Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

Епістемологія XX століття відмічена синдромом філософського захоплення мовою. У парадигмі філософії пізнання з її прагненням до поглибленої рефлексії когнітивних засобів, які опосередковують процес отримання наукового результату, помітно зріс інтерес до знаково- символічних "інструментів" діяльності в сфері соціально-гуманітарного знання. При цьому мова мислиться не лише засобом презентації наукового результату, оскільки значна увага приділяється соціально- конструюючим функціям мови, мові як досвіду соціальних комунікацій, у якому відбувається концентрація (седиментація) соціальних значень. Метафора мови як "фабрики соціальних значень", на що звертають увагу П. Бергер, Т Лукман, доповнюється соціально-феноменологічним уявленням про мову в якості досвіду персональної ідентифікації та засобу комунікативної підтримки суб'єктивної реальності. Саме завдяки мові досягається адекватне розуміння смыслу тексту – наукового, сакрального, художнього тощо.

Як і кожна філософська категорія, поняття "смисл" володіє відкритим горизонтом значень, тобто "контекстуальною полісемією". На думку Д. А. Леонтьєва, за поняттям "смислу" прихована не конкретна психологічна структура, а складна і багатогранна "смислова реальність". У філософії смисл розуміється як сутність того чи іншого явища, що виправдовує його існування і пов'язує з більш широким пластом реальності та онтологічним порядком речей. Зміст поняття "смисл" заданий всім контекстом дискусій, які ставлять завдання відкрити нові перспективи розвитку пізнання і досягнення істини. Таким чином, постає питання: які аргументи приводяться на доказ цієї позиції?

До першого можна віднести обґрунтування інтерактивної природи смислу, яка найбільш повно втілена у метафорі. У перекладі з грецької мови "метафора" означає "візок". Вона не лише "перевозить" смисли, але й постає засобом їх розширення і збагачення. "Метафора, – писав Г. Г. Шпет, – порівняння, уособлення, зіставлення звичного з незвичним і навпаки тощо – все це має свої основи і також онтологічні, лише предмет цієї онтології – саме слово".

Метафора звернена до прихованого, латентного у предметі. Вона відкрита для безлічі інтерпретацій. Будучи семантично насиченою, вона не допускає експлікації, тобто перефразування в мові без втрати значущих конотацій. Тому звернення до плюралізму інтерпретації становить саму сутність метафоричного смислу. Його виявлення засвідчує оформлення специфічної сфери філософсько-аналітичних досліджень – "епістемології метафори". Її витоки можна виявити вже в античній філософії.

Проблема когнітивної природи метафори активно обговорювалася в контексті теоретико-пізнавального повороту у філософії Нового часу, в німецькій класичній філософії, а також у ірраціонально-гносеологічних пошуках Ф. Ніцше, А. Бергсона і Б. Кроче. Серйозні дослідження епістемології метафори почали проводитися в межах аналітичної філософії. З точки зору М. Блека, кожне метафоричне висловлювання об'єднує в собі дві системи (пласти смислів), кожний з яких має свого "суб'єкта". З кожним з цих суб'єктів асоційовано дві системи ідей, вірувань, очевидностей (постулатів смислу), що розділяються спільнотою носіїв мови. Метафора "фільтрує, трансформує, видозмінює систему ідей і вірувань обох систем, висвічуючи одні аспекти і затіняючи інші".

Найбільш важливим у концепції метафори М. Блека є твердження, що процес метафоризації призводить не лише до розширення вихідних смислів і вірувань обох систем, а і до створення нових смислів. Метафоризація- це особлива "оптика бачення" первинної системи через призму другої, у результаті якої ми отримуємо не лише зрушення попередніх значень, але й ґенезу нових смислів. Тому М. Блек переконаний у тому, що процес виникнення метафор носить принципово творчий характер. Метафора "не лише вловлює і фіксує схожість між двома предметами але й творить його на основі додаткових змістів, взятих із контексту". Ця креативна, творча сила метафори робить її корисною не лише для епістемології, але й для метафізики, виступаючи своєрідним аргументом для обґрунтування її смислу.

Як показує аналіз, в основі інтерактивної теорії метафори М. Блека знаходиться твердження, що смисл терміну визначається тим, в якому плані контекст формує невиразні психологічні схеми, що асоціюються з цим терміном. Смисл терміну змінюється разом з широко зрозумілим позатекстовим контекстом. З цього погляду інтерактивна теорія метафори М. Блека зближується з соціально-феноменологічними уявленнями про когнітивна патерни, що формуються контекстуально. У полеміку з інтерактивною теорією М Блека вступає логік Д. Дееідсон. По- перше, він не згоден з доказом того, що метафора має контекстуальний зміст і може бути істинною навіть тоді, коли пряма (дослівна) її інтерпретація є хибною. По-друге, Д. Дееідсон заперечує те, що метафору не можна змінити іншим словесним виразом без втрати вихідного метафоричного смислу. По-третє, філософ переконаний у тому, що метафора сама по собі не має когнітивного змісту, але корисна для пізнання, оскільки дозволяє поглянути на старі проблеми у новій перспективі, що спонукає до творчого сприйняття світу. Головний аргумент Д. Дееідсона полягає в тому, що постулювання "додаткових", "контекстуальних" смислів зовсім не є необхідним для пояснення того, як "працює" метафора. Філософ вважає, що справа не в "додаткових" метафоричних смислах, а у тому, як функціонують "прямі" ("дослівні") смисли метафоричного виразу. Єдиним логічно можливим способом, з точки зору Д. Дееідсона, може бути такий: спочатку метафори "прочитуються" в прямому, а вже потім в їх "переносному значенні".

Свій прагматичний підхід до розуміння природи метафори Д. Дееідсон аргументує схожістю "метафори" і "обману". Наприклад, речення "Ця жінка – чаклунка" може бути зрозуміле і як обман, і як метафора, без зміни значення слова "чаклунка". Цьому реченню можна надати і прямий смисл (хоча це і нелегко), наприклад, якщо хтось хоче обманути співбесідника відносно властивостей жіночого характеру. Але коли речення задумано як метафора, то відбувається зрушення, "зсув" смислу, незалежно від вірування того, хто говорить. Влучні метафори лише здаються хибними, коли їх термінам помилково надається прямий, дослівний смисл. Важливі у філософському смислі метафори, наприклад: "мозок є вичислювальна машина", сприймаються емпатично. Варто зауважити, що той, хто говорить, зовсім не хоче сказати, що мозок є "інженерною конструкцією". Філософський контекст використання метафори продукує основу для зовсім іншого набору імплікацій. Метафори лише тоді дають нам пропозиційне знання, коли їх терміни зрозумілі відповідно до "контекстуального, тобто метафоричного смислу".

