цільовою функцією якого була б не істинна, а формальна перемога. Водночас виникає еристика – суперечка заради перемоги. Софісти висунули в якості мети дискусії не істину, а успіх і практичну вигоду, навіть якщо при цьому найгірший аргумент потрібно захищати як найкращий за допомогою різних хитрощів у міркуванні. Діяльність софістів викликала інтерес до систематизації таких способів міркування, що надалі (коли виникла логіка) отримали назву логічних помилок – паралогізмів (якщо помилка не була спровокованою), і софізмів (якщо помилка робилася свідомо). Так поступово з протилежності діалектики і софістики виявлявся характер надуманих доказів і формувалися основи наукової теорії доказу – аподейктики. З аргументів софістів починається риторичний дискурс, а з аргументів Арістотеля – логічний.

Отже, в античній інтелектуальній традиції аргументація є опорою філософського мислення в якості засобу діалогу, бесіди і дискусії. Аргументація більше належала до сфери діалектики, софістики та риторики і в певному розумінні протиставлялась доказу, хоча призначення доказу полягає в підтримці тези або положення аргументації – твердження, яке аргументуюча сторона вважає необхідним зробити частиною переконань. Доказ, як і спростування – це логічні процедури, якими широко використовують в різних науках та інших сферах інтелектуальної діяльності людини. Однак лише в логіці розкривається природа доказу, описується його структура, визначаються види та встановлюються спеціальні правила.

Таким чином, діалектика розумілася як мистецтво творення раціональної аргументації в дискусії загалом, а риторика – як вміння доказу в ораторському мистецтві. Риторика почала активно розвиватись в Давньому Римі, де особливу увагу приділяли подальшому розвитку способів і методів аргументації. Зокрема видатний давньоримський мислитель і оратор Марк Туллій Цицерон постійно підкреслював необхідність поєднання красномовності з переконливістю компетентної аргументації. "Усі сили і здібності оратора, – вважав мислитель, – слугують виконанню наступних п'яти завдань: по-перше, він повинен знайти зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене по порядку, зваживши і оцінивши кожний доказ; по-третє, прикрасити все це словами; по- четверте, закріпити промову в пам'яті; по-п'яте, проголосити її з гідністю і приємністю". З переходом від республіки до імперії потреба в публічних дискусіях в Римі помітно знизилась, тому риторика і аргументація продовжували свій розвиток лише в межах судової практики, де з часом почав переважати діловий стиль з короткими і емоційними формулюваннями.

В епоху Середньовіччя з'явилися нові тенденції, зумовлені головним завданням – проводити проповіді і богословської полеміки, засновані на логічній послідовності та методичності мислення. "У строгих формах логічного і юридичного мислення знаходить собі місце заворожуюча сила безпосередніх одкровень думки, яка мала метафізичне значення", – писав К. Ясперс. В основному це була гомілетика, основна мета якої полягала у релігійному духовно-моральному вихованні, навчанні і схоластичній освіті.

Разом із тим в західноєвропейській середньовічній традиції мислення у філософії та теології поступово кристалізувалися нові форми аргументації й теоретичного обґрунтування. Вивчення семи "вільних мистецтв" (тріо: граматика, риторика, діалектика; квартет: арифметика, геометрія, астрономія і музика) входило в програми шкіл, а потім і університетів. З форм ерудиції вони поступово перетворювалися в інструменти дослідження та тлумачення істин християнства. Схоластична логіка, завдяки здатності абстрактного теоретизування, мала певні досягнення: "аналіз формальної структури висловлювань (пропозиціональних зв'язок і кванторів), аналіз типових логічних помилок (Sophismata) і парадоксів (de insolubiliis), більш витончене, ніж арістотелівське, розроблення логічної теорії необхідного слідування (de obligatoriis) і матеріального слідування (de conseguentiis)". Вказані теоретичні розроблення були використані в аргументації, особливо в доказах буття Бога (онтологічний, космологічний, моральний тощо).

