Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

В наукоцентричній традиції філософії науки носієм раціональності виступає сама наука. Тому раціональність аргументується спеціальними логічними дослідженнями універсальних стандартів процедури обґрунтування знання, що орієнтована на канони експериментальної методології. У культурологічній традиції філософії науки носієм раціональності є не наука, а культура в цілому, зокрема в оприявленні своєрідності пропозицій етики, феноменологічному та герменевтичному аспектах філософії науки. Ця раціональність осмислюється насамперед в контексті філософського аналізу науки. "Розумність" обґрунтовуючих та доказових процедур системи аргументації втрачає свій абсолютний, позачасовий характер і відповідає "історично мінливим, відносним ідеалам і нормам науковості".

Цілісний, адекватний істинам пізнання і реальності образ науки формується історичною школою філософії науки, основним предметом вивчення якої постає динаміка наукового знання. Наразі мало хто задовольняється уявленням про можливість абсолютного знання, яке перебуває раз і назавжди в досягнутому стані "спокою". Вже К. Поппер, на основі того, що наукові теорії не є тотожними і можуть бути не співмірними, вбачає в цьому їх порівнюваність, а тому можливість для розвитку. "Передбачаючи, що істинний зміст і хибний зміст двох теорій ti і t2 порівнювані, можна стверджувати, що t2 ближче до істини або краще відповідає фактам, ніж t1, якщо і лише якщо має місце одна з двох умов: а) істинний, а не хибний зміст t2 переважає істинний зміст t1; б) хибний, а не істинний зміст ti переважає хибний зміст t2". Процес порівняння стимулює динаміку зміни наукової теорії, що намагається своїми аргументами довести К. Поппер.

Не заперечуючи значущості емпірії як об'єктивно-фактуальної основи знання, представники цього напряму все ж не ігнорують теоретичну навантаженість досвіду, а точніше – неспроможність неопозитивістського "нейтрального" спостереження відносно теорії мови. На основі вищесказаного ідентичність логічного статусу теоретичного та емпіричного перекреслює коректність процедур, які співвідносять ці рівні знання у якості достатньої основи раціональності. Вагомим виявляється історичний контекст. Темпоральна реальність науки, що фіксує відомі принципи опису емпірії, заперечує осмисленість процедур співвіднесення теорії та досвіду як основи раціональності. У результаті історичного розвитку найважливішим конституентом раціональності постає буття науки, а не навпаки – попередні логічні правила визначають методологічні рішення. Відповідно до цього наукова діяльність відтепер раціональна лише в межах певного історичного типу науки, а не є проявом "універсального алгоритму науковості".

Разом із тим мінливість і рухомість незмінних раніше логічних нормативів провокує крайній "історицизм", "розірваність" самодостатніх методологій із відповідними стандартами рішень. Інакше кажучи, в межах "історичних метаметодологій", що виникли внаслідок усвідомлення помилкових аргументів логічного позитивізму відносно нехтування конкретними особливостями реальної наукової діяльності, специфіки окремих наук, сформувалась невідповідність формальних теорій "підтвердження та пояснення" реальному історичному розвитку наукового знання. "По-перше, – вказують І. С. Добронравова, Т. М. Білоус, О. В. Комар, – існувала небезпека історичного партикуляризму, до якого могло призвести (та часом призводило) дослідників науки надмірне захоплення історією науки. По-друге, занадто критичне ставлення до логічного позитивізму спричинило радикальну відмову від створення prior теорії раціональності, яка передбачалася в цій традиції". Така відмова виявлялася своєрідним "раціоналістичним інтуїтивізмом". Окрім того, під сумнів було поставлено сам проект методології та статус філософії науки.