Досліджуючи цю проблему, представник феноменологічної герменевтики, П. Рікьор у своїй теорії метафори ставить питання: чи можна з вичерпною повнотою перевести зміст образу в знакову форму, у форму метафори, наприклад, або ж семантичних ресурсів метафоричної мови для цього недостатньо? П. Рікьор вважає себе прибічником другого підходу. Його аргументи підтверджують, що семантичних ресурсів метафори недостатньо для виразу змісту образів уявлення, тому він пропонує доповнити семантичну теорію метафори психологією уявлення. "Питання, до якого я звертаюся, – пояснює П. Рікьор, – полягає в тому, чи можна завершити таку теорію (метафори – Л. К ), не додаючи до неї такий істотний психологічний компонент, як образ і почуття. На перший погляд, образ і почуття лише заміщають пояснювальні фактори, яких не вистачає. Але ж образ і почуття є конститутивними факторами метафори". П. Рікьор вважає, що уявлення і почуття не захищають недостатність інформаційного змісту метафоричного висловлювання, а поповнюють його когнітивний смисл. Саме він є метою продуктивного соціокультурного пізнання.

Однак, щоб коректно зрозуміти уявлення щодо визначення подібності в метафорі, необхідно логічно пояснити сам процес метафоризації. Це здійснюється за рахунок визначення функцій метафори. "Іконічна" функція уявлення щодо визначення подібності характеризується як "предикативна асиміляція". "Просторова" функція метафори полягає в зміні відстані між смислами в логічному просторі. Перше семантичне уявлення, згідно з П. Рікьорем, полягає у здатності продукувати нові типи схожості всупереч і "поверх" відмінностей. Це вимагає розвитку навичок уявлення: вміння бачити різні речі в однаковій перспективі. Друге семантичне уявлення полягає в тому, щоб інкорпорувати в семантику метафори просторовий вимір образу. У результаті смисл не лише схематизується, але й може бути прочитаний в образі, куди він був уміщений. Іншими словами, "метафоричний смисл генерується в системі образів, які продукуються вербальною структурою твору". З точки зору такого аналізу теорія метафори – це модель зміни нашого бачення і сприйняття світу та його смислів. Саме ця властивість метафори і дозволяє використовувати її в науковому, логічному та філософському мисленні.

У сучасній науковій літературі концепція наукового пояснення як метафоричного переописування того, що підлягає поясненню (експланандума), знаходить активно розвивається в працях М. Хессе, де за основу взято інтерактивну теорію метафори. М. Хессе пропонує розглядати наукове пояснення як метафоричне переописування (ре-дескрипцію) сфери експланандума. Дослідниця пропонує вважати первинною системою "домен експланандума", що описується на мові спостережень. Вторинна система описується на мові вже відомої теорії. У науковому контексті обидві системи асоційовані не з набором житейських вірувань і асоціацій, а з уявленням про вже відомі закони природи, адже "жодна наукова теорія не може бути a priori нав'язана експланандуму".

Необхідно зазначити, що своє бачення теорії метафори М. Хессе аргументує уявленням про нейтральність аналогії наукової моделі. Вона схильна вважати, що новий погляд на природу наукових пояснень як метафоричне переописування експланандума, відкриває нові горизонти для розвитку та верифікації теорій на основі евристичності нейтральних аналогій. Найбільш задіяною є пояснювальна модель, що здійснюється на основі прийнятих в даний час наукових теорій.

Наступним аргументом, що обґрунтовує значущість смислу для наукового пізнання, є комплекс, який охоплює "знак", "значення" і "референт". У такому разі репрезентуючим феноменом, або "репрезентантом" (Ч. Пірс), є знак, а тому такий комплекс можна назвати "знаково- репрезентативним", або "знаково-семантичним" комплексом. Його прикладами є слова природної мови з їхніми смислами і означуваними ними предметами. Наразі завдяки багаторічним дослідженням семіотика і семантика різнобічно і детально вивчили знаково-репрезентативний комплекс, що має низку моделей.

Свою модель даного комплексу американський філософ і логік Ч. С. Пірс подає у вигляді елементів: зовнішній знак – його внутрішня, ментальна форма – ідея – референт. Репрезентамент, або знак – це зовнішній, предметний феномен. У процесі функціонування він набуває форму свого існування – внутрішню – у вигляді ментального образу в свідомості людини. Цей образ співвідноситься із зовнішнім матеріальним об'єктом – яким-небудь предметом дійсності, але не безпосередньо, а через інший ментальний феномен – ідею, тобто певний образ зовнішнього об'єкта, відображеного не цілком, а лише певними істотними ознаками. "Ідею в такому разі потрібно розуміти в платонівському смислі, близькому до того, що вкладає в це слово повсякденна мова". Кожний "репрезентамент", – підсумовує Ч Пірс, пов'язаний з трьома речами – основою, об'єктом та інтсрпрстантом.

Елемент, який у цій моделі називають ідеєю, у сучасних моделях називають значенням, а якщо бути більш точним – ментальним значенням, або смислом, на відміну від предметного значення, яким є референт. Другий елемент пізніше перестали включати в моделі цього комплексу. Таким чином, схема Ч. С. Пірса після її витлумачення набуває такого вигляду: "знак – значення – референт". Г. Фреге збільшує число елементів до чотирьох, і його знаково-семантичний комплекс має вигляд: "знак – уявлення – смисл – значення".

У контексті дослідження аргументації необхідно виокремити низку додаткових елементів, зокрема процес (акт) комунікації. По-перше, як зазначає Г В. Гріненко, у найпростішому випадку дискусія являє собою двоактну комунікацію. І тоді в ідеальному варіанті аргументація є текст V1, породжений (створений) комунікатором (суб'єктом комунікативного процесу). Але на практиці текст, що продукується в процесі комунікації, переважно "ширше або вже власне аргументації, тобто він може включати різного роду "побічні” складові, що не мають прямого відношення до даної аргументації, а може і не містити яких-небудь необхідних компонентів, які комутатор, наприклад, забув вставити в продукований текст".