В епоху Нового часу, у зв'язку з розвитком експериментального природознавства, потреба в аргументації та доказах знову актуалізується. Про новий підхід до аргументації заявив Ф. Бекон. На думку мислителя, вона повинна стати методом переконання в пізнанні природи. Пізніше, в епоху Просвітництва, у Франції виходить дві важливих роботи: А. Арно, К. Лансло "Всезагальна раціональна граматика" і А. Арно, П. Ніколь "Логіка, або Мистецтво мислити", що увійшли в історію логіки під назвою "Граматики" і "Логіки Пор-Ройяля". Наріжним каменем міркувань авторів цих робіт були логіко-методологічні ідеї роботи Р. Декарта "Правила для керівництва розуму", і Б. Паскаля "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати". Пізніше ця лінія була продовжена Е. Кондільяком в роботах "Логіка, або Начала мистецтва мислити" і "Про мистецтво міркування". У німецькому Просвітництві на конструктивну роль логіки в практичній аргументації звернув увагу Г. В. Лейбніц. Він вважав, що закони логіки адекватні законам здорового глузду, а "логічна форма" структурує будь-які міркування, а отже, створює умови для проведення міркування в будь-якій сфері діяльності. Особливе значення для культури логічного мислення відіграли праці та діяльність іншого німецького мислителя X. Вольфа, "родоначальника логічної освіти німців" (Г. Гегель). Дотримуючись просвітницьких установок, що всі люди наділені розумом від природи, X. Вольф розрізняє природну і штучну логіку. Останню він підрозділяє на теоретичну (вчення про поняття, судження, умовиводи) і практичну (теорія аргументації).

Надалі шляхи теоретичної та практичної логіки розходяться. В XX столітті теоретична логіка набуває математичної (символічної) форми. Відродження наукового інтересу до проблем діалогу, доказу, аргументації та переконання виникає в другій половині минулого століття в зв'язку з виходом роботи бельгійського вченого X. Перельмана "Нова Риторика". До ідеї створення альтернативної логіки він прийшов у результаті вивчення ціннісних суджень, пов'язаних зі справедливістю, свободою, совістю тощо, що не могли бути осмислені в межах формально-логічного методу. "Ми перевірили ту частину арістотелівської логіки, – писав X. Перельман, – яка тривалий час була забута, або принаймні ігнорувалася, нею зневажали. Ця частина мала справу з діалектичними міркуваннями, що протиставлялися демонстративним, названим Арістотелем аналітичними... Ми назвали цю нову, відроджену галузь дослідження, присвячену аналізу неформальних міркувань, “Новою Риторикою”".

Значний вплив на вивчення філософської та наукової аргументації в XX столітті здійснили: аналітична філософія; логіка, методологія і філософія науки; філософія мови; дослідження семіотики і рефлексивного процесу; герменевтика тощо.

У сучасних дослідженнях з логіки і методології наукового пізнання проводиться розмежування між поняттям "доказу" і "аргументації". Наукою про докази у вузькому смислі слова є логіка в її нинішній символічній (математичній) формі. Під доказом в логіці розуміється процес (метод) встановлення істини, обґрунтування істинності судження. Варто зазначити, що термін "доказ" має декілька значень: по-перше, факти, за допомогою яких встановлюється істинність повного положення; по- друге, джерела доказів, наприклад, літописи, архівні дані, розповіді очевидців, мемуари; по-третє, логічна процедура, що встановлює істинність певного положення за допомогою тих положень, істинність яких вже встановлена раніше і не викликає сумніву. Доказ, у вузькому смислі слова (точніше, формальний доказ), у точних дедуктивних науках являє собою ланки умовиводів, побудованих відповідно суворим правилам, які ведуть від істинних посилок до положень (тез), що доказуються (висновку), формулювання і зміст яких відомі раніше. Залежно "від типу обраної формальної системи поняття доказу буде мати різні уточнення і визначення".

Теорія аргументації має справу з поняттям "доказу" в широкому смислі цього слова. Це означає, що під доказом часто розуміють усе те, що переконує в істинності того чи іншого положення, у т. ч. системи міркувань з інтуїтивно значущим характером аргументів. На відміну від строгого доказу досить часто аргументація є пошуком тези або остаточного формулювання того, що отримується в результаті дослідження. У такому разі, теза не дана заздалегідь і являє собою кінечний підсумок перегляду і відбору аргументів, відмову від сумнівних формулювань. "...Теорія аргументації, – зазначає О. А. Івін, – не зводиться до логічної теорії доказу, яка спирається на поняття істини і для якої поняття аудиторії та переконання зовсім чужі. Також теорія аргументації не зводиться до методології науки або теорії пізнання. Аргументація – це певна людська діяльність, що протікає в конкретному соціальному контексті і має своєю кінечною метою не знання саме по собі, а переконання у визнанні тих чи інших положень. Серед останніх можуть бути не лише описи реальності, але й оцінки, норми, поради, попередження, декларації, обіцянки тощо. Звісно теорія аргументації не зводиться і до еристики – теорії дискусії, оскільки дискусія – це лише одна із можливих ситуацій аргументації".

