Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

У контексті процесу досягнення істини як смислу пізнавальної діяльності важливе місце займає проблема "довіри" суб'єкту пізнання. Традиційно довіра індивідуальному суб'єкту розглядалася як можливість отримання достовірного знання переважно про об'єкт, що досліджується. В історії пізнання достовірність розумілася як адекватність відображення, копіювання, опису, які можна було перевірити емпірично. Досвід гуманітарного, насамперед філософського, пізнання, його аргументи ставилися під сумнів або взагалі не бралися до уваги. До того ж, вони розглядалися як такі, що призводять до спотворень, ірраціоналізму, суб'єктивності, домінування цінностей, а також до неможливості застосувати (в силу їх невизначеності) критерії достовірності (істинності).

Ця проблема набула актуальності у відомій дискусії між представниками "наук про дух" і "наук про природу". Специфіка й особливості об'єкта в "науках про дух" (у культурі) є, як відомо, важливим предметом дослідження в герменевтиці. Об'єкт як "внутрішній духовний світ" (В. Дільтей), буття, яким постає "сама людина" (М. Гайдеггер), реальність як текст, відповідно є проблемами його розуміння та інтерпретації. Це переводить питання про достовірність в іншу сферу – у сферу суб'єкта як "умови можливості" істинного знання, отже, довіри до суб'єкта, який інтерпретує, доводить, стверджує. Довіра – це свого роду аргумент, на якому засновується досвід істини – раціональної чи ірраціональної, трансцендентальної чи трансцендентної, об'єктивної чи суб'єктивної.

Розвиток системи пізнання довів, що істина для кожного індивіда, який перебуває в системі соціального життя, є результатом довіри суб'єкту, який її репрезентує внаслідок завершення певного етапу дослідження. Ми змушені довіряти суб'єкту як носію істини, оскільки він перебуває "всередині" реальності (що є об'єктом пізнання), яка структурується суб'єктом відповідно до його цілей. Штучна відчуженість, протиставленість світу або знаходження всередині нього постають як напрацьовані прийоми, які потім онтологізуються. Довіра постає в якості єдиного можливого аргументу, але вона не зводиться до наївної довіри показанням органів чуття і мислення, а передбачає "усвідомлення передумов і меж такої довіри, охоплює самооцінку і самокритику, в цілому аргументовану критику як атрибут пізнавальної діяльності взагалі, а не лише наукового пізнання".

Необхідно підкреслити, що обґрунтування принципу "довіри" до суб'єкта пізнання засновується на теорії аргументації. Вона найбільшою мірою показує свої логічні можливості на довірі до тих чи інших положень, з якими виступає і які стверджує суб'єкт пізнання. Водночас у процесі виявлення основних положень принципу "довіри" та його продуктивно-евристичної ролі у сучасній філософії та логіці, повинні бути осмислені і враховані досвід та аргументи, висунуті попередньою філософською традицією. Насамперед це традиція скептицизму.

Філософія скептицизму демонструє логічно обґрунтовану теорію аргументації недовіри до пізнавальних можливостей людини. Варто зазначити, що слово "скептицизм" і не містить цього смислу, а означає в перекладі з давньогрецької "пошук, розгляд, дослідження". Цей "елемент недовіри" ввів античний філософ Піррон, який узагальнив подібні ідеї в особливому вченні та обґрунтував принцип "утримання від судження". Він, як зазначав Діоген Лаертський, "взагалі вважав, що істинне не існує...", "ніщо не є більшою мірою одним, ніж другим"; "на кожне слово є і зворотнє".

Античні скептики спростовували положення всіх філософських шкіл, прагнули самі і вимагали від інших не висловлювати власних суджень. Вони доводили, що претензії різних філософських, взагалі теоретичних побудов на абсолютну істинність неправомірні, а істинність всіх знань є відносною. Недостовірність усілякого знання аргументувалася тим, що почуття вводять нас в оману, ми можемо сприймати неіснуюче – галюцинації, сни, ілюзії; нас обманює і розум, нездатний вирішувати апорії. Необхідно утримуватися від висловлювання "абсолютної істини", тоді як різного ступеня правдоподібні або "імовірнісні" висловлювання мають право на існування. По суті, йшлося про невизначеність, яка існує в пізнанні, оскільки в рівній мірі існують аргументи як за можливість людини досягнути достовірного знання, так і аргументи проти такої можливості.

Історія логіки засвідчує, що скептицизм – це один із найперших видів аргументації. Так, скептикам належить перший "штриховий портрет" аргументуючого міркування, в якому використовуються дедуктивні властивості суперечності. Зокрема, це стосується "викривальних аргументів" Зенона Елейського, його апорій, заснованих на цьому способі логічної аргументації. Щоправда, логічну форму {а саме: А} пізніше було експліковано в школі Платона. Скоріше за все, цій школі також належить, і аргумент, репрезентований відомою формулою . Заперечуючи "критерій ґрунтовності" Протагора, Платон зазначає, що якщо прийняти цей критерій, то ми будемо змушені допустити і законність суперечностей, отже, і довільність суджень. Стосовно міркувань Зенона, то вони відповідають інтуїціоністській (конструктивній) логіці, що допускає лише одну форму аргументації – "доказ негативних суджень через побудову, яка призводить до суперечності гіпотези про істинність позитивної посилки міркування". Це зумовлено тим, що побічні форми доказу позитивних тез урівнюють в правах позитивні та негативні способи тверджень у формі закону подвійного заперечення (латин. – duplex negatio affirmat), хоча це інтуїціоністськи несприйнятливо. Основне питання, пов'язане з довірою до duplex negatio (латин. – подвійного заперечення), – це питання про логічний смисл заперечення.

У пошуках такого смислу Секст Емпірик поєднує скептицизм з емпіризмом. Він припускає можливість згоди з певними речами на основі чуттєвих уявлень, тобто суто емпірично. Він реабілітує досвід, відновлює в правах здоровий глузд, а незворушність і атараксія подані в нього результатом утримання від суджень з приводу істини. У результаті античний скептицизм з дослідницькою спрямованістю і розчаруванням в результатах не руйнує філософію, а пропонує тому, хто пізнає, бути незворушним, утримуватися від суджень про істину, дотримуватися досвіду, звичаїв, здоровому глузду; в суперечці з іншими філософськими школами, насамперед зі стоїцизмом, прагне подолати догматизм як форму некритичного філософування, релігійних вчень, певного типу ментальності в цілому. Таке розуміння скептицизму має позитивний смисл, є невіддільним від самої суті наукового дослідження, виступає як "одна з основ принципу довіри суб'єкта, який усвідомлює необхідність виконання певних вимог скептицизму".