На основі такої ситуації, в історичних метаметодологіях було проголошено, що завдання філософії науки полягає у реконструкції "внутрішньої" історії науки на противагу аісторичному трактуванню науки в логічному позитивізмі. Аргументувалося, що філософи досі продовжують займатися "раціональною реконструкцією" наукового знання, однак їхні дослідження сфокусовані вже не на формальній структурі наукового знання, а на історично залежних типах методологій та онтологій наукового знання. Представники історичної школи доводили, що філософія науки має визначатися не на упереджених філософських чи семантичних припущеннях, а на реальному історичному матеріалі розвитку наукового знання. Вивченню мають підлягати "історично специфічні" риси наукової практики, які нехтувалися традицією логічного позитивізму. Таким чином, програму історичних "метаметодологій" було спрямовано на вирішення "проблеми несумірності зміни значень". Ключовою для всіх версій цієї програми є ідея, що "діахронічна оцінка за допомогою апеляції до метарівневого критерію допоможе відновити раціональність оцінки теорій та дослідницьких програм".

Прибічники історичного підходу у філософії науки "не стільки прагнуть відшукати у попередній науці неминущі елементи, які збереглися до сучасності, скільки намагаються відкрити історичну цілісність досліджуваної ними науки у той період, коли вона існувала", – вказував Т. Кун. Разом із тим теоретичне відтворення наукового прогресу, як і будь-якого іншого аналізу, є несумісним з диференціацією цілісності та прийняттям надмірності деталей. Зрозуміти потрібну траєкторію можна не лише абстрагуючи та ідеалізуючи певну загальну консолідуючу систему, а й логічно обґрунтовуючи інші можливі способи пошуку істини в науковому пізнанні.

Потрібно зазначити, що в наукоцентричних дослідженнях проблем філософії науки К. Поппер, відштовхуючись від критики верифікації (а ширше – індуктивізму в цілому), аргументує раціональний розвиток науки методом "спроб і помилок" з елімінацією фальсифікованих теорій. "Альфа" і "омега" методології К. Поппера – це феномен теорії як сукупності універсальних висловлювань і положень, що належать до всіх елементів цього класу. Для нього народження людини було народженням теоретичної людини. Далі, у контексті своєї методології, К. Поппер демонструє змістовний процес розвитку наукового знання, що призводить до заміни старої проблеми новою. Його аргументом постає теза, що розвиток наукового знання починається не з теорії, а з проблеми. Ми починаємо з проблеми Р в рамках Т1, а потім переходимо до Р1 в рамках Т2 і т. д. "Винахід нової теорії багатоступеневий, а не одноактний процес. Про нього кожний учений може розповісти дуже багато".

Видатне досягнення К. Поппера полягає в тому, що він першим усвідомив справжнє значення двох основоположних методологічних принципів: теоретичної відносності та розвитку наукового знання. У змісті неопозитивізму ці принципи не мають розумної альтернативи, а тому аргументи К. Поппера були більш вагомими, аніж міркування його опонентів.

Як показали дослідження, проблемність ситуації викликана еволюцією (переходом) неопозитивізму в постпозитивізм, що спричинило "розмивання" демаркаційної межі, що відокремлювала науки від інших форм людського знання. Основну роль в цій ситуації відіграла постпозитивістська концепція історика і методолога науки Т. Купа. Філософ осмислив розвиток науки як шерег еволюційних фаз і наукових революцій, що сприяють змінам "наукових парадигм". Парадигма – це система орієнтирів наукової діяльності (знання, навичок, норм поведінки), прийнята у конкретному науковому співтоваристві (тобто серед вчених, які працюють в одній сфері досліджень – науковій дисципліні). Для кожного, хто прагне стати членом даного співтовариства, це свого роду "профмінімум", що й формує кунівське визначення парадигми як "дисциплінарної матриці".

В її контексті об'єднане парадигмою наукове співтовариство становить те соціальне та інтелектуальне середовище, де відбувається трансформація індивідуальної творчості вченого у кінцевий продукт наукової діяльності – нове загальнозначуще знання. Важливим є те, що парадигма містить знання, яке є надіндивідуальним, тобто вільним від суб'єктивного начала, і разом із тим універсальним, оскільки вбирає в себе не лише встановлені наукові істини, але й "міфології епохи". Інтерес до соціального, культурно-історичного контексту науки принципово відрізняв концепцію Т. Купа від неопозитивістської.