По-друге, оскільки будь-яка дискусія являє собою більше ніж двоступеневу (двоактну) комунікацію, то різні частини тексту аргументації (теза і різні аргументи), постають продукованими в різних комунікативних актах. Однак для глибшого розуміння аргументації в контексті смислу потрібно виокремити саму процедуру продукування (І-) і сприйняття (-1) тексту. Аргументація не може бути сприйнята, якщо вона не виражена в якому-небудь тексті комунікатором, а для цього текст повинен бути продукований. Сприйняття ж тексту безумовно є "необхідною умовою його розуміння".

Однак текст можна почути (прочитати) або сприйняти й інакше (у разі невербального тексту) і не зрозуміти. Отже, ми повинні відрізняти від тексту як послідовності знаків смисл і/або значення цього тексту, які, власне, і розуміються. Тут також укорінена одна з можливих причин нерозуміння – смисл і значення, що вкладаються комунікатором (Кг) в текст (), можуть не збігатися з тими, який розуміє () комунікант (Kt), тобто ми маємо:

де може бути тотожним, а може бути і не тотожним . Нерозуміння, що виникло () може бути результатом помилки (один із суб'єктів неправильно розуміє смисл того чи іншого слова в складі тексту V), наслідком використання багатозначного терміну (різні суб'єкти використовують різні смисли цього терміну), зміною смислу виразу під впливом контексту використання тощо. Однак "у кожному випадку наш співбесідник не зрозуміє нас, до нього дійде не та думка, яку ми хотіли йому повідомити, і наш аргумент не спрацює".

Аналіз цієї проблеми як знаково-семантичного комплексу підтверджує, що смисл і значення, які вкладаються в текст або сприймаються з тексту, можуть залежати від низки факторів: "часу (t) і місця (р), де знаходяться, відповідно, комунікатор (Кг) і комунікант (Kt), особливих умов (g), причин (m) і цілей (с) комунікації, від реального середовища, в якому проходить процедура аргументації, а також від тих суб'єктивних картин світу, які суб'єкти комунікації свідомо або несвідомо сприймають".

Цікавою є модель К. Огдена-I. Річардса, названа "семантичним трикутником". У ній знак символізує думку і означує референт, а думка відсилає до референта. Ця модель в найбільш ясній формі відображає структуру знакового комплексу, основні його елементи та відношення між ними. Показано, що смисл, як і значення – це інформаційний елемент, який повідомляє щось про референт. Також показано, що знак може бути співвіднесеним з референтом і безпосередньо, і через опосередкування свого ментального значення – думки (мислення).

Отже, смисл – це змістовна одиниця свідомості, думка, пов'язана в цій свідомості з ментальним образом предметного знаку (інтерпретантом). Однак цим своїм модусом смислова сторона знаку не обмежується. Це лише один вид смислу, його перше визначення, яке можна назвати інформаційним. Інший вид смислу виявляється, коли ми проводимо співставлення інформаційного смислу з усім змістом відповідного референта. Тоді ми бачимо, що цей вид смислу становить свій референт лише певною частиною свого змісту, той чи інший аспект цього змісту, якусь певну точку зору на нього, якийсь особливий ракурс. Тобто референт подано тим або іншим певним способом. У цьому контексті смисл – це певний, конкретний зріз змісту об'єкта, який відображено в мисленні. Цей вид смислу визначає важливість обраного змісту для того, хто говорить або слухає. Тому "знак може репрезентувати той або інший об'єкт або понятійно, або у формі представлення, тим або іншим набором властивостей референта, що визначаються, наприклад, науковими або житейськими потребами".

Цей вид смислу виступає у ролі аргументу, коли постає потреба у виборі з усього змісту референта (важливих у відповідній комунікативній ситуації) його властивостей. Отже, смисл визначає характер змісту слова (думки), що формується в певних обставинах, а також характер репрезентації цим словом об'єкта. Тому зміст, наприклад, поняття, що утворює значення слова, – підкреслював Г. Шпет, – "ніколи не являє собою увесь зміст предмета, а є зміст, доцільно і планомірно підібраний відповідно до наміру і замислу повідомлення та виразу". Такий вид смислу можна назвати "специфікованим", що є наперед визначеним заданим способом презентації об'єкта.

Третій вид смислу можна назвати "функціональним". Ця характеристика зумовлена необхідністю роздивитись у смислі, окрім його змісту, ще й такі властивості, як мета, намір того, хто говорить, а також призначення сказаного. Завдяки цьому за вираженим змістом став помітним, об'єкт. Смисл отримав функцію – досягнути певного результату, ефекту. Він наділений певного значущістю, цінністю для взаємодіючих в процесі наукової (і повсякденної) комунікації людей, що робить його важливим аргументом для доказу тієї чи іншої позиції в пізнанні і повсякденному житті. Наявність описаної функції смислу дозволяє назвати цей вид "функціональним". У результаті смисл постає як "соціокультурний ментальний феномен, що є комбінацією змістовного елемента свідомості та інтенційної функції. Завдяки цій функції смисл є також і прагматичною категорією". Останнє особливо важливо для логічного доказу значущості того чи іншого положення у процесі пізнання.

Виявлення за допомогою описаного розуміння смислу такої його характеристики, як значущість, цінність, важливість для адресату речі, явища, для інших феноменів дозволяє використовувати поняття смислу в ролі аргументу для доказу істинності чи хибності мети дослідження. Досвід використання смислу як аргументації у мовних знаках і текстах орієнтує нас на проведення такої аргументації і відносно інших феноменів, якщо вони стають об'єктом нашого пізнання.

Отже, смисл є такою характеристикою того чи іншого соціокультурного феномену, у т. ч. і змістовних ментальних структур, що характеризують значущість, статус, роль цього феномену у відношеннях з іншими феноменами, а також всередині певної цілісності, до якої цей феномен належить. Смисл – це міжсуб'єктне і міжоб'єктне явище. Поле його функціонування – це взаємодія як соціальних, так і природних феноменів. У цьому "полі" смисл проявляється в якості аргументу, наділяючи процеси, що відбуваються у вказаній взаємодії, взаємопов'язаністю, впорядкованістю, цілісністю, логічністю та продуктивністю. У подібних процесах "виявляється головна риса смислу, а саме така значущість одного феномену для іншого, в результаті якої вони утворюють певну єдність".