Прагнення античних скептиків до повної "незворушності" в судженні та пізнанні змінилися трансцендентною пристрастю й аргументом віри, що знайшло вираз в середньовічній логіці. Однак розвиток європейської науки вимагав подолання схоластики і догматизму, чіткого розрізнення знання і віри, а також визнання когнітивної значимості "методу сумніву". На початку епохи Нового часу скептицизм відроджується, оскільки філософувати (отже, пізнавати) – означає сумніватися. Французький філософ П. Бейль високо оцінював ідеї Секста Емпірика, поєднуючи скептицизм, утримання від суджень, тезу про рівносильні аргументи "за" і "проти" з визнанням "природного світла" всезагального розуму і логіки. На основі цих позицій він проводить аргуменговану критику філософських систем Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца.

В епоху Нового часу ідеї скептицизму знаходять специфічний розвиток у філософії Д. Юма, який висуває аргументи "за" щодо його необхідності в пізнанні. З точки зору мислителя, усіляке знання вироджується у імовірність, оскільки існує невизначеність в самому предметі пізнання (перший сумнів); проявляється слабкість нашої здатності судження (другий сумнів); існує можливість помилки у процесі оцінювання достовірності (третій сумнів). "Думаючи про природні погрішності свого судження, – писав Д. Юм, – я менше довіряю своїм думкам... Якщо ж я піду ще далі і буду аналізувати кожне своє судження про власні здібності, то результатом цього, згідно з вимогами всіх правил логіки, буде... повне зникнення віри і очевидності". Разом із тим Д. Юм не приймав ідею "повного" скептицизму, не погоджувався, "що все недостовірно і наш розсудок ні до чого не може застосувати жодних мірил істинності та хибності... Питання це зовсім зайве і ні я, ні хто-небудь інший ніколи не притримувався цієї думки щиро і постійно" .

Для Д. Юма важливим було дослідити, яким чином наші розум і почуття зберігають завжди певну міру впевненості відносно предмета, який пізнається; яким чином ми зберігаємо певну віру, що є достатньою як для звичайного життя, так і для реалізації філософських цілей. Наразі ідеї Д. Юма, його аргументи на користь сумніву як умови довіри до результатів пізнання оцінені в нових контекстах і постають як "репрезентативний реалізм", або "онтологічний феноменалізм". Виявляється, що скептичні (і не скептичні) ідеї в юмізмі мають значення для сучасної філософії та методології науки, серед яких: проблема аналітичного і синтетичного, а також індукції, демаркації науки і метафізики тощо. Як підкреслює Р. Рорті, XVII століття (Новий час) "дало скептицизму нові плани на життя за рахунок своєї епістемології, а не філософії розуму. Будь-яка теорія, яка розглядає пізнання з точки зору точності репрезентації і яка вважає, що достовірність може бути раціонально властива лише репрезентаціям, робить скептицизм неминучим".

Таким чином, скептицизм являє собою інтелектуальну культурну традицію, аргументи якої продуктивно використовувалися філософським мисленням для подолання суперечностей у процесі пізнання. Мисляча людина за потреби набуває здатності до сумніву, скепсису і самоіронії. Це є однією із фундаментальних її властивостей, що зміцнює до неї довіру, а не руйнує її можливість пізнавати реальність.

Необхідно враховувати, що в античні часи існувала й інша традиція, пов'язана з оцінкою когнітивних можливостей людини. Однак, на відміну від скептицизму, вона не отримала такого широкого розповсюдження, оскільки в ній вбачався очевидний релятивізм, непридатний для раціоналістичного мислення. Вищесказане стосується ідей Протагора, якого ми вже згадували в контексті аналізу становлення теорії аргументації в античній філософії і логіці, зокрема в софістиці. Йдеться про тезу Протагора: "людина є мірою всім речам..." з точки довіри до суб'єкта пізнання. Для Протагора як філософа, вказує М. Гайдеггер, "людина є міра", оскільки вона перебуває в колі неприхованого, непотаємного (алетейя). Непотаємність сущого обмежена різним для кожної людини колом "внутрішньосвітового досвіду". Саме "людина кожного разу постає мірою присутності і непотаємності сущого завдяки своїй співмірності тому, що їй найближчим чином відкрито".

Таким чином, починає свій розвиток і домінування суб'єктивного, що керує всією новоєвропейською спільнотою та її світорозумінням. З часів Р. Декарта людина стає єдиним суб'єктом, який задає міру і визначає, що потрібно вважати сущим. "Людина тут – не відособлене егоїстичне Я, а суб'єкт, і цим сказано, що людина вступає на шлях нічим не обмеженого ...розкриття сущого". Якщо так, то причетність людини, суб'єкта пізнання до внутрішньосвітового досвіду є принциповим моментом для розуміння його зв'язку з істиною. Це сприяє виникненню підґрунтя для довіри до суб'єкта пізнання. Однак "головним для прийняття принципу довіри суб'єкту, – вказує Л. А. Мікешина, – залишається фундаментальна думка про те, що основою істини знання, виявлення істинного (дійсного) предмета постає сам суб'єкт як цілісність, яка не зводиться до гносеологічного і абстрактно-раціоналістичного суб'єкта".

На основі вищесказаного, суб'єкт постає правомірною і необхідною основою для істини, що актуалізує проблему довіри до суб'єкта пізнання. Він – не володар істини і не її розпорядник, а "умова можливості" і основа її досягнення та виявлення або в предметі, або в знанні. По суті, вся історія пізнання є нескінченним висуванням та обговоренням аргументів "за" і "проти" стосовно пошуку відповіді на питання: чи довіряти можливостям людини, яка пізнає? Безумовно, розгляд цих аргументів у ґенезі філософської та логічної думки становить власне весь смисл історико-філософського процесу.