Через поняття "наукової парадигми" Т. Кун визнав залежність наукового знання у вузькому (позитивістському) розумінні цього слова від знання метафізичного (онтологічного), як від необхідної складової парадигми. Він доводив, що онтологічна компонента парадигми "відповідає" за узагальнене і цілісне уявлення про предметну сферу наукової дисципліни і покликана слугувати відправною точкою під час постановки дослідницьких завдань, формування базових теоретичних ідеалізацій (моделей), логічного обґрунтування та висування наукових гіпотез. Це парадигмальне знання може не завжди усвідомлюватися самими дослідниками, залишаючись "неявним" і "фоновим".

Концепт "парадигми" в аргументації Т. Куна істотно змінює уявлення про системність наукового знання: теорія постає лише одним з компонентів більш об'ємної цілісності. У загальному вигляді парадигма – це "визнані всіма наукові досягнення, які впродовж певного часу дають модель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству". За подальшого розшифрування вона виступає дисциплінарною матрицею, що охоплює такі компоненти, як: символічне узагальнення законів науки (математичні формулювання законів); категоріальні моделі, або філософські характеристики природи; цінності, на основі яких реалізується вибір більш досконалої теорії; типові зразки конкретного вирішення проблем.

Концепція Т. Куна стосовно ролі та значення парадигми у забезпеченні нормального, кумулятивного розвитку науки в період між її некумулятивними "стрибками" – науковими революціями – стала переконливим аргументом для створення нової методологічної орієнтації в науковому пізнанні. Керуючись парадигмою, вчені приходять до "нормальної" науки, стандарти якої дозволяють вирішити низку нових проблем, причому максимально успішно. Однак з часом зростає кількість невирішених проблем, це призводить до кризи, з якої можна вийти, відмовившись від існуючої парадигми і поставивши завдання перейти до нової. Приймається та парадигма, яка дозволяє досягнути найбільшого успіху. Вибір нової парадигми визначається у вирішальній мірі максимами, нормами і цінностями. Свій головний висновок про те, що вибір парадигми визначається цінностями, Т. Кун аргументує поведінкою представників конкуруючих парадигм, які ніколи не переслідують одні і ті ж цілі. Вони керуються різними гіпотезами, методами, допущеннями, тому бачать речі по-різному і говорять на різних мовах. Звідси висновок: "теорії неспівмірні".

З точки зору В. Л. Храмової, механізм зміни наукових революцій Т. Кун не реконструює. Аналізуючи процес зміни парадигми, він свідомо дотримувався феноменалістської точки зору, залишаючи поза безпосередньою увагою питання: чому відбувається зміна парадигми? Учений досліджує питання: як відбувається зміна парадигми? Відкинувши властиве неопозитивізму наївно-комулятивістське уявлення про науку, Т. Кун виявляє аналогії між історією науки та історією метафізики, що руйнує усталені стандарти демаркації. Зміна систем в обох сферах не схожа на "неперервно-прогресивний" процес накопичення знання. Точніше, це "процес спростування застарілих теорій новими, що супроводжується розривом смислових комунікацій, неспівмірністю і неспівставленістю світоглядів, породжених до- і післяреволюційними парадигмами". Таким чином, наука постає не послідовним накопиченням істини, а дискретним процесом, пов'язаним з революційними переривами комунікативного поступу.

Проте, на нашу думку, Т. Кун у своїх дослідженнях був далекий від аналогій між наукою і метафізикою, від того, щоб зводити філософське знання в "статус наукового": він лише вказував на безперспективність спроб провести чітку межу між "строгою" наукою і "нестрогою" філософією. Однак сама методологія розмислу, репрезентована Т. Куном, знайшла продовження як серед прибічників його аргументів, так і серед противників. Для подальшого розвитку методології наукового пізнання, яку здійснювали представники філософії науки, більш важливою виявилася концепція І. Лакатоса, послідовника, скоріше, К. Поппера. Розвиваючи його ідеї, І. Лакатос пропонує новий варіант "витонченого" фальсифікаціонізму, однак з відмовою від нормативної вимоги елімінації гіпотез, які не пройшли "перевірку досвідом".