Аргументація і доказ є постулатами логіки. У практичній діяльності, наприклад, в криміналістиці, коли говорять про доказ, насамперед беруть до уваги фактичні дані про будь-які обставини, які мають значення для правильного вирішення судової справи. Доказом (на основі цього прикладу) слугують показання свідків, висновки експертів тощо, які переконують безпосередньо. Однак в цьому випадку чимало положень обґрунтовується також міркуванням, яке використовує логіку, адже кожний аналіз фактичного матеріалу вимагає застосування певних логічних схем, правил міркувань. Хоча, на думку Б. Рассела, незважаючи на дедуктивний характер міркувань юристів, вони все ж "рідко постають в строгому логічному формулюванні і на практиці включають деякі емпіричні положення до і після загальних засновків". Також мислитель вказує, що юридичні норми випливають із загальних принципів, тому їх потрібно вміти застосовувати у конкретних обставинах.

У виявленні суті та змісту аргументації логічні правила – це загальнозначущі норми поведінки для мислення. Організоване мислення передбачає певну структурованість і примусовість окремих її кроків. І якщо остання відповідає певній, визначеній задачі, то така примусовість повинна бути логічною: вона повинна виражати зв'язок думок і положень за визначеними правилами, які відображають відповідні закономірності мислення, його рух від істини до істини. Один із засновників сучасної (математичної) логіки Г. Фреге писав: "Слово “прекрасне” визначає естетику, слово “добро” – етику, а слово “істинне” – логіку. Безумовно, істина є метою кожної науки; але логіка пов'язана з нею зовсім іншим способом. Відкривати істини – завдання кожної науки; логіка ж досягає пізнання законів істинності". Хоча вивчення логічних правил умовиводів (ознайомлення зі схемами логічно правильних умовиводів) не гарантує уникнення помилок, однак підвищує якість мислення, рівень свідомого контролю за правильністю міркування, дозволяє принаймні попередити явні помилки логічного характеру.

Основне завдання логіки – це каталогізація правильних аргументів (правильних форм міркувань). Відома з часів античності система таких аргументів називається процесом дедукції (від латин, deductio – виведення). Це рух думки "від загального до одиничного або окремого", коли початком (засновками) міркування (умовиводу) є ті чи інші основоположні істини (аксіоми, постулати, норми моралі, права тощо), що мають характер загальних тверджень ("загальне"), а його закінченням – логічні наслідки із посилок, теореми ("окреме", "одиничне"). Перший набір дедуктивних аргументів в історії було сформовано представниками силогістики – теорії логічного виведення Арістотеля. З часом, у зв'язку з її розвитком, виникає логіка висловлювань, контури якої було започатковано в школі стоїків. Поняття аргументації може розглядатися паралельно дедуктивному руху мислення – індукції (від латин, inductio – наведення), у якій розвиток думки проходив від "окремого, одиничного" до "загального". Цей процес став предметом особливої теорії, названої "індуктивною логікою"

Отже, в змісті аргументації може перебувати все, про що індивіди думають в процесі інтелектуального спілкування: як вони описували дискурс і які раціональні засоби та системи винаходили, коли міркували про мову і процеси комунікації.

На формування та становлення аргументації вплинув розвиток логіки. Зведена до доказу, аргументація втратила кредит довіри з боку строгої науки, а зберегла лише статус інтелектуальної надбудови над дискурсом. Хоча варто зауважити, що проблема "загальнозначущостї" в строгому смислі вирішується лише там, де можлива мова про логічний доказ. Взята в більш широкому контексті, аргументація не завжди відповідає умовам "примусової строгості" такого доказу. Загалом законність аргументації "є питанням рівня: він більш або менш сильний, – вказує Р. Бланше. – Ось чому він ніколи не виступає замкненим: завжди можна досягнути його посилення, добираючи потрібні аргументи". Але в цьому випадку ми змушені слідувати законам логіки, підбираючи аргументи так, щоб вони узгоджувалися між собою.