З точки зору логіки ця проблема безпосередньо корелює з проблемою "суперечності". Сучасний розвиток теми суперечності бере начало від перших парадоксів, виявлених у наївній теорії множинності. Саме тоді відомий вчений Анрі Пуанкаре заявив, що поняття "існувати" в математиці може мати лише один смисл – відсутність суперечностей. Така постановка питання дозволяла використовувати без обмежень "усі види так званих апагогічних побічних доказів, які засновуються на дедуктивних властивостях суперечностей".

Перші приклади таких доказів вже Арістотель сформулював як докази "через приведення до неможливого" (reductio ad impossible), додаючи, що приведене до неможливого протилежне судження (яке суперечить тезі – Л. К.) є істиною "не наперед визначеною, а умовно взятою". Арістотель не вказує, на які логічні закони спираються побічні (непрямі) докази. Проте уточнення цього питання стало основою для розподілу побічної аргументації на різні ступені побічності, а також розмежування логіки на класичну, яка допускає вільне використання всіх форм аргументації від випадку, що суперечить (наприклад, всі форми зворотної контрапозиції), та ініуїціоністську (конструктивну), що допускає лише одну її форму – доказ негативних суджень через побудову, що приводить до суперечності гіпотезу про істинність позитивної посилки міркування. Це поставило питання про логічний смисл заперечення ("ні", "проти"). На цю ситуацію звертає увагу X. Зігварт: "Сутність заперечення вичерпується лише в тому разі, коли до закону суперечності приєднується положення, що заперечення заперечення дає ствердження", отже, підставу для довіри до результатів пізнання.

Хоча прийняття цього закону в двох його підвидах (підформах) ще не достатньо для породження класичного смислу заперечення, однак закон подвійного заперечення, урівнюючи позитивний і негативний способи твердження, розкриває, по суті, формальний (і циклічний) смисл заперечення в класичній логіці: будь-яке число заперечень можна виключити зі складу судження або включити в склад судження без зміни значення істинності. Цей формальний підхід до питання про заперечення, що склався вже в традиційній (арістотелівській) логіці, розуміє твердження і заперечення як зовсім паралельні та рівноцінні форми висловлювання. Така позиція є характерною і для класичної математичної логіки, що з самого початку вводить заперечення у склад основних операцій мислення і не виявляє інтересу до генетичного характеру заперечення, до того, яким чином виникає заперечення у процесах міркування і розмислу. У цій "логіці duplex negatio (подвійне заперечення) розглядають або в якості наслідку закону виключеного третього, або як вже утворений формальний факт".

Однак для довіри до суб'єкта пізнання зовсім по різному сприймається те, чи виникає заперечення із показань органів почуттів, постаючи мисленнєвих відображенням емпіричного факту, чи воно має смисл судження, що суперечить якому-небудь іншому судженню, тобто просто є запереченням або відповіддю на яке-небудь раніше висловлене твердження. У першому випадку фундаментальним поняттям є "відмінність", що реалізується, а у другому – гіпотеза, що не завжди реалізується (підлягає верифікації).

У результаті стає очевидно, що рівноправність твердження та заперечення закономірно порушується, якщо думка виходить за межі можливості елементарної перевірки і наочного досвіду, коли питання про істинність або хибність вирішується не емпіричною перевіркою, а логічним міркуванням. Тоді "правила логіки набувають апріорного характеру і виникає проблема довіри до цих правил", а разом з нею і проблема довіри до суб'єкта, який уособлює і репрезентує ці правила.

Наведені положення історії та теорії логіки стосовно обґрунтування принципу довіри в контексті аргументації "суперечності – несуперечності" знаходять продовження в науці. Доцільність прийняття принципу довіри до суб'єкта знаходить істотну підтримку в основних положеннях епістемології. Дослідження в цій сфері дозволяють виокремити головні аргументи на користь принципу довіри до людини, яка пізнає (до суб'єкта пізнання). Водночас це надає можливість виявити, чи дійсно цей принцип має апріорний характер, а також показати його відносність. Власне, на обґрунтуванні принципу довіри до суб'єкта пізнання проходить апробація і теорія аргументації як умова смислоутворення.

Уся аргументація епістемології в аспекті еволюційної теорії пізнання ґрунтується, на думку Л. А. Мікешина, на таких посилках: людина належить природному світу і повинна розглядатися і аналізуватися поряд з іншими його сферами, епістемами і складовими; сама адаптація до цього світу і все життя людини є процесом пізнання; моделі еволюції та самоорганізації складних систем необхідно застосовувати і до пізнавальної діяльності людини. На основі вищенаведених передумов виникли, утворилися, сформувалися аргументи, що "підтримують доцільність і правомірність постановки питання про довіру суб'єкту пізнання".

Перший – гносеологічно-методологічний – аргумент ґрунтується на тому, що в міркуваннях про довіру до суб'єкта пізнання необхідно основуватись на зваженому методологічному положенні "гіпотетичного реалізму" (Д. Кемпбелл), згідно з яким, потрібно спиратися на припущення про існування реального світу, структури якого можуть бути частково пізнані, а переконливість же самого припущення може бути перевірена. Для багатьох учених-дослідників не викликало сумніву те, що їхні істини – це не "абсолютні істини", а "робочі гіпотези", які можуть і повинні бути змінені, трансформовані або відкинуті, якщо вони суперечать новим фактам. Однак суб'єкт пізнання кожного разу у процесі пошуку просувається вперед, поглиблюючи і уточнюючи свої знання про реальний світ. За такого підходу "знімаються" невиправдані очікування повного співпадання або повного неспівпадання реального світу і нашого уявлення про нього і, відповідно, пізнавальна діяльність суб'єкта і довіри до нього не оцінюється еталоном "абсолютної істини".