Вплив І. Лакатоса на розвиток методологічного мислення у науковому співтоваристві було зумовлено низкою обставин. По-перше, на відміну від Т. Куна, в якого роль парадигми у науковій діяльності була досить пасивною, І. Лакатос в якості еквіваленіу парадигми обґрунтовує "жорстке ядро" самої науково-дослідницької програми, що постає головною одиницею аналізу наукових знань. У такій ситуації, доводить І. Лакатос, теоретичному знанню залишилась службова роль "теорії захисного поясу науково-дослідницької програми".

По-друге, І. Лакатос (на відміну від Т. Куна) вважав, що в одній науковій дисципліні може співіснувати декілька конкуруючих між собою науково-дослідницьких програм. Іншими словами, одні і ті ж факти, або факти, що належать до однієї і тієї ж предметної сфери, можуть отримувати різні теоретичні пояснення, які рівносильно претендують на істинність і визначаються логічно вивіреними і науковими. Прогрес в науці, доводить І. Лакатос, постає як "розмноження конкуруючих дослідницьких програм".

По-третє, І. Лакатос усвідомлено вибудовував власну позицію компромісною відносно позитивістської традиції. Він не відмовляється від звичної для методолога нормативної функції, а в оцінюванні наукових знань віддавав пріоритет емпіричним критеріям. Постпозитивістська специфіка виявила себе в аргументації необхідності вибору об'єкта оцінки (послідовні ряди теорій, об'єднані в науково-дослідницькі програми замість окремих теорій), а також в доказі того, що конкуренція і суперництво різних науково-дослідницьких програм здійснюється впродовж тривалого часу. Характеризуючи свою власну концепцію, І. Лакатос стверджував, що в ній "критика не вбиває – і не повинна вбивати – так швидко, як це уявлялося Попперу. Негативна, руйнівна критика, подібно “спростуванню” або доказу суперечливості не усуває програму. Критика програми є тривалим, суперечливим процесом, а до програм, що зароджуються, потрібно ставитися поблажливо".

Аргументи І. Лакатоса щодо необхідності нового розуміння структури і розвитку наукових знань суттєво змінили напрям методологічних досліджень. Замість традиційної аргументації щодо важливості визначення предмету і методу, операціональності та верифікації на передній план вийшли дослідження, в яких існуючі наукові школи і теорії почали переосмислюватися як наукові, науково-дослідницькі програми (парадигми). Зародження та еволюцію таких програм було поставлено під аналіз історико-методологічної реконструкції, охоплюючи намагання відтворення їх "жорстких ядер" та інших компонентів, оцінки наукової продуктивності (прогресивності).

У результаті методологія знову повернула інтерес наукової спільноти до змісту наукового знання. Відбулося взаємне зближення методологічних та історико-наукових досліджень. Методологічні концепції стали використовуватися для пояснення логіки розвитку наукової думки, а історія пізнання стала свого роду "полігоном" для перевірки методологічних рефлексій. Також змінилася роль вченого як методолога, який насамперед став дослідником. Якщо раніше філософія науки "озброювала" його своєрідним кодексом "поведінки вченого", за допомогою якого він "судив", чи гідна та або інша теорія вважатися науковою, то тепер та ж філософія науки надала йому інструментарій нових аргументів для аналізу наукових знань. Необхідно підкреслити, що особливе значення у такій ситуації мала концепція І. Лакатоса про співіснування конкуруючих науково-дослідницьких програм. У ній філософ поставив під сумнів "стару" і "зручну" догму, згідно з якою, за наявності в одній науковій сфері різних теорій, усі вони, окрім однієї, "приречені" бути хибними. Це був крок до плюралізму в усіх наукових теоріях.