Необхідно враховувати, що феномени в їх даності свідомості і мисленню є системами безлічі смислів, сприйняттів і значень. У цій множині елементи поєднані динамічними зв'язками, тобто такими, що виникають у процесі інтерпретації, ніколи не залишаються у первісному стані, поки "жива" свідомість. При цьому система є багаторівневою: смисл цілого не рівний сумі смислів частин (слів і концептів). Він розгортається для свідомості у процесі конституювання інтенціональних об'єктів. Е. Гуссерль, вважаючи феномени свідомості інтенціональними об'єктами, писав: "Трансцендентальне ego cogito повинно, таким чином, бути доповнене ще однією ланкою: кожне cogito, або інакше кажучи, кожне протікаюче у свідомості переживання покладає певний предмет і, таким чином, несе в собі самому, як належне, те чи інше своє cogitatum, причому кожне cogito робить це по-своєму... Переживання, що усвідомлюються, називаються також інтенціональними, причому слово “інтенціональність” означає тут ні що інше, як цю всезагальну властивість свідомості – бути свідомістю про щось, в якості cogito нести в собі своє cogitatum" , отже, свій смисл, який є метою і аргументом пізнання.

Таким чином, сприйняття феноменів свідомості розгортається в часі. Результатом акту сприйняття – створення інтенціонального об'єкта – є цей об'єкт як ідеальна система. Структура цієї системи актуалізується в свідомості, оскільки вона є породженням мислення та існує лише в межах свідомості. Соціально-феноменологічна точка зору полягає в тому, що поза соціумом свідомість не могла б сприймати феномени як осмислені. Людський світ "світиться смислами" (М Натансон). Кожна окрема людина приходить у вже створений соціумом світ, наділяючи його смислами. Смисл є найменшою одиницею рефлексії, що ніколи не дається свідомості окремо, а завжди в системі смислів. Те, що смисл є одиницею, яка реально існує, ми знаємо, прослідковуючи зміну понять у процесі комунікації, виокремлюючи їхні елементи. Феномени свідомості як "інтенціональні об'єкти, що конституюються свідомістю та існуючі в свідомості і для свідомості, являють собою системи рефлексивних одиниць свідомості та конституюються свідомістю в досвіді".

Функціональне розуміння свідомості як сукупності смислів, що утворюють системи, які розгортаються у часі, дають "ключ" до особливого розуміння смислу в якості аргументу. У цій ситуації, синхронізуючи процес побудови систем смислів в свідомостях індивідів, мова не може синхронізувати спосіб її побудови. Отже, з приводу мовного послання в різних свідомостях будуть синхронно конституюватися системи смислів – інтенціональні об'єкти, однак вони будуть залишатись співмірними один з одним. Методологія порівняння таких інтенцюнальних об'єктів відсутня, хоча у повсякденному житті ми не думаємо про неї, оскільки діємо емпірично (досвідно) – описуємо власні інтенціональні об'єкти і очікуємо реакцію іншого на аргументацію їх смислового наповнення від інших (по типу "сприймається – не сприймається", "так – ні"). У цьому контексті "соціальний світ, що постає у феноменологічній соціології, – світ практичних, емпіричних дій, проб і помилок, світ синхронізації процесів, але не їхніх результатів (процес конституювання систем смислів, але не самих цих систем)". Цей "невідомий світ" (А. Шюц) інтенціональних об'єктів відкривається людині тоді, коли його розвиток і значущість аргументуються його смисловою наповненістю. Індивіди, тобто їхні свідомості, різні, тому для кожної свідомості адекватним є її опис як потоку, що складається з рефлексивних одиниць – смислів, які утворюють в цьому потоці складні системи (поняття і образи).

Інтенціональність свідомості також полягає у наповненості її смислами, на які спрямована увага. Під впливом спрямованості на смисли уваги (пізнавальної, практичної) утворюються системи смислів, що вступають між собою у зв'язки, асоціації один з одним. Без цього механізму жодне практичне освоєння реальності – соціокультурної та природної, не мало б результатів. І людина не була б людиною, такою, якою вона себе знає. Безпосередні ж сприйняття існують "на краю свідомості" і стають смислами, якщо аргументовано доводиться їхня значущість для соціального буття людини. Отже, аргументація стає смислоутворюючим фактором свідомості, здатністю орієнтувати пізнавальну і життєву енергію в соціально важливому напрямі. Тобто соціальний розвиток повинен мати смисл.

Таким чином, інтенціональні об'єкти мають динамічну структурну організацію, де сприйняття свідомості за допомогою рефлексії перетворюється в смисли, а вони вступають в складні зв'язки один з одним і зі сприйняттями. Вони утворюють "нижчий" рівень, але при цьому також знаходяться у взаємозв'язках між собою. Уся система утворюється завдяки складним динамічним зв'язкам. Феномен (інтенціональний об'єкт) при цьому відкритий для долучення нових смислів, і якщо такі з'являються, вони доводять необхідність долучення себе до системи, трансформуючи її в певну цілісність. Спрямованість на смисл дозволяє аргументувати інші життєві орієнтації, що також вимагають наповнення смислами. У результаті світ як цілісність стає іншим для свідомості.

Отже, усі поняття, якими ми оперуємо, є складними системами смислів і відчуттів, що надаються в досвіді соціокультурного життя. Конституюючим фактором для інтенціонального об'єкта, який сприймається в цілісності, є увага, тобто акцент на тому, що є особливо важливим. Окремі частини – смисли і відчуття, – які не становлять (на даний момент) цілісного об'єкта, потрібно шукати на периферії уваги, де вони не присутні в досвіді. Думка (мислення) також є інтенціональним об'єктом, оскільки є "цілісною системою смислів і відчуттів свідомості, часто відмінною від візуальної або чуттєвої наглядності".

Важливо враховувати, що смисли породжуються за допомогою рефлексії та взаємодії між собою, утворюючи як традиційні, так і творчі, особистісні тлумачення про те, що сприймається (символи, знаки) в поняттях. Однак це вдається не повсякчас, оскільки завжди є те, що не може бути виражено, висловлено. Виникнення того, що не висловлюється, не виражається у процесі сприйняття свідомістю смислів життя і символів культури, забезпечується як особистісний рівнем "невербалізованого знання", так і трансцендентальним рівнем, що належить до "чистого буття" як такого. За усієї багатоманітності соціокультурної реальності, її символів і значень, за усієї різноманітності станів свідомості, що мають своїм змістом його прийняття, за усієї багатоманітності намагань його виразу одними індивідами і сприйняття цього виразу іншими – в своїй суті, основі вона залишається невисловленою, не виражається цілком ні в поняттях наук, ні в образах мистецтва. Жодні "інструменти" логіки тут також не спрацюють. Сутнісна невиразність свідомості породжує різноманітні та складні спроби їхнього вираження, їхню символічну природу і численні смисли та поняття, що конституюються свідомістю у процесі сприйняття. Те, що не можна висловити знаходить своє вираження у найбільш складних і динамічних системах смислів, які відкривають світ внутрішнього буття ("внутрішню реальність"). Це говорить про "причетність людини не лише до трансцендентального, але й трансцендентного (невиразимого) в бутті людини". Це також актуалізує проблему смислу як аргументу в комунікації, дискусіях і пізнанні.