Другий аргумент стверджує, що до пізнавальної діяльності людини мають бути коректно застосовані положення про "вроджені" структури, а також про апріорні та апостеріорні форми. Потрібно звернути увагу, що коли йдеться про "онтологічне апріорі", то в контекст включається "не лише логіка онтологічних припущень, але і онтологічний настрій філософського розуму". Власне, останнє і є тим філософським розумним (продуктивним) настроєм, на основі якого формується довіра до цього "філософського розуму". По-перше, у цьому настрої, налаштуванні все існує "для нас". Іншими словами об'єкти, які були відчужені, відсторонені, абстраговані та вважалися апріорно існуючими речами, стають знайомими речами, очевидними даностями, природними установками. По-друге, філософія (у процесі пізнання) передбачає "ясне усвідомлення трансцендентального (“природного”) характеру онтологічного апріорі теоретичного світу. Світло ідеї істинності, у якому світ постає таким, яким він є “по природі” (світ ейдосів, божественних замислів, об'єктивних rex extensa), розуміється не як “природне світло розуму”, а у своїй історичності, як мінливий “просвіт” (Гаїїдеггер)". Парадокс полягає у тому, що простором того, хто пізнає (філософує) – в горизонті універсальності (вічності) існуючої свідомості- постає не мета-фізичний, а мета-історичний світ. У цій ситуації свідомість (суб'єкт пізнання) співприсутня, причетна до цього світу, що і є аргументом на користь довіри до результатів її пізнавальної діяльності – знання, яке претендує на істину.

Наразі, у контексті довіри до людини, що пізнає, інтерес викликає проблема "вроджених" когнітивних структур, яку К. Лоренц вважав співмірною з ідеями І. Канта про "апріорі". Так, К. Лоренц звернув увагу на те, що видатний філософ не передбачав існування "відповідності", а тим більше логічного зв'язку, між "річчю в собі" і апріорними формами споглядання, а також категоріями мислення. До того ж, сам І. Кант не вважав, що може бути природно-наукове обґрунтування ідеї апріорності. Окрім того, що особливо важливо, він не допускав розуміння цієї ідеї як "апріорності" еволюційно сформованої системи органів почуттів, пізнавальних здібностей в цілому, передуючих пізнавальному досвіду індивіда, і які роблять цей досвід можливим. Як стверджував К. Лоренц, природознавці завжди передбачають реальний взаємозв'язок між "річчю в собі" і феноменами нашого суб'єктивного досвіду. "Дійсний взаємозв'язок між річчю в собі та специфічною апріорною формою її існування детермінований тим фактом, що остання утворилася як адаптація до законів речі в собі в процесі тісної взаємодії з цими постійно діючими законами впродовж сотень тисяч років еволюційної історії людства. Така адаптація забезпечила наше мислення внутрішньою структурою, що значною мірою відповідає реальностям зовнішнього світу"

Вирішуючи цю проблему, Г. Фоллмер, один з провідних представників еволюційної теорії пізнання, також зробив висновок, що І. Канту не вдалося поєднати структури досвіду і пізнання. Тому мислитель вважав, що необхідно підтримати висловлене Д. Кемпбеллом положення про необхідність еволюційної інтерпретації кантівського синтетичного апріорі. Але звідки народжуються апріорні форми споглядання і поняття? На це питання Г. Фоллмер відповідає чітко: структури пізнавальних здібностей людини – це продукт еволюції; вони є вродженими і спадковими, незалежними від усілякого індивідуального досвіду. При цьому "форми споглядання і категорії відповідають світу як суб'єктивні, включені в нас задатки та їх використання точно узгоджується із законами дійсності просто тому, що вони сформовані еволюційно в ході адаптації до цього світу і його законів. Вроджені структури роблять зрозумілим те, що ми можемо робити відповідні і водночас незалежні від досвіду висловлювання". Суб'єктивні пізнавальні структури, хоча і не повною мірою, але узгоджуються з реальними структурами, що і робить можливим виживання людини як в природному, так і соціокультурному вимірах.

Отже, цей аргумент говорить про те, що довіра до суб'єкта пізнання підкріплюється існуванням еволюційно сформованого "апріорі" – певним чином розвинених у людини пізнавальних органів і здібностей, що орієнтують на об'єктивні властивості, структури і закономірності дійсності, які повинні постати перед індивідом в істинному значенні. Останнє пов'язано з інтуїціонізмом, для якого пізнання законів істинності (основної проблеми логіки) за потреби пов'язано з існуванням зовнішнього світу (реальної дійсності). Однак "визначення істинності варіюється згідно з філософською точкою зору, але незмінно передбачає певну концепцію реальності". У результаті ми робимо висновок, що логіка для інтерпретації пізнавальних результатів має потребу не лише у застосуванні апріорних чи апостеріорних форм для доказу істинності своїх положень, але і в онтології.

Третій аргумент випливає з попереднього, згідно з яким, "вроджені" структури пізнання є адаптивними структурами. Адаптація виступає важливим механізмом пристосування суб'єктивних структур пізнання до об'єктивного світу, що робить можливим продуктивне функціонування індивіда у ситуаціях природного і соціокультурного життя. Вчені, які є представниками цього напряму, стверджують, що людина вже з народження налаштована для пізнання, тобто може бачити і пізнавати об'єкти, "об'єктивувати" світ, абстрагувати, вибудовувати класи і поняття. Зрозуміло, що людині потрібен і більш пізній індивідуальний досвід, який надає додаткові "підпрограми" і нові дані. Усе це говорить про те, що гарантованість пізнавальної діяльності обґрунтовується її еволюційно-адаптивною зумовленістю об'єктивного співвіднесення з реальним світом інтелектуальних здібностей і пізнавальних практик людини. Завдяки цим практикам і здібностям застосовуються нові способи аргументації, що повинні дати достовірне знання, яке відповідає адаптованій реальності. Оскільки адаптована реальність як об'єктивна реальність є продуктом соціально-культурної та наукової творчості, то суб'єкт пізнання репрезентує достовірне знання, що підтверджує система його доказів.

Четвертий аргумент доводить пріоритет пізнання, позбавленого тотального впливу внутрішніх (фізичних і ментальних) станів і переживань. Проголошуючи свої "гносеологічні пролегомени", К. Лоренц виступає проти розуміння суб'єктивного як упередженого, примітивного (марновірного), залежного від випадкових оцінок. Учений вважає, що людина здатна виходити за межі абсолютної суб'єктивності, оскільки володіє фундаментальною здібністю певною мірою враховувати, компенсувати і навіть виключати суб'єктивне в процесі пізнання зовнішньої дійсності. Ця здатність і той утворений образ дійсності говорить про їх значущість в практичному контексті. Це і є гарантом довіри до тих даних, які "дають відокремлені від суб'єктивності знання", – зазначає К. Лоренц. Таким чином, довіра є гарантом достовірності знання.