Сутність своєї плюралістичної орієнтації І. Лакатос послідовно аргументує тим, що для виокремлення "жорсткого ядра" є лише один спосіб – визначити інваріанти тих теорій, які обрані для логічного аналізу. Припустимо, ви визначили, що у трьох, наприклад, економічних теорій Τ1, Т2, Т3 використовуються такі положення: а) основні економічні параметри інтерпретуються як граничні величини; б) вважається, що на ринку існує рівновага, яка співпадає з "оптимумом" за В. Парето; в) використовується модель раціонального висновку. Однак існують і відмінності між теоріями: у Т1 допускається, а у Т2 не дозволяється приватна власність на ресурси; в Т3 розглядається теорія міжнародної торгівлі, про яку немає мови в Т1 і Т2. До того ж, кожна теорія має видатних і відомих прибічників, кожний з яких по-своєму аргументує власну позицію стосовно багатьох положень, використовуючи різні спрощуючі прийоми ("допустимо, що..."). Таким чином, положення а), б) і в) утворюють "ядро", а спектр думок, аргументів, допоміжних гіпотез, об'єктів дослідження становлять "оболонку" ядра цієї науково- дослідницької програми.

У концептуальних міркуваннях І. Лакатоса можна виокремити два важливих моменти: аргументація необхідності цілісності структури науки; аргументація необхідності акцентувати увагу на архітектоніці кожної окремої науки. Доведено ідею, що кожна окрема теорія обов'язково входить в кластер "старої", є не лише новою, але й продуктивною. Не менш цінною є думка про відносну усталеність теорії, що до певної міри здатна витримувати критику, перевірки та фальсифікації.

Разом із тим на ряду з усіма достоїнствами концепції "науково-дослідницької програми" є низка аргументів, згідно з якими, її не варто вважати теорією історії науки. По-перше, наявність науково-дослідницької програми не відміняє фундаментального факту, оскільки елементарною концептуальною одиницею науки є саме теорія. По-друге, продуктивне дослідження не повинно обмежуватися науково-дослідницькими програмами (що є укрупненими одиницями теорії), воно змушене звернутися до їх структурних одиниць, якими є теорії. По-третє, поглиблений аналіз обов'язково повинен дійти до динаміки теорій, оскільки у "протилежному випадку він втратить в концептуальній змістовності і фундаментальності". Як підтверджує логіка наукових досліджень, теорія історії науки виступає двоступеневим процесом: історичний ряд теорій доповнюється їх побудовою.

Такий висновок зумовлено залученням до науково-методологічного дискурсу концепції парадигми, що розширила проблематику філософії науки. Звернувшись до осмислення революційних змін наукових традицій, які порушують спадкоємність в розвитку науки і породжують нову стратегію пошуку, Т. Кун спробував експлікувати закономірності розвитку знання на рівні метатеоретичної сфери динаміки цілих структур понятійних формацій. Загалом ця спроба була плідною, оскільки застосування нової логіки і системи нових аргументів дали можливість вперше подати науку в якості соціокультурного феномену, що підлягає впливу як позанаукових пластів культури, так і соціальних факторів. Така позиція сприяла подальшому розвитку методологічного стилю мислення і логічної реконструкції наукового пізнання.

Зазначимо, що ідею Т. Купа, взяту в більш широкому контексті, ніж авторський, розвивали інші представники постпозитивізму, що постає в якості нової раціональності. Американський філософ С. Тулмін. критикуючи кунівську тезу про неспівмірність парадигм, подає науковий прогрес як еволюцію різних дисциплін. Кожна з них є не лише певним відомим блоком понять і методів, але й організованою множиною інстатутів, соціальних ролей і конкретних людей. Вони використовують вказані поняття і методи як "специфічні і строгі канони для досягнення інстиіуціоналізованих цілей".

Прагнення пояснити як взаємозв'язок і неперервність у науці дозволяє відмежувати одну дисципліну від іншої, так і інтелектуальні зміни, які перетворюють ці дисципліни, С. Тулмін досліджує дві протилежні позиції – "абсолютистів" і "релятивістів", усвідомлюючи, що фіксує лише крайнощі. Однак потрібно мати на увазі, що, беручи до уваги усі їх протилежності, вони традиційно роблять однакове припущення: раціональність – це логічність, а бути раціональним означає співвідноситись з єдиною логічною системою.