В останні десятиліття ставлення до значення і ролі аргументації дещо змінилося. Теорія аргументації знову стає актуальною, зокрема в якості методології переконання. Аргументація покликана переконувати, а не примушувати погоджуватися з тезою чи твердженням. При цьому цілком закономірно, що теорія аргументації, окрім логічно законних форм міркування, досліджує і охоплює своїм аналізом також всі мисленнєві форми і феномени, які використовуються або можуть бути задіяні de facto з метою переконання. Цей момент активно реалізовано в запропонованій роботі.

Аргументацію потрібно розуміти як обґрунтування тих чи інших думок і дій, спосіб переконання через залучення значущих аргументів з метою їх захисту, спонукання до певної думки про них, визнання або роз'яснення. У такому розумінні аргументація завжди є діалогічною і ширшою за логічний доказу, який є монологічним. Аргументація асимілює не лише логіку ("техніку мислення"), але й мистецтво підкорювати думку, почуття і волю індивіда ("техніку переконання"), Іншими словами, правильний логічний висновок, його обов'язковість та загальнозначущість зумовлені взаємозв'язком суджень, згідно з правилами виведення. Якщо ж при цьому "має місце переконаність в істинності посилань та аксіом, то логічний висновок стає логічним доказом, тобто найбільш сильним варіантом аргументації".

Разом з доказом і аргументацією визначальним для теорії аргументації є поняття обґрунтування. З нього, починаючи з часів античності, походить вся множина філософських ідей і супроводжуючих їх теоретичних та логічних аргументів про основи буття та пізнання. Лише значно пізніше, коли виникла окрема методологія науки з її вимогою логічних засобів, стверджується право на доказ. Обґрунтування і доказ стають головними складовими аргументації – обґрунтування обов'язковим, а доказ бажаним. Іноді їх навіть не розрізняють, що особливо помітно в гуманітарній сфері знання з об'ємно невизначений поняттям доказу. Однак обґрунтування є необхідним у будь-якій важливій аргументації, а доказ – це лише достатня (але не необхідна) умова цього моменту мислення.

Усі багатоманітні способи обґрунтування поділяються на абсолютні та порівняльні. Перше передбачає приведення переконливих, тобто достатніх аргументів, на основі повинно бути прийнято обґрунтоване положення. Друге постає системою переконливих доказів на підтримку тези, що краще застосовувати положення, яке обґрунтовується, ніж те, яке йому протиставляється. Структура абсолютного обґрунтування: "А повинно бути прийнято в силу С". Структура порівняльного обґрунтування: "Краще прийняти А, ніж прийняти В, у силу С". Порівняльне обґрунтування називають раціоналізацією: в умовах, коли абсолютне обґрунтування є недосяжним, порівняльне обґрунтування постає істотним кроком в удосконаленні знання, у наближенні його до "стандартів раціональності", а отже, істинності.

Цілком логічно можна допустити, що абсолютне і порівняльне обґрунтування (обґрунтування і раціоналізація) загалом не зводяться один до одного, хоча часто доповнюють. Вимоги обґрунтованості та раціональності знання відіграють провідну роль як в системі теоретичного і практичного мислення, так і в сфері аргументації. У цих вимогах перехрещуються і концентруються всі інші теми епістемології, у результаті чого можна сказати, що обґрунтованість і раціональність є синонімами здатності осягнути завдяки розуму реальність і зробити висновки, що стосуються практичної діяльності. "Без таких вимог, – вказує О. А. Івін, – аргументація втрачає одну зі своїх істотних властивостей: вона перестає апелювати до розуму тих, хто її сприймає, до їхньої здатності раціонально оцінювати аргументи, які приводяться, і на основі такої оцінки приймати їх або відкидати".

Для розуміння сутності аргументації важливо враховувати, що обґрунтування може бути (і зазвичай буває) слабкішим, аніж доказ. Від обґрунтування вимагається переконаність, а вона ніколи не буває абсолютною. Криза основ математики або іншої науки (яка цілком є закономірною в процесі їх розвитку), не вирішується одразу. Але не через недостатність аргументів, а в зв'язку з відносністю і конвенціональністю можливих для подолання кризи обґрунтувань. Суб'єктивний момент вибору аргументів у цій ситуації залишається неусувним. Вводячи ментальний вимір у тему аргументації та обґрунтування, закономірно зробити висновок, що обґрунтування як "інтелектуальне завдання" – це зворотний бік відкриття, коли чітко усвідомлюється, що "прийняти" ще не означає "зрозуміти", причому зрозуміти так, щоб стала очевидною "суть справи", – підсумовують І. А. Герасимова і Μ. М. Новосьолов. Вони зазначають, що цій темі важливого значення надавав Б. Паскаль, який писав, що спочатку "відчуває серце", а вже потім "доводить розум", оскільки "саме серцем ми пізнаємо нагальні поняття, і даремно розум, до того ж непричетний, намагається їх спростувати".