П'ятий аргумент акцентує увагу на тому, що епістемологія, спираючись на "гіпотетичний реалізм", істотно уточнює можливості об'єктивного, або достовірного, знання. Досліджуючи адаптивний характер пізнавального апарату, вона виявляє не лише його обмеженість, але й досягнення. Фіксуючи константні та принципові параметри, цей "апарат" здатен відбивати об'єктивні структури, певним чином відповідаючи реальності, принаймні ізоморфно. Структурний ізоморфізм, або взаємно-однозначна подібність суб'єктивних перцептивних форм і об'єктивних параметрів реального світу повного мірою підтверджується дослідженнями "біоепістемологів". Г. Фоллмер пояснює цю ситуацію в поняттях "проективної теорії пізнання", що заперечує можливість дедуктивного слідування від образу до проектованого предмету. Мислитель не наполягає на отриманні образу як копії реального світу, що характерно для теорії пізнання як відображення, але говорить "про ізоморфності об'єкта і образу, про узгодженість образу і об'єкта лише в окремих аспектах, і в кінцевому рахунку про можливість отримання із образу лише гіпотетичної інформації про проектований предмет".

Отже, кожне сприйняття, кожна "проекція" – це правомірна спроба реконструкції реального світу, що носить гіпотетичний характер, вимагає перевірки і доказу або спростування. Еволюційне вчення про пізнання підтверджує принципові положення теорії пізнання і логіки як теорії відтворення і творення, що близькі до природонаукового пояснення можливості пізнання. Однак воно й істотно їх коректує, оскільки робить базовими поняттями "проективність", "ізоморфізм", "гіпотетичний реалізм", а також вводить поняття "інтерсуб'єктивність", підкреслюючи комунікативність пізнання. Аналіз комунікативного аспекту пізнання показує, що смисл і значення істинного знання не досягаються спрощеною структурою комунікативного акту. Насамперед "нам потрібно виокремити саму процедуру продукування і сприйняття тексту. Аргументація не може бути сприйнята, якщо вона не виражена в якому- небудь тексті комунікато|юм, а для цього текст повинен бути проектованим і продукованим". А сприйняття тексту як наукової істини, положення, принципів тощо є необхідною умовою його розуміння.

У цій концепції об'єктивність пізнання як умова його несуперечливості не пов'язується жорстко з отриманням "копії" реальності. У ній усвідомлюється, що сприйняття, задаючи предметні смисли почуттям і мисленню, тобто висуваючи гіпотезу, здійснює первісну, базисну інтерпретацію даних, а тому є певним дослідженням, конститутивним для пізнання і достовірного знання. Як доводить Г. Фоллмер, вже у сприйнятті міститься складна взаємодія вроджених здібностей, культури і навчання, що повинно "враховуватися в теорії пізнання і логічних доказах". Таким чином, дається принципова конструктивна оцінка ролі самого суб'єкта пізнання, починаючи з чуттєвого пізнання.

Якщо не брати до уваги той факт, що наш пізнавальний апарат еволюціонував у кореляції з об'єктивними структурами і процесами реального світу, і визнавати лише певну його "відображувальну" здатність, то, відповідно до аргументів класичного раціоналізму і абстрактної гносеології, необхідно максимально "вичистити" наші пізнавальні структури і сам розум від деформуючих знання властивостей і здібностей суб'єкта. Якщо ж прийняти аргументи представників еволюційної теорії пізнання, то це означає визнати саму цілісну людину з її сформованими пізнавальними структурами і правилами логічного мислення як "умову можливості та необхідності" для продуктивної пізнавальної діяльності, для "отримання об'єктивної істини".

В еволюційній епістемології, що досліджує процес формування умов можливості достовірного людського знання, усвідомлюється обмеженість органів чуття, а також вихідних образів сприйняття і повсякденного досвіду. Традиційні аргументи, що підтверджують цей факт, є загальновідомими, але висуваються нові факти і міркування, які зовсім не зводяться до критики і розкриття можливостей чуттєвого пізнання. Разом із тим еволюційна епістемологія є невід'ємною частиною європейського (класичного) раціоналізму, який характеризують "по-перше, логічна впорядкованість сфер мислення, узгодженість понять, впорядкованість у використанні теорем та аргументів. По-друге, він орієнтований на емпіричне підтвердження знання". Отже, акцент еволюціоністів на чуттєвому пізнанні та значущості природного у досягненні достовірного знання не відділяють від аргументації, концептуалізованої у європейському раціоналізмі, що демонструє "сучасний стан європейського мислення", – зазначає Е. Н. Шульга.

Шостий аргумент основується на тому, що, довіряючи людині, яка пізнає, потрібно пам'ятати про "адекватність" пізнавального апарату людини тим умовам, у яких він був розвинений в процесі еволюції. Однак він може не відповідати більш пізнім реальним структурам і є не завжди придатним для правильного розуміння кожної з них, що загалом досить тривіально. Разом з тим недостатньо осмислено той факт, що суб'єкт (людина) пізнання реалізує свої можливості в "світі середніх вимірів", "мезокосмі", а евклідова геометрія, і фізика І. Ньютона відповідають цьому світу. Так, І. Кант створив "теорію пізнання світу середніх вимірів", не усвідомлюючи або не володіючи інформацією про те, що наукове пізнання може виходити за межі досвідного, а пізнавальні структури адаптовані до реального світу. Особливого роду "сере- динність" нашого положення вважав необхідним враховувати В. Куайн, на думку якого "нашими концептуальними началами є об'єкти середнього розміру, що перебувають від нас на середній відстані, і наше знайомство з ними і зі всім іншим виявляється посередині культурної еволюції людства". "Серединність" – це реальність умов, за які не може, але прагне вийти людина в своєму пізнанні. Це та ситуація, у якій "несуперечливість абстрактної теорії веде за собою можливість її модельної виконуваності (теорема Льовенгейма-Скулема), тобто створює умови для вивчення моделі (якщо така буде вказана) засобами логіки цієї теорії. Одночасно в силу наявності моделі несуперечливість означає також логічну можливість вважати таку теорію осмисленою", – зазначає М. М. Новосьолов.