У конкретному випадку ці крайні позиції, вважає С. Тулмін, уособлюють відомі мислителі – логік Г. Фреге і філософ, методолог історії Р. Дж. Коллингвуд. Прагненням Г. Фреге було чітко розвести психологічний і логічний смисли понять, формальні закони мислення з формальними і описовими "законами мислення", відокремити філософію від історії ідей. В "Основах арифметики" мислитель зазначав: "Те, що відомо як історія понять, насправді є або історією нашого розуміння понять, або історією значень слів". Головне завдання, вирішення якого тривало століттями, полягає в тому, щоб "досягнута знання поняття у його чистій формі, знімаючи всі побічні нашарування, які приховують його від очей розуму".

Відомо, що в сфері "чистої" математики цей підхід дозволив Г. Фреге здобута значних результатів і привабити серйозних послідовників, зокрема Б. Рассела і А. Вайтхеда з їх "Principia Mathematica", а також Ф. Клейна, Дж. Пеано та інших, які прагнули "обґрунтувати чисту математику чистою логікою", а може навіть перетворити все природознавство в "єдину логічну систему". Однак С. Тулмін ставить питання: чи не подавляється в такому разі культурна різноманітність концепцій, стандартів і критеріїв універсальними, формалізованими прийомами та ідеями? Подібні складності очевидні, оскільки "аналізуючи наші стандарти раціонального судження в абстрактних термінах, ми уникаємо (це вірно) безпосередньої проблеми історичного релятивізму, але це вдається нам лише ціною її заміни проблемою історичної релевантності".

Отже, за допомогою абстрактного підходу Г. Фреге не звільняється від проблеми "культурно-історичної релевантності". Як і раніше не вирішено питання: чи може формальний аналіз бути застосований до "аргументів реального життя, виражених в історично існуючих поняттях"? Потрібно зазначити, що "фатальна слабкість Фреге у ставленні до історії і психології". Виявляється, що до "найкращого вибору ми ніколи не приходимо лише на логічних основах, тобто за допомогою формального висновку", а в цілому "абсолютистська реакція на багатоманітність наших понять звільняється від складності історії та антропології ціною іррелевантності", – стверджує С. Тулмін.

З точки зору Л. А. Мікешиної, останній висновок С. Тулміна є важливим не лише для оцінки підходу Г. Фреге, але й усіх абстрактно-логічних і абстрактно-гносеологічних традиційних побудов. При цьому головною є "чистота" понять і принципів всередині абстрактної системи "світу теоретизму", але не враховується іррелевантність, недотичність абстрактних стандартів, принципів, результатів до реальної пізнавальної діяльності та знання. Зрозуміло, що формально-логічний або абстрактно-гносеологічний підходи володіють евристичністю і високою когнітивною значущістю. Однак уся теорія та філософія пізнання не зводиться до цих підходів, а тому не доцільно вважати "легітимними" і "науковими" лише їх аргументи, звільняючись "від складностей історії та антропології".

Звернення С. Тулміна до "Нарису метафізики" Р. Дж. Коллінгвуда є "явними і старанними" аргументами на користь релятивізму. На відміну від аксіоматичних структур у системі передбачень або припущень (presuppositions), яку розглядає Р. Дж. Коллингвуд, логічні відношення між останніми – це відношення значення, а не істинності. Вони співвідносяться як припущення з випливаючими із них питаннями, а істинність загальних принципів та окремих висловлювань не детермінують один одного. "Вузькі" і специфічні поняття є дієвими лише там, де релевантна та застосовані більш загальні поняття і принципи. Таким чином, кожна з наук покладається на низку наявних допущень, що передбачаються, і кожне з понять постає як відносне, оскільки залежить від більш загальних понять, принципів, а головне – від припущень (передбачень), які на "кінцевому" рівні постають "абсолютними" і незалежними. Відмова від набору цих абсолютних "припущень-передбачень" означає зміну образу думок в цілому. Таким чином, залишається невизначений на якому рівні припущення стануть відносними.

З системи аргументації Р. Дж. Коллінгвуда випливає, як вважає С. Тулмін, "той безсумнівний факт, що наші раціональні стандарти частково залежать від історичного контексту суджень (те, що названо "багатоманітністю" або "відносністю" понять), приймається як основа для того, щоб обмежити раціональне порівняння одним певним історичним контекстом. Приймається той факт, що історична відносність призводить до історичного релятивізму: необхідність в тому, щоб "обмежувати раціональне судження відношеннями, які мають силу всередині контексту".