Ситуація "невисловлюваності", що пов'язана з неконтрольованим, непізнаваним, невисловлюваним об'єктом пізнання, постає alter ego "внутрішньої реальності". Остання настільки проблематична у філософському плані, що "пізній" Л. Вітгенштейн відмовляється від розгляду реальності "in mind" як сфери можливої локалізації значення слів. Згідно з Л. Витгенштейном, внутрішня суб'єктивна сторона кожної людської поведінки вилучається з моделі такої поведінки. У цьому полягає правило "екстерналізації", яке висловив філософ. Серед проблем, що супроводжуються поняттям "внутрішньої реальності", є проблема принципової "непроникливості" однієї свідомості для іншої. її особливо виокремлює Л. Вітгенштейн, висуваючи свій "аргумент приватної мови". Заперечення, неприйняття ним "смислового детермінізму" є виразом негативного вирішення проблеми "інтерсуб'єктивності" – усвідомлення "неможливості її вирішення по відношенню до змісту індивідуальних свідомостей".

Для Л. Вітгенштейна феномени свідомості, до яких належить смисл, є проблематичними. Те, що постає для нього як його свідомість, у філософському плані є "невиразним", а критерії того, чим насправді є феномени свідомості – "вислизають". Філософ приймає біхевіористську точку зору: критерії наявності ментальних феноменів іншої людини – її вербальні повідомлення і дії. Критеріїв же для свідомості, що залишилася на самоті (в однині, індивідуально), не існує. "Що слугує критерієм тотожності двох уявлень? Який критерій того, що постає червоним? Коли йдеться про когось іншого, для мене критерієм слугує те, що він говорить і робить. Якщо ж це стосується мене самого, то у мене таких критеріїв взагалі немає", – робить висновок філософ.

У такому ж ключі витримані й міркування мислителя про "аргумент приватної мови" – назви феноменів "для себе", без соціальної домовленості про таку назву: "До персонального переходу від побаченого до слова неможливо було б застосувати жодних правил. Правила тут дійсно повисали б у повітрі через відсутність інституту їх застосування". Зовнішньо, для "інших" феномени свідомості знаходять вираз в мові: ми говоримо про них. Але мова – це соціальне, конвенціональне явище. Таким чином, назва (імена) феноменів – завжди соціальний процес, тобто залежить не стільки від мене (я можу лише ініціювати цей процес), скільки від інших, які можуть надати акту назву (іменування), його істинний соціальний статус, а названому феномену – чіткість і визначеність. Останнє вимагає строгої логічної аргументації та обґрунтування.

Однак Л. Вітгенштейн не вважає смисл належним аргументом для визначення орієнтацій наукового пізнання і наукової пізнавальної діяльності в цілому. Смисли для нього виступають у ролі феноменів "моєї свідомості". Вони настільки невизначені, що немає жодної можливості їх оформити в поняття: "Як я дізнаюся, що таке червоне? – запитує Л. Вітгенштейн. – "Я бачу, що воно таке; ну, і мені відомо, що це називається так. Це? Що саме?! Якого роду відповідь на таке питання має смисл?.. Як можна підтвердити, що за таких слів у мене виникає це уявлення? Невже хтось вказував мені на синій колір і говорив, що він є уявленням синього? Що означають слова "це уявлення"? Як людина вказує на уявлення? Як двічі вказують на одне і те ж уявлення?"

З цими словами Л. Вітгенштейна можна погодитись. Потік свідомості і те, що свідомість є потоком, не дозволяє навіть самій людині двічі зосередити увагу на одному феномені – феномени свідомості постійно змінюються. Назва як перший крок у процесі створення понять про феномени та їх осмислення вихоплює декілька відносно незмінних ознак. Вирішення проблеми "аргументу приватної мови" полягає в тому, що, називаючи феномени для себе, людина прагне для себе закріпити за ними певні рамки, у т. ч. феномен "смислу", що виступає аргументом для обґрунтування перспектив подальшої наукової чи соціокультурної діяльності. Таким чином, індивід спілкується з самим собою, координує власну інтелектуальну, пізнавальну, творчу діяльність. Смисл розкривається в назві, що є підготовкою до дії. "Якщо ти знаєш, що означає слово, ти розумієш його, цілком знаєш його застосування".

Мова для Л. Вітгенштейна постає як гра, де можливі "різні повороти". Зокрема, люди в щось вірять і в чомусь сумніваються, тому не потрібно їх обтяжувати смислом. Це породжує недовіру мислителя до "смислового детермінізму", замість якого повинна бути мета, причому об'єктивна, достовірна, що може бути лише в світі фактів, що сприяє зміні самої смислової орієнтації. "Людей, – писав він, неможливо вести до добра: вести їх можна лише кудись. Добро лежить поза простором фактів". Смисл, таким чином, як інтснцюнальний об'єкт, як "невиразиме" (невисловлюване), не виступає для Л. Вітгенштейна аргументом у визначенні мети творчо-пізнавальної діяльності.

Протилежної позиції дотримується А. Шюц, який, щоправда, належить до іншої, ніж Л. Вітгенштейн, філософської школи. Як вказує А. Шюц, світ, в якому народжується людина, є соціальним за своєю суттю, в ньому функціонують певні соціально визначені смисли. Проста людина ("наївна") первісно (з народження) має "під рукою" смислові комплекси, що є для неї достовірними. Із всього, що людина успадкувала від соціуму, чому навчилась від інших, з різноманітних засвоєних свідомістю традицій, звичності і власних попередніх систем смислу, які зберігаються в її пам'яті та актуалізуються в різних ситуаціях, утворюється її запас переживань свого життєвого світу – "закритий смисловий комплекс". Цей комплекс належить до "фонового знання".