Необхідно враховувати, що обов'язкова вимога теорії пізнання (як теорії освоєння світу) постійно звірятися з емпіричним досвідом і з практичною діяльністю неявно "говорить" про нерозуміння меж світу "середніх" розмірів, у яких існує людина, а також про абсолютизацію її чуттєво-практичних можливостей. Це виражається також і в тому, що у процесі пізнання (і навчання) не враховують присутність "корінної інтуїції" людини "мезокосму" (Г. Фоллмер), що без відповідного осмислення застосовуються повсякденна мова, мова класичної науки і класична логіка, які були сформовані для опису і характеристики світу "середніх вимірів". Ці явища, а також невиправдано перебільшені очікування (зокрема отримання "абсолютно істинного", а не гіпотетичного знання), призводять до песимізму, зневіри та заперечення можливості достовірного знання, а найголовніше, "руйнують довіру до суб'єкту пізнання, до людини, яка пізнає, мислить, творить логічні схеми наукового пошуку".

Насправді ж визнання необхідності виходу за межі досвіду і безпосереднього чуттєвого пізнання, що відбувається під час створення науки, висуває проблему довіри до суб'єкта пізнання на новому рівні і в нових формах. І це очевидно, оскільки саме наука (раціональне пізнання) долає обмеженість "грубого", тобто безпосереднього, логічно не перевіреного знання для виживання людини, яка сформувалася для певних умов "середнього світу" (В. Куайн). Однак науку створює сама людина, завдяки чому виходить на принципово інший рівень пізнавальної діяльності та логічного мислення, де визначальними стають вже коеволюційні фактори – біогенетичні й соціокультурні процеси в їх єдності та взаємодії. Наука розвивається в умовах, які охоплюють не лише природні фактори, але й діяльність людини в суспільстві, новий рівень розвитку її логічного мислення, а також спеціальних пізнавальних практик. Тут пізнання також носить гіпотетичний характер і вимагає постійної перевірки і апробації, оскільки ґрунтується на інтерсуб'єктивній діяльності. При цьому аргументація як складова цієї діяльності є частиною логіко-пізнавальних засобів для досягнення спільної мети.

З цієї точки зору, реконструкція науки і наукового пізнання набагато ближче до дійсності, ніж індивідуальний досвід. її звернення до емпіричних даних значно розширюється, виходячи далеко за межі "середніх вимірів" у сфери мікросвіту або макросвіту (космосу), різко зростає інформація, істотно уточнюються отримані дані. Також змінюється система аргументації, оскільки отримана наукова інформація та факти вимагають не лише осмислення, але й доказовості. Останнє набуває вагомості через те, що всюди, де нові факти і положення претендують на утворення основи нової теорії, її потрібно логічно обґрунтувати. Завдяки цьому формується розуміння власне нового – науки, суспільства, людини, сучасності.

Вищенаведені основні аргументи епістемології (еволюційної теорії пізнання) дозволяють оцінити принцип довіри до суб'єкта пізнання як конструктивний в логіці та філософії пізнання. Зрозуміло, еволюційна епістемологія постає насамперед в якості природничо-наукової концепції розвитку пізнавальних здібностей, а тому не може розглядатися в ролі суто філософської або логічної теорії, зокрема теорії пізнання. Розвиток пізнавальних здібностей – це революційний процес, у якому культура з моменту її виникнення відіграє не менш фундаментальну роль у розвитку здатності людини адекватно сприймати світ. Але в будь- якому разі еволюційна епістемологія надає істотні аргументи для ствердження принципу довіри до суб'єкта. Включення "світу суб'єкта" в процес пізнання, що засновується на системі аргументів і логічних доказів, вже вимагає від дослідника уваги до проблеми довіри до суб'єкта пізнання, як і до людини, яка прагне знайти і довести свою істину. У межах цієї проблеми можливо досягнути істинного знання, враховуючи його суперечності в контекст "аргументу від несуперечності" як одного із найбільш апробованих з часів античності "видів аргументації", – вважає М. М. Новосьолов.

Сучасна філософія і логіка, на основі фундаментальних робіт представників еволюційної епістемології К. Лоренца, Д. Кемпбелла, Г. Фоллмера, реалізуючи революційний підхід, також формує і надає аргументи на користь принципу довіри суб'єкту пізнання як цілісній людині, яка прагне до істини. Необхідно враховувати, що істотно змінилося саме уявлення про розвиток пізнання, що традиційно розглядалося як процес поступового розширення та поглиблення наших знань про світ, їх комунікації у відриві від еволюції когнітивної системи людини, базової єдності природного і соціокультурного начал. Когнітивно-інформаційний підхід, а також когнітивна психологія та еволюційна епістемологія репрезентують пізнання цілісним – природно-ментальним – процесом геннокультурної коеволюції. Очевидно, що для сучасної філософії та логіки опора на традиційне фізичне, математичне знання або на соціально-гуманітарні науки є недостатньою. Таким чином, необхідно серйозно залучати результати еволюційної біології та нейробіології, нейропсихології, які дозволяють враховувати еволюцію когнітивної системи людини і соціокультурні процеси, що зумовлюють адекватне розуміння реального світу. Саме це зміцнює довіру до людини, яка прагне йти шляхом пізнання і розкривати реальні можливості в реалізації визначеної мети.

Разом з тим необхідно враховувати зміну та удосконалення системи аргументації. На сьогоднішній день аргументація розглядається не лише через призму процедури "питання – відповідь" або доказу "істинне – хибне" тощо. За останні десятиліття когнітивної науки та еволюційних поглядів стосовно людини з'явилися вагомі аргументи щодо необхідності перегляду класичних епістемологічних уявлень про природу формальних наук – математики і логіки. Йдеться про відкриття у 60-70-ті роки XX століття "міжпівкульної церебральної асиметрії і двох когнітивних типів мислення – просторово-образного і знаково-символічного (логіко-вербального)"

Як виявилося, відмінності між цими когнітивними типами мислення насамперед стосуються способів перероблення інформації, домінуючих мисленнєвих стратегій, принципів організації концептуального зв'язку стимулів. Незалежно від того, чи подані стимули в перцептивно-образній формі, чи в форматах символів, знаків і слів, просторово-образне мислення використовує лише холістичну стратегію переробки багатьох параметрів поступаючої інформації. Воно немовби "працює" паралельно з декількома входами, нагадуючи "нейронний" комп'ютер, що складається зі штучних нейронних мереж. У результаті відбувається одномоментне виявлення відповідних контекстуальних зв'язків між різними смислами перцептивних образів або між цілісними образами, "гештальтами" і створення на цій основі "багатозначного контексту". Усе це актуалізує проблему довіри, оскільки процес пізнання значно ускладнився.