Отже, Р. Дж. Коллингвуд виявив проблему концептуальної динаміки і навіть сформулював її, але відповіді, по суті, не дав. Зазначаючи "дійсно філософську проникливість" англійського мислителя, С. Тулмін не сприймає обговорення проблеми концептуальної динаміки у термінах "причини" і "наслідку", а також не погоджується з його "філософським релятивізмом", що стоїть за невиконуваною вимогою, щоб кожна епоха організовувала мислення навколо самодостатніх "плеяд припущень". Головна помилка Р. Дж. Коллінгвуда (як і Г. Фреге), як доводить С. Тулмін, полягає в тому, що він підкорюється впливу "філософського культу систематичності": аксіоматичній системі припущень, або системі понять, що утворює припущення. Раціональне ототожнюється з логічним, тоді як досить часто концептуальні зміни, здійснюючись раціонально, не описуються повністю в одних лише логічних термінах і оцінках. Отже, С. Тулмін підходить до проблеми раціональності, що тісно пов'язана "не зі специфічними інтелектуальними доктринами, які людина або професійна група сприймає на кожному конкретному етапі часу, але скоріше з тими умовами і образом дій, що готують її до критики і зміни цих доктрин, коли приходить час"

Таким чином, С. Тулмін послідовно намагається довести, що раціональність науки втілюється не в теоретичних системах, а у процедурах наукового пошуку і концептуальних змін, які призводять до успішного результату. Логічні правила і норми є необхідними для "внутрішньої чіткості формулювань". Вони передбачаються раціональністю, але не вичерпують і навіть не визначають її повною мірою, оскільки раціональність міститься в процедурах "інтелектуальної ініціативи", які керують історичним розвитком і науковим відкриттям. Саме у контексті такої аргументації в епістемології переосмислюються ірраціональність і релятивізм С. Тулміна, що перестають жорстко пов'язуватись із застосуванням або незастосуванням формально-логічного обґрунтування. І Лакатос погоджувався з тим, що в методології природничих наук повинно існувати щось подібне до історичної релятивності (на відміну від релятивізму), тому він заперечує концепцію, у якій "загальні наукові стандарти є незмінними і розум здатен пізнавати їх a priori".

Сутністю науки, доводить С. Тулмін, є постійна зміна. На думку ученого, до факторів, які забезпечують вибір "пояснювального ідеалу", що є основою відбору (отже, зміни) теорій, належать: "суб'єктивні" – авторитарність, престижність, ціннісна орієнтація; "об'єктивні" – наукова політика держави або інвестуючих корпорацій, пов'язана з відповідними економічними і політичними міркуваннями; фактори "інтелектуального плану", які повинні забезпечити обрану парадигму розумінням максимуму явищ. При цьому вирішальним аргументом для С. Тулміна, стає перспективність надання переваги пояснювальній схемі як певної сукупності метатверджень відносно нових або модифікованих понять. У результаті "раціональність природничих наук позбавляється абсолютної основи, вона не пов'язана більше з підтвердженням або спростуванням формальних наслідків теорії, з індуктивною логікою і вирахуванням імовірностей".

Разом із тим потрібно зазначити, що аргументуючи необхідність поєднання когнітивного і соціокультурного аспектів науки, С. Тулмін не розкриває механізму їхньої інтеграції, що дозволяє вченому-досліднику раціонально приймати рішення. "Найбільш важливим дефектом в його концепції філософії науки, – вказує Л. Дж. Коен, – є її нездатність дати адекватне пояснення раціональності. Навіть, якщо ми уявляємо нові наукові ідеї результатом еволюційного відбору, то все одно прийдемо до необхідності дослідження точних механізмів, якими визначається рівень успіхів ідеї отримання такої еволюційної підтримки. Можливо, кожна дисципліна має власні критерії, що змінюються – власні зразки контрольованого експерименту. Проте цей факт лише підкреслює необхідність визначити певну раціональну структуру, яка є загальною для усіх оцінок такого типу. Аналогічно тому, як менделівська генетика необхідна для розширення нашого розуміння дарвінівської еволюції, так індуктивна логіка необхідна, щоб чітко сформулювати раціональні принципи, що визначають вибір гіпотез на основі контрольованого експерименту"