Із філософської позиції обґрунтування – це певний критичний хід міркувань стосовно певного предмету чи явища. Зазвичай ми вимагаємо логічної ясності від даних міркувань, хоча іноді прагнемо переконувати, основуючись на аргументах, які застосовуються без тактики, стратегії або чітко визначеної логіки. Однак, у кожному випадку "обґрунтування зумовлює належну аргументацію для пояснення будь-чого: буття, пізнання, мислення, діяльності тощо. У цьому розумінні обґрунтуванням рівносильно є і вказані причини, і індукція, і логічній висновок". При цьому необхідно розрізняти емпіричні та теоретичні аргументи обґрунтування. їх еклектичне змішування загрожує втратою строгості в міркуваннях або побудові наукової концепції.

Теорія аргументації, як напрям, який підтримує традиції арістотелівської та сучасної логіки, риторики, філософії, незважаючи на "дух традицій", все ж перебуває в подальшому процесі розвитку і становлення. Це зумовлено тектонічними змінами у соціокультурні й ситуації, які підвищують відповідальність за долю планети, удосконаленням демократичних форм правління, досягненням консенсусу у вирішенні політичних, економічних, екологічних та інших глобальних проблем. Ствердження інформаційного суспільства викликало до життя нові форми та рівні спілкування, що "виокремило мислення як цінності, яку потрібно удосконалювати і розвивати". Вищесказане вимагає розроблення нових концепцій і способів аргументації для вирішення актуальних проблем сучасності, як в науці, філософії, логіці, так і в практичному житті.

Серед факторів соціального життя, які мають вплив на оновлення системи мислення і діалогу, що актуалізує потребу в теорії та практиці аргументації, варто виокремити такі: масовість комунікацій та інтенсифікація ділового і культурного обміну; комунікативно-інформаційні технології; інформаційні війни; глобалізація і пов'язані з нею суперечності; плюралізм культурних традицій та їхній синтез у взаємодії соціокультурних систем; проблеми міжкультурних і цивілізаційних комунікацій; диференціація наук і пошуки інтегративних способів пізнання і мов спілкування; індивідуалізація життя людини і проблеми діалогу світоглядів, дотичність різних картин світу, когнітивних стилів тощо.

У такій ситуації сучасні дослідження з аргументації є принципово міждисциплінарними. Окрім того, досить часто аргументація у ролі складової частини входить в більш обширні дослідницькі програми з власними цілями і задачами. Наприклад, це система логічних, філософських, мовних, психологічних дисциплін, а також юриспруденції та культурології. Також проблема аргументації вивчається і застосовується в прикладних дослідженнях: когнітивні моделі аргументації на основі штучного інтелекту; менеджмент; моделі політичного мислення; ділове спілкування; теорія прийняття рішень; теорія масових комунікацій; психотерапія.

Теорія аргументації належить до системи логічних дисциплін, тому її проблематика засновується на логічній методології. У контексті логічної традиції увага в ній акцентується на аргументації, що виступає інтелектуальною процедурою (доказ в широкому смислі слова), і обґрунтуванні. Теорія аргументації як логічна дисципліна увібрала в себе досягнення логічної методології. Потрібно зазначити, що предметом сучасної риторики також є аргументація, що мислиться певним аспектом мовно-словесної творчості. Хоча предмети теорії аргументації в логічному і риторичному контекстах мають багато спільного, проте їх відрізняють способи пізнання, методологія і понятійна систематизація.