Для знаково-символічного мислення, навпаки, характерною є аналітична стратегія переробки лише істотних для аналізу властивостей і відносин, чітких причинно-наслідкових зв'язків. Вона послідовно перероблює когнітивну інформацію – символи, знаки, перцептивна образи – по мірі її надходження, організовуючи однозначний контекст, необхідний для успішної вербальної комунікації. Однак у процесі надання найпростіших стимулів відмінності між когнітивними типами мислення, що стосуються стратегій обробки інформації, майже цілком нівелюються: "знаково-символічне мислення також виявляє здатність до одночасної обробки багатовимірної інформації, а просторово-образне мислення – деякі, хоча і прості здатності до аналізу".

Варто зазначити, що стратегії знаково-символічного (логіко- вербального) і просторово-образного мислення генетично контролюються нашою когнітивною системою (так само як і формати внутрішніх мисленнєвих репрезентацій – перцептивні образи, символи, слова і знаки). На основі цієї взаємодоповнюваності систем переробки когнітивної інформації наше мислення, еволюція якого продовжується, вносить "додаткові і досить серйозні елементи проблематичності в пошуки якоїсь однієї, дійсно істинної “об'єктивної реальності” (у т. ч. платонівської ідеї) як кореляту формальних математичних і логічних структур і понять". Власне, на них і вибудовується та система аргументації, на якій формується довіра до суб'єкта пізнання.

Потрібно пам'ятати, що сучасні процеси смислоутворення на основі досягнень науки та епістемології відкрили нове призначення логіки. Вона є не стільки емпіричною "наукою про мислення", скільки наукою про формальні логічні структури вербального мислення, що на основі ідеалізованого, гіпотетичного характеру своїх допущень, не завжди зобов'язана йти за нашою інтуїцією та інтуїтивним розумінням "правильного мислення" або "правильного умовиводу". Необхідно також враховувати, що наше мислення в цілому не охоплюється логікою, оскільки ми мислимо не лише відповідно до логічних принципів, але і спираючись на безліч схем нелогічного характеру – причинно-наслідкові зв'язки, математичні правила, емпіричні узагальнення, що вилучені із повсякденного знання, гіпотези та припущення емпіричних наук тощо. Окрім того, під час пізнання і мислення активізуються ресурси просторово-образного мислення – воно забезпечує цілісне розуміння, сприяє творчій інтуїції, дозволяє відкрити нові знання тощо. Усе це, однак, не зменшує значення логіки. Символічне вираження логічних формалізмів допомагає більш точно аргументувати положення і думки, що продуковані інтелектуальною діяльністю, з використанням пізнавального та мисленнєвого процесу. Вивчення логіки як теорії формального мислення допомагає зміцнити і розширити вроджені аналітичні здібності людини. Хоча "наші вроджені здібності до аналітичного мислення, які дозволяють "інтуїтивно” виявити правильні аргументи, найпевніше, не зростають в результаті вивчення логіки, все ж неможливо заперечувати, що в ході такого вивчення збільшується можливість перевірити правильність міркувань". У результаті це може зберегти від помилкових висновків і вчинків, тобто неадекватної, неадаптованої поведінки, що стане умовою довіри до слів і діяльності.

Наразі нові стереотипи практичної поведінки і мисленнєві стратегії виникають у результаті "активної свідомості, самі інноваційні форми цієї активності знаходяться під контролем генетичних факторів... Генетичні механізми лежать в основі не лише загальної здатності індивідів вирішувати проблеми – вони також забезпечують їх свідомість і мислення специфічними правилами, що необхідні для швидкого оволодіння соціокультурним світом". Таке бачення пізнавальної діяльності як поєднання природного і культурно-історичного начал дозволило знайти нові способи у вивченні становлення й удосконалення когнітивних форм, розвитку можливостей адекватного осягнення світу суб'єктом і розуміння самої природи істинного знання, що визначає і рівень довіри до нього (до людини, яка пізнає).

Дослідження в контексті еволюційної епістемології процесу формування "пропозиціональної" парадигми в античній епістемології показало, що вербальні заходи поступово доповнювалися і витіснялися все більш артикульованою словесною мовою. Стало зрозуміло, як архаїчне мислення могло переносити абсолютну довіру до показань органів чуття на слова і породжувати "магію слова", ототожнюючи з ним реальні речі та події. Логічно реконструювавши особливості міфологічного мислення, Платон звернувся до "ідей" та "ідеального" як засобу репрезентації та реконструкції реального космосу, перетворюючи його в предмет аргументованих знань. Подібна властивість мислення породжує можливість наукового уявлення і творчості, що також повинно бути осмислено з позиції принципу довіри до суб'єкта, оскільки передбачає оцінку достовірності знань про реальну дійсність, що отримуються через уявлення. А тут можлива "мисленнєва “деформація” (наприклад, абстрагування або моделювання) об'єкта, або гіпотезування (онтологізація) логіко-вербальних структур"."

Історія логіки підтверджу є, що аргументи раціональності епохи класичної науки, яка вимагала вилучення суб'єкта з наукового пізнання (його "сваволя", завантаженість свідомості "ідолами" і забобонами, а також уявлення, що спотворюють результати пізнавальної діяльності) у підсумку заважають отриманню достовірного знання. Прибічники цієї позиції, прагнучи до "адекватного відображення", недооцінювали продуктивність уявлення, не вбачали об'єктивної необхідності в багатьох випадках спеціальних способів уявлення як "спотворення", деформації, які не лише допускає, а й цілеспрямовано здійснює суб'єкт пізнання, зокрема дослідник у процесі наукового пошуку. По суті, всі емпіричні і теоретичні методи і прийоми є способами своєрідної деформації реальних об'єктів, що здійснюється доцільно і функціонально.