Разом з тим переживання знання та їх збереження є процесом накопичення досвіду. Процес накопичення самого досвіду може сприяти отриманню істини. "Досвідчена людина, – писав Х.-Г. Гадамер, – знає межі будь-якого передбачення і ненадійність всіх наших планів. Досвід досягає в ній своєї вищої істини, вищої цінності". Істина – це твердження або судження, перевірене практикою, пережитий досвід людини. Різний досвід веде до різних істин. Істина, як і досвід є процесом, у якому важливе місце належить смислу. З одного боку, людина може створювати смисли ("Між свідомістю і реальністю воістину зяє провалля смислу", – зазначав Е. Гуссерль). Однак з іншого боку, сама людина, її існування та здатність до пізнання наділені смислом, що може розумітися в прагматичній площині (смисл індивідуального життя), а також духовно-ноосферній (космічна включеність в буття, смисл буття у Всесвіті тощо). Усе залежить від того, наскільки аргументований той чи інший смисл і наскільки він може бути аргументом для подальшого розвитку.

Емпірично виявлено, що під час життя (переживання) значуще, яке має життєвий смисл для індивіда, організує його досвід відповідно до тих аргументів, що визначені смисловими установками. Людина може розчаруватися в своєму досвіді (а також в сукупному досвіді людства), і в істині, якщо вона не корелюється зі смислом. Навіть досвід, який дає істину (наприклад, науковий), може заперечуватися і спростовуватися, якщо він не аргументований смислом життя, до якого прагне індивід. Шлях від досвіду до смислу не завжди логічно вивірений і скоріше є шляхом проб і помилок (або "пошуку" і "розчарувань"). Однак досвід та істина все ж можуть сприяти отриманню смислу у житті та пізнанні. Якщо говорити про смисл як основу самовизначення індивіда, то він є об'ємним патерном організації його внутрішнього досвіду. Цей досвід – поряд із звичними формами поверхневого прояву у вигляді змістів, "зафіксованих в природній мові і категоріальному апараті мислення- містить фундаментальну глибинну складову, виражену динаміками інтегральної тілесності людини як надзвичайної цілісності <розум – тіло>". Це означає, що коли ми говоримо про звичне розуміння смислу як сукупності ознак, які вказують на значення назви (імені), ми залишаємося на рівні "верхнього" пласту змісту поняття. Для того, щоб вирішити комплекс пов'язаних з ним питань, потрібно приділити належну увагу "глибинним" пластам.

Такий пласт передбачає дотичність з "помежовими" сферами людської життєдіяльності, де взаємодіють механізми звуку і смислу, смислу і досвіду, що не зустрічаються у повсякденній практиці "середньостатистичного" представника сучасного суспільства. За певних умов "зв'язок між звуком, смислом і полімодальним образом, що формуються в результаті взаємодії перцептивного апарату людини зі стимулами середовища, виявився настільки тісним, що мова сприймалася не лише в звичному ключі – як щось, що чується і є візуальним – як "потоки смислу", а самі звуки переживалися в складному конгломераті внутрішніх відчуттів. Причому субстанція "промови-потоку", що народжувалася, відчувалася як щось щільне, яке буквально формує об'єкти реальность".

Внутрішні відчуття мають силу і переконливість, оскільки народжені у власному досвіді суб'єкта пізнання, і виступають як квінтесенція осягнення ним іншого (людини, предмета, ситуації, проблеми). Подібного роду полімодальний образ однією зі своїх складових буде мати фонологічну компоненту, а другою – складний полімодальний комплекс переживань-відчутгів невиразної природи, репрезентованих у внутрішньо-тілесних динаміках, неусвідомлених, що перебувають поза раціональним контролем суб'єкта. У цьому полягає причина того, чому та чи інша інформація може сприйматися або позитивно, або негативно навіть тоді, коли свідомість індивіда не вбачає особливої різниці між формою вираження смислу, що транслюється. Все це стає незрозумілим, якщо не трансформувати розуміння смислу в напрямі врахування глибинної складової поверхових пластів його виразу. В цьому контексті зрозуміти та відчувати іншого "означає на певний час стати ним, пережими його як частину самого себе, як власну сутність". Такою у цьому контексті є логіка руху пізнання, аргументом якої виступає смисл.

Потрібно зазначити, що "знання-переживання" не вимагає міркування, перевірки – воно безпосередньо дозволяє виразити те, що відбувається в іншому (як в мені). Саме воно перебуває в основі емпатії та інтуїтивних прозрінь. Така специфіка переживання сутності іншого дає основи для переконаності в абсолютній правильності знайденого в "акті осяяння" рішення, коли не лише логічне обґрунтування такого роду переконаності відсутнє, але також немає вербального вираження рішення, яке прийшло. У результаті людина може репрезентувати в собі процеси, що відбуваються в іншому (суб'єкті), отримуючи водночас знання про те, якою є внутрішня "природа" іншого. "Це знання, що породжується поза системою міркувань, аргументації і перевірки. Це знання, що кристалізується в нових смислах, яких до цього не існувало. Саме так виникають нові смисли вже відомих речей", – вважає І. А. Бескова. Вони можуть виступати аргументами для доказу нового знання, але з нових позицій.

Логіка аналізу проблеми смислу закономірно зумовлює його епістемологічний аспект формування. Варто зазначити, що процес пізнання – це, окрім всього, внутрішній акт і один зі способів зрозуміти специфіку суб'єктивної сторони пізнання, найбільш близький інтуїтивному уявленню про нього, пов'язаний зі спробою усвідомити те, як образи нашої свідомості співвідносяться з тими предметами, що ми собі уявляємо. На цьому шляху особливу епістемологічну роль відіграють знаки-об'єкти (знаки-мітки) нашої свідомості, а також цілісні концептуальні образи. Відомий учений-логік К. Твардовський, представник Львівсько- Варшавської школи, зазначав, що вже з "найдавніших часів і до сьогоднішнього дня всі психологи вважають образи фундаментом і необхідною умовою понять... Якщо ж образи є необхідною основою всякого мислення, що використовує поняття різної міри абстрагування, тоді, очевидно, аналіз понять не може не брати до уваги образи".