Сучасні концепції аргументації, хоча і виникають в просторі міждисциплінарного підходу, але реалізують системний підхід до аргументації. У межах виявлення теоретичної та практичної сутності аргументації можна виокремити важливі напрями її дослідження, що більшою чи меншою мірою пов'язані з предметом логіки та логічним мисленням. Так, філософсько-методологічний підхід до аргументації (А. П. Алексеев, А. А. Крушанов) використовує фундаментальні категорії пізнання і спілкування для дослідження природи феномену аргументації, проблему свободи в аргументаційному діалозі, питання співмірності аргументації з раціональним розумінням. Значна увага приділяється виявленню філософської природи аргументації, ролі дискусії в науці. Загальні характеристики аргументу і системи аргументації здійснюють у своїх працях з логіки В. Ф. Асмус, В. А. Бочаров, В. Н. Брюшткін, Μ. І. Кандаков, Г. К. Гемпель, Г. Кюнг, Є. Д. Смірнова та інші. Аргументацію як предмет неформальної логіки і риторики досліджує А. П. Політюк.

У межах логіко-методологічного і логіко-прагматичного підходів проводиться вивчення логічних основ аргументації в науковому пізнанні та прагматичних комунікативних взаємодіях (О. А. Івін, А. Є. Конверсъкгш, В. Б. Родос, Г. І. Рузавін, І. В. Хоменко, А. А. Старченко та ін.). Також отримали визнання праці фінського філософа-аналітика Я. Хінтіккі з питань стратегій "діалогових ігор". Обширні дослідження з вивчення раціональних аспектів діалогу проводить бельгійська школа "прагма-діалектичної аргументації".

Якщо логіко-семіотичний підхід зосереджує свою увагу на методах "знакового аналізу аргументації", то логічна герменевтика намагається об'єднати принципи символічної логіки з герменевтичними принципами пізнання і значною мірою спирається на "ідеї некласичних логік". Логічна інтерпретація філософських систем, вивчення проблем філософських суперечностей становлять предмет вивчення аргументації у польській школі логіків. У працях з формально-логічного моделювання аргументації використовуються математичні методи (насамперед за побудови аргументативних моделей). Спираючись на основні положення Я. Лукасевича, який виступав в опозиції до логічного детермінізму, польський логік С. Яськовськиіі сформулював умови для дискусійної імплікації та дискусійної еквівалентності, створивши першу двозначну модальну логіку дискусій. Згідно з її результатами, у логічних системах поняття аргументації уточнюється відповідно до замислу дослідника. Іакож заслуговують на увагу моделі аргументаціиних стратегій, розроблені на основі "правдоподібних висновків".

Актуальний у сучасній філософській методології та науковій епістемології когнітивний підхід до вивчення аргументації реалізується за різними напрямами. По-перше, у когнітивному підході на основі штучного інтелекту вибудовуються формальні моделі аргументації із залученням "ідей логіки до комп'ютерної лінгвістики". По-друге, вивчення аргументації у межах еволюційної та когнітивної епістемології здійснюється через осмислення її феноменів у процесі еволюції за допомогою тих форм мислення, що існують і розвиваються. В еволюційно-когнітивних дослідженнях широко використовуються ідеї теоретико-інформаційного підходу. Варто зазначити, що особлива увага приділяється знаково-символічному представництву мислення, його творчим стратегіям тощо. По-третє, культурологічний підхід до аргументації передбачає вивчення стилів і способів мислення, питання про коректні-некоректні методи аргументації, способів діалогу в національно-культурних традиціях. Важливим тут є порівняльний аналіз західних і східних ментальних стратегій. По-четверте, синергетичний підхід до аргументації зосереджує свою увагу на процесах нестабільності, спрямовуючи дослідження на логіко-методологічні основи їх вивчення.

Значний обсяг наукових робіт, що демонструє увагу до проблеми аргументації у логіці та філософії, надає можливість запропонувати структуру теорії аргументації, що систематизована на основі логічної методології. Насамперед це методологічні проблеми аргументації, серед яких: структура доказу і аргументації та вимоги до них; аргументація та контраргументація; несуперечливість і сумісність концептуальних систем; постановка, оцінка, аналіз і вирішення проблем. Логічні основи аргументації охоплюють: вчення про поняття (кількісний і якісний аналіз понять); вчення про класифікацію та інші способи пізнання; вчення про визначення; процедури питання-відповіді в системі аргументації; теорію виведення і некласичні логіки в додатках до аргументації (аналіз модальних, тимчасових, епістемних, нормативних контекстів і типів доказів; стратегії багатозначних, паранесуперечливих і релевантних логік в аргументації); логічний аналіз антиномій і парадоксів. Логічні основи наукової аргументації охоплюють пояснення, розуміння, прогнозування, конструювання, моделювання. До аргументативного діалогу належать принципи, способи і типи аргументів у діалозі (загальному, діалектичному, полемічному, управлінському тощо); логіко- семіотичний аналіз комунікативної аргументації; когнітивні стилі в аргументативному діалозі. Окреме місце займає логічна герменевтика, до якої належать структура і способи творення текстів (наукових, художніх, сакральних). У прикладних дослідженнях аргументація передбачає моделювання соціальних комунікацій, політичного мислення, прийнят тя рішень тощо.