У цьому аспекті проблема довіри до суб'єкта постає в процесі наукового уявлення. У його контексті деформація ("спотворення") дійсності – це створення різних фікцій, свого роду віртуальних об'єктів у науковому пізнанні. Аргументами для цього виступали численні види абстракції та ідеалізації, у результаті яких виникали фікції – ідеальні об'єкти, моделі, в яких знаходили вираження граничні стани, процеси і властивості. Уся науково-пізнавальна діяльність може бути розглянута як діяльність, що утворює і застосовує "фікції" в якості аргументів для "репрезентації дійсних фрагментів реальності (безпосередніх речей)".

У новоєвропейській науці значно зростає роль уявлення, створення віртуальних об'єктів ("фікцій"). Також зростає деформація реальних об'єктів, тобто найважливіших передумов нової логіки мислення, що водночас демонструє принципово нове розуміння самого суб'єкта пізнання, його функцій і можливостей. Відповідно до природи теоретичного знання, вчені прагнуть визначати закони подібних деформацій. Це проявилося в створенні проективної геометрії, яка дозволяла отримувати нові результати евклідової геометрії. Вводилися аргументи, відмінні від античної логіки і засновані на уявленні та деформації. Філософський смисл цих процесів, П. П. Гайденко вбачає в тому, що зникає відмінність речі та її образу, все стає відносним, а субстанцію замінює відношення. І в мистецтві, і в науці починає бути присутньою "довіра до ілюзії", що заснована на інтересі до "деформації, спотворення природного, умовних, – щоб не сказати фіктивних, – конструкцій, що створюються людиною, яка відчула могутність своєї суб'єктивності".

Проблеми уявлення і деформації образів сприяють виникненню питання: чи повинні ми орієнтуватися лише на логіку здорового глузду, приймаючи принцип довіри до суб'єкта, чи довіра повинна розповсюджуватися і на ті випадки, коли суб'єкт явно порушує ці вимоги (у випадку спеціально створених "деформацій" в науковому пошуку)? Якщо використовувати аргумент "здорового глузду", то він викликає довіру в буденній, а не науковій свідомості. Проте справжня довіра до суб'єкта перевіряється саме в тих ситуаціях, коли немає стримуючої логіки "здорового глузду", де аргументом довіри є його інтуїція, творчість, уявлення. Довіряти можна саме тому, що людина, яка пізнає, володіє здатністю робити вибір у невизначеній ситуації, критично осмислювати результати пізнання, "вчиняти відповідно з думкою" (М Бахтін). У цьому – своя логіка і своя аргументація, що відповідає вже некласичному типу раціональності.

Своєрідне розуміння принципу довіри до суб'єкта можна побачити у концепції М. Фуко, що змушує по-новому поставитись до опозиції "розуміння-нерозуміння" і побачити приховані проблеми "здорового пізнання" і розуму. "Немає безуму безвідносно до розуму, істина ж розуму зводиться до того, щоб на мить привідкрити безум, який він заперечує, і розчинитися, загубитися в безумі". У цій нерозривній парі її складові постійно міняються місцями і слугують один одному мірою. Безум здатен уподібнюватися розуму, а природа використовує безум як "обхідний шлях розуму": того, чого не може отримати від нашого розуму, вона отримує від безуму.

Характеризуючи безум, М. Фуко використовує поняття істини. "Сучасна людина з часів Ніцше і Фрейда, – стверджуєм Фуко, – знаходить в глибинах свого “Я” спростування будь-якої істини: з теперішнім своїм знанням про саму себе вона здатна зрозуміти власну нестабільність і побачити, де їй загрожує нерозуміння", на відміну від людини епохи Просвітництва, яка "непохитно виявлена" в безпосередньо наданій її розумом істині. Ця думка М. Фуко про розвиток саморефлексії у критичному відношенні сучасного суб'єкта до свого розуміння істини є ще одним аргументом на користь принципу довіри до суб'єкта. Виникнення образу як результату роботи уявлення, фантазії це ще не момент нерозуміння (нерозуму), адже останній може народитися лише тоді, коли цьому образу спонтанно буде надано значення абсолютної істини, коли використовується "мова розуму", але обмеженого простором видимості, що утворює помилкове поєднання цілісного образу і універсального дискурсу. "Безум починається там, де затемнюється відношення людини до істини". Порушення відносин істиною може бути в межах сприйняття, або коли доступ до істини не такий простий.

Висновок М. Фуко є значущим для розуміння логіки пізнання і оцінки можливостей суб'єкта з позицій принципу довіри. "Безум існує лише як кінцева мить творчості – творчість постійно витісняє його за свої межі; де є творчість, там немає місця безуму; і однак безум сучасний творчості і творенню, оскільки покладає начало часу його істині" . У цій ситуації, коли межі вказаних станів не проглядаються, проявляється ще одна основа принципу довіри до когнітивних здібностей людини.

Аргумент "нерозуміння" ("нерозуму") може виявити її наближеність до природи (у ній самій), виявити "максимум її здібностей", а також відкрити можливості "уявлення і фантазії" у ситуації пізнання, творчості та логіки мислення.

Таким чином, у контексті теорії аргументації, що є важливим фактором у процесі пізнання і досягнення достовірного знання, особливу увагу потрібно звернути на принцип довіри до суб'єкта пізнання. В людині, яка пізнає, міститься можливість суб'єктивації істини. Завдання логіки полягає в аргументації тих положень, репрезентованих в еволюції епістемології, що обґрунтовують постулати, на яких засновується процес пошуку істини і достовірного знання. Довіра до суб'єкта пізнання концептуалізує проблему когнітивних можливостей людини. Це зменшує можливості логіки, але символічне формулювання її принципів допомагає зміцнити і розширити можливості аналітичного мислення. Аргументи, що підкріплюють принцип довіри, розширюють простір сучасного знання і постають важливим фактором смислоутворення життєдіяльності індивіда.

 
<<   ЗМІСТ   >>