Мислитель пропонує перенести термін "образ" зі сфери чуттєвого досвіду до більш складної сфери внутрішнього досвіду, що асоціюється нині з тими когнітивними процесами, в яких очевидними постають різні фактори свідомості (уявлення, пригадування, сприйняття, пам'ять, судження). За їх допомогою К. Твардовський передає смисл індивідуального інтелектуального досвіду пізнання. Уявлення про предмет або об'єкт, що створюється в результаті пізнання і розглядається як образ цього предмета (образ, співвіднесений з конкретним предметом або об'єктом), перетворюється в свідомості та конкретизується, виступаючи як певний ментальний "знак-об'єкт". Тим самим, "знак постає як щось “означуване” нами в процесі розуміння. Такого роду “знаки-об'єкти” піддягають визначенню, назві, нарешті, осмисленню як наділенню їх смислом". У такій ситуації постає питання: як можливий смисл?

Вказуючи на той факт, що виникнення смислу є результатом продуктивної діяльності нашої свідомості, а осмислення постає способом наділення смислом, потрібно звернути увагу на ті філософські концепції, де проблема "смислу" постає у контексті співвідношення пізнання і розуміння. Так, феноменологія, про яку говорилося вище, акцентує увагу на природі свідомості, її інтенціональності, що надає смислу феноменальний характер. Його поява – це результат внутрішнього досвіду і розуміння. Згідно з Е. Гуссерлем, це відбувається на рівні появи інтенціональних (ментальних) об'єктів як феноменів свідомості, що мають власне внутрішнє існування – "це об'єкти особливого роду, які виникають в актах сприйняття, коли свідомість спрямована безпосередньо на цей (інтенціонально заданий) предмет".

Ця мисленнєва спрямованість на об'єкт і на "уявлення об'єкта" в свідомості виступає як вибір позиції відносно нього (наприклад, через його оцінювання, означування тощо). Отже, на феноменальному рівні пояснення факту отримання смислу є співмірним з активністю самої свідомості, ототожнюється з ним, і така активність є формою існування як смислу, так і свідомості. Феноменологія не пояснює для себе те, що є основою людського розуміння, а розглядає розуміння винятково як феноменологічний акт. Феноменологія визнає рух мислення до розуміння і факт приходу розуміння (чого-небудь), але характеризує його винятково як "феномені. При цьому Е. Гуссерль відмовляється від суджень про зовнішню реальність і показує, що світ всього лише конструюється нами, він постає перед нами, насамперед в нашій свідомості, а в цьому смислі світ людини – це "мій світ". Отже, все, що ми знаємо про світ і його об'єкти – це свідомість "про...". І світ, його об'єкти і "смисли дані нам в свідомості як його феномени, незалежно від того, чи реальні ці об'єкти насправді чи ні".

Розглядаючи процес смислоутворення, важливо звернути увагу не лише на співвідношення предмета і його смислу, але і на можливі типи предметів, згідно з класифікацією яких, ми могли б говорити і про відповідну специфікацію смислу. У цьому контексті можна вказати на чотири різновидності предметів в їх смисловому вимірі: "предмет взагалі; онтологічний предмет; інтенціональний предмет; загальний предмет".

Для виявлення смислу "загального предмету" доцільно ввести поняття "характерної ознаки", на основі якої смисл набуває властивостей аргументу. Останнє особливо важливо, якщо основуватись на тому, що ця "характерна ознака" є метафізичною частиною предмета. А метафізика, враховуючи неопозитивістські та постпозитивістські тенденції "антиметафізики", наразі має потребу в аргументах для обґрунтування свого подальшого існування. Іншими словами, якщо у нас відсутнє безпосереднє уявлення про загальний предмет, то це призводить до інтерпретації інших одиничних уявлень, які й передають смисл предмета. Саме з цього часу виникає можливість використовувати предмет у ролі його "родового" призначення.

Кожний смисл є неоднозначним, що ускладнює його використання як аргументу для доказу доцільного пізнання, мислення і соціального розвитку. Через це, припускаючи можливість багатьох рівнів смислу, герменевтика визначає своєю метою визначення глибинного смислу. Зокрема П. Рікьор розрізняє два підходи до отримання глибинного смислу: деміфологізацію – відновлення прихованих значень, і демістифікацію, тобто зруйнування кодів свідомості за допомогою демонстрації того, що вони являють собою "хибну реальність".

Інший підхід про проблеми смислу і смислоутворення репрезентує Г. П. Щедровицький. Запропонована ним понятійна схема "смислу" і "значення" спирається на соссюрівське розрізнення мови і промови (говоріння), або синтагматики і парадигматики, у поєднанні з системним підходом до діяльності, що розуміється найширшому смислі. Ідея діяльності постає головним пояснювальним принципом, який діє як відносно мовних семантичних явищ, так і процесів комунікації та розуміння. Такий контекст пояснення факту появи нового смислу в результаті "діяльності" передбачає, що смисл випливає із пояснення знаку як цілісного утворення (результату такої пояснювальної діяльності). Смисл проявляє себе "в множинності комунікативних актів і/або ж виникає в результаті трансформації знання. Окрім того, смисл являє собою "структурний корелят самого розуміння".

Однак в такій "системодіяльнісній" моделі смисл може бути присутній в актах комунікації неявно, розкриваючись, наприклад, через наше знання смислу, тобто через знання людей, які оволоділи тими чи іншими смислами, і вступаючи в комунікацію між собою. У цій ситуації (схемі) новий смисл виникає як результат співмірності всіх можливих ситуацій, що мають відношення до взаєморозуміння і розуміння людиною самої ситуації. Такий самий "системодіяльнісний підхід" застосовується і під час аналізу тексту. Висновок, співмірний з висловлюванням типу "зрозумілий смисл тексту", тотожний висновку з висловлюванням "ситуація осмислена". Це означає, що відбулася зміна структури тексту, а сам текст почали розглядати "з точки зору його структурної організації, де потенційна множинність смислів даного тексту заперечує повноту розуміння його змісту". Таким чином, у результаті зрозумілий смисл (і зміст) тексту постає аргументом і запорукою подальшої пізнавальної діяльності.

Отже, пізнання (як і свідомість) не лише спрямовано на об'єкт, а й передбачає надання смислу всьому, що заслуговує нашого міркування. Тому зрозуміло, що пізнання (окрім всіх інших визначень) є зміною смислів, які в своїй послідовності аргументують доцільність пізнавального процесу у досягненні ним істини та її верифікації (чи фальсифікації). Так, Г П. Щедровицький, обґрунтовуючи основні засади своєї концепції "миследіяльності" та її методологічні принципи, вказує: "На перший план виходить рефлексія, а смисл ідеї полягає в тому, щоб діяльно творити новий миследіяльнісний світ і вчасно його фіксувати". Ключове поняття в цьому висловлюванні – "смисл ідеї". Тобто від того, який смисл ми вкладаємо в ту чи іншу ідею, принцип, положення, закон тощо, залежить подальший процес пізнавальної діяльності (у контексті "миследіяльності"). Якщо цей смисл визначив, тобто на його основі обґрунтовано і аргументовано необхідність залучення саме цієї ідеї, то він став необхідним елементом загального процесу смислоутворення.