Важливе місце у теорії аргументації займають поняття доказу в широкому розумінні слова (або аргументації) та обґрунтування. До останнього належать: емпіричне, теоретичне, контекстуальне обґрунтування, а також абсолютне і порівняльне, що співвідносяться з аргументацією як засіб і мета. Способи обґрунтування в сукупності становлять ядро всіх багатоманітних прийомів аргументації, але не вичерпують останніх. Способи аргументації можуть і майже завжди є більш багатими і більш актуальними, ніж прийоми обґрунтування. Це зумовлено тим, що аргументація може бути ціннісною, а також має можливість проявляти себе в критичному мисленні. Ціннісний вимір аргументації зумовлений переоцінкою цілей і засобів життєдіяльності, що активізує процеси розвитку сучасної теорії пізнання та гуманітарної науки загалом. Ціннісні характеристики і оцінки наразі є атрибутом процесу аргументації

У сучасних дослідженнях теорії аргументації увага акцентується на холістичній стратегії мислення, що реалізується в процесі розроблення системних методологій. Серед них потрібно відмітити методологію поліреферентних контекстів і методи системних концептуальних координат. На основі першої методології ускладнюється звернення аргументації до контексту. Залежно від умов це може бути соціально-політичний, культурний, науковий та особистісний контексти. Нині навіть унікальний особистісний досвід може конкурувати із загальнозначущою науковою традицією, яка через певні умови може відрізнятися за якими-небудь основами від наявного досвіду. З метою прийняття компетентного рішення індивід (теоретик або практик) змушений розробляти моделі, які насамперед передбачають поєднання в один дискурс неспівмірних сфер знання. Зокрема практикується поєднання перцептуальної (феноменальної), концептуальної та реальної (актуальної) координат у побудові моделі. В постнекласичній науці усе більшого значення набувають методи моделювання відкритих креативних систем, до яких включена людина. Разом з логічною методологією дедукції, індукції та абдукції постає проблема розроблення імовірнісно-статистичних стратегій обґрунтування, аргументації, а також логічної бази для вивчення невизначених, динамічних процесів.

Різні методи моделювання за допомогою побудови альтернативних сценаріїв породжують новий тип аргументації – апеляції до можливо-кращого (можливо-іншого). У "ретроальтернативістиці", яка займається відтворенням минулого і побудовою його можливих сценаріїв, реальні можливості, на відміну від потенційних, включаються в склад буття, їм надається "онтологічний статус". У результаті постає проблема критеріїв логічної законності конструювання альтернативного сценарію, сумісності віртуального та реального, що актуалізує проблему нової аргументації ("Нової риторики" X. Перельмана) та залучення нових способів і методів аргументації в якості логічних інструментів. Це стає причиною того, що аргументація набуває нових смислів, причому сама стає смислом.

У запропонованій роботі враховано досвід наукової розробки аргументації і як теорії, і як системи доказу істинності принципів, положень науки та правил і норм практичного життя. Однак наразі, в умовах глобалізації, з виникненням труднощів ведення діалогу культур і світоглядів, появою проблем, зумовлених розвитком нового цивілізаційного устрою, з'являється потреба в особливому логічному ладі мислення, що вимагає особливої логіки синтезу. Така ситуація ставить завдання розглянути проблему аргументації в контексті критеріїв становлення нової парадигми мислення в процесі еволюції системи логіки. Це вимагає розгляду аргументації у вимірах епістемно-когнітивних практик, рефлексії як способу отримання істинного знання, аналізу аргументації як методу в досягненні смислу в просторі нових знань, які демонструє наука і гуманітарне знання сьогодні. Ускладнення життя сучасної цивілізації показує, що її проблеми можуть вирішуватися в результаті введення нових форм і способів аргументації, які демонструють нову логіку мислення та пізнання.

 
<<   ЗМІСТ   >>