Як відомо, метою і смислом наукового пізнання є істина, критеріями якої виступають об'єктивність, процесуальність, конкретність, несуперечливість, краса, евристичність та когерентність. Однак постає питання доказу і аргументації доцільності саме цих критеріїв, оскільки вони є традиційними і вже застосовувалися в класичній і некласичній науці. А яка ситуація сьогодні? Аргументи повинні довести і ствердити основоположність саме цих критеріїв. Вказані критерії концептуалізують теорію істини, наділяють її низкою принципових властивостей.

Необхідність критерію (принципу) об'єктивності аргументується його змістом. За формою істина є суб'єктивною, але за змістом – об'єктивна, оскільки не залежить від сваволі свідомості, а також детермінована предметно-матеріальним світом. Об'єктивність істини повідомляє знанню "status rerum", без чого знання є ілюзорною, умовно значущою конструкцією. Об'єктивність засвідчує смислову обґрунтованість, достовірність і доказовість наукового знання.

Принцип "абсолютності" істини полягає в її повноті, безумовності, незалежності від суб'єкта пізнавального змісту, який зберігається і відтворюється у процесі прогресу знання. Абсолютність аргументується історичністю мислення – не лише в смислі "зняття" – репрезентованості минулих пізнавальних етапів у наявно існуючих. Яким би чином не змінювалася наука, все ж зберігається "непорушний" залишок "того першого пізнання, і одного разу отримана наукою істина володіє в такому розумінні вічним життям"

В обґрунтування принципу "відносності" як аргументу вводяться поняття векторів "продуктивності" та "критичності". Вектор продуктивності (евристичної експансивності) сприяє розширенню масиву знання. Вектор критичності стимулює ретельний аналіз накопичуваного знання, витісняючи невиправдані елементи. У результаті ми отримуємо можливість переосмислити суму акумульованих знань з позицій новації, внести в історію положень конкретної науки відповідні смислові поправки і уточнення.

Конкретність виконує нормативну функцію, зобов'язуючи брати в розрахунок реальні соціально-історичні, матеріально-практичні, операціональні, когітальні передумови, виміри виробництва і формування смислу пізнання. Конкретність аргументується твердженням, що ми акцентуємо на залежності смислу істини не лише від об'єктивної реальності, але і від засобів її виробництва та виявлення. Таким чином, конкретність означає проекцію істини на ситуацію, взаємопов'язаність з нею. Йдеться про врахування логіки обставин пізнання: чи може бути пізнано те, що є таким, яким воно є, і якщо може, то яким саме чином? "Інтенція на реалістичне розуміння смислу істини – головне у принципі конкретності".

Принцип "несуперечливості" аргументується положеннями формальної логіки. У ній фігурує чотири смисли несуперечливості "Несуперечливість відносно заперечення: теорія не суперечлива в даному смислі, якщо в ній одночасно не доводиться твердження А і А; абсолютна (тривіальна) несуперечливість: теорія тривіально не суперечлива, якщо в ній не доведені будь-які твердження, що формулюються на мові даної теорії: несуперечливість, що має спеціальний логічний смисл, що надалі не буде аналізуватися; логічна система несуперечлива в цьому смислі. якщо елементарна пропозиціональна формула в ній може бути доведена. Від трьох синтетичних понять несуперечливої! відрізняється семантична несуперечливість. Теорія є семантично несуперечливою, якщо кожна її теорема завжди істинна. Якщо теорія використовує класичну логіку і є суперечливою в першому смислі, то вона суперечлива і в другому.

Принцип "простоти" як спеціалізований критерій є засобом кваліфікації інформаційних аспектів знання, що зобов'язує брати до уваги кількість інформації, необхідної для розуміння концептуальних структур. "Складність об'єкта, – вказує М. В. Волькенштейн, – це мінімальне число біт, що містяться в інформації про об'єкт, достатнє для його відтворення". У ролі аргументу використовується гіпотеза ad hoc (стосовно до випадку). Ad hoc – це гіпотеза, що вводиться в теорію спеціально для усунення емпіричних контрприкладів, не допускає незалежної від теорії перевірки, не розширює евристичний потенціал теорії.

Принцип "евристичності" виражає властивість теорії виходити за свої первісні межі (визначені її творцями), володіє здатністю до експансії та саморозпшрення. Таким чином, науковість пов'язується з внутрішніми потенціями, знання з теоретично прогресивним зсувом, індикатором чого слугує наявність випереджуючого теоретичного відносно пов'язаного з ним емпіричного зростання знання. Аргументом на користь евристичності є її націленість на вилучення з наукового процесу тривіальних конструкцій, що не забезпечують притоку смислової інформації.

Смисл принципу "когерентності" полягає в узгодженості існуючого в науці знання з тими дослідницькими результатами, що розцінюються як фундаментальні, не проблематизуються, відіграють роль базису смислу істинності. Важливе місце тут відводиться загальнофілософським і методологічним принципам причинності, інваріантності, симетрії, відносності, а також їхньої відповідності законам реальності. З цієї точки зору аргументом на застосування когерентності є те, що, виражаючи ідею безперервності наукового досвіду, воно в ролі регулятиву має значення фактору охорони науки від проникнення в неї "тривіально екстравагантних, з претензією, конструкцій".

Таким чином, метою наукового пізнання є пошук і досягнення істини, що є смислом пізнавальної діяльності. Від смислопокладання залежить як продуктивність наукової діяльності, так і доцільність та виправданість життя людини. Виникнення смислу є результат продуктивної діяльності свідомості, а осмислення наділяє її смислом. Проблема смислу в широкому контексті постає співвідношенням розуміння і пізнання. Смисл відіграє роль специфічного аргументу у процесі наукового дослідження і соціальної діяльності, оскільки від нього залежить напрям, мета, доцільність наукового пізнання. Смисл як аргумент орієнтує наукову і соціальну життєдіяльність індивідів, а смислопокладання забезпечує обґрунтованість і доказовість знання.

 
<<   ЗМІСТ   >>