У своїх міркуваннях С. Тулмін аргументує на користь позиції, що раціональні міркування (фактори), усвідомлюючись вченими, детермінують їхню діяльність і трансформуються у фактори розвитку науки лише остільки, оскільки наукові популяції (концептуальна та інституціональна) відповідають вимогам відповідного ("вітального") середовища. Однак у цьому контексті не можна говорити про об'єктивну логіку наукового процесу в прогресивній спрямованості його змін. У результаті задекларована ним ідея стосовно органічного поєднання соціокультурного аспекту наукової творчості з логікою науки не реалізована. Водночас, ігноруючи об'єктивну цілеспрямованість розвитку науки, С. Тулмін елімінує в своїх доказах саме поняття істини, заміщаючи його "прагматично-інструментальною доцільністю".

Проведений аналіз показує, що в історичній школі постпозигивістської філософії науки було поставлено під сумнів питання існування єдиного стандарту раціональності на підставі історичного, соціокультурного аспекту науки. Результатом стало усвідомлення того, що не існує "уніфікованої картини науки" в діахронічному відношенні, не існує методологічної єдності наук. Самі по собі науки роз'єднані, кожна з них є сукупністю значної кількості малих дисциплін, представники яких з плином часу навіть можуть переставати розуміти один одного. Контрастною є ситуація з блискучими успіхами у межах наукової редукції: емпіричних теорій до більш глибоких, феноменологічних до фундаментальних, міждисциплінарного методологічного редукціонізму тощо. У результаті, як зазначають автори монографії "Новітня західна філософія науки" І. С. Добронравова, Т М. Білоус, О. В. Комар, у філософії науки наприкінці XX століття "виникає нова тема обговорення, а саме: постає питання про існування уніфікованої картини науки в синхронічному плані. Рубрика отримала назву теми "деуніфікації науки" або "роз'єднання наук" та має декілька рівнів обговорення". На основі цього постає необхідність розглянути аргументи стосовно вказаної проблеми і з'ясувати, як дискусії стосовно неї впливають на формування нових аспектів обговорення тем філософії науки.

Вступом, або пролегоменами, до дискусії стосовно теми "деуніфікації" можна вважати запропоновану американським вченим А. Файном альтернативу до концепцій реалізму, інструменталізму та соціологічного конструктивізму. У запропонованій А. Файном альтернативній теорії доводиться, що реалізм і антиреалізм різних форм не ставлять під сумнів наукову практику та результати, а розрізняються лише в своїх подальших інтерпретаціях досягнень успіху науки.

У контексті цих аргументів необхідно визначити зміст предмету "реалізму" на сучасному етапі філософії науки. "Наївний реалізм" – це вираження віри в те, що наука дає нам істинну картину реальності. Однак умовою функціонування реалістичної позиції вченого відносно його власних цілей є витончені, стилізовані формулювання позиції, що і намагається забезпечити історія науки. Для визначення позиції наукового реалізму Д. Паніньо запропонував кон'юнкцію двох тез. Перша – теза незалежності: наші судження відповідають у своїй істині фактам світу, який існує незалежно від нашого знання. Друга – теза знання: ми можемо знати, які з наших суджень є істинними. Відповідно дві альтернативи реалізму визначаються запереченням однієї з цих тез. Верифікаціоністська версія анти-реалізму заперечує тезу про незалежність світу, відкидаючи будь-яке поняття світу, що виходить за межі нашого сприйняття, як суперечливе поняття.

Варто зазначити, що проблема "реалізму/антиреалізму" перебуває в просторі теоретичної уваги представників філософії науки. Так, англійський логік, філософ і математик М Дамміт зазначає, що анти-реаліст не прагне конструювати світ з даних відчуттів у стилі феноменалізму. Для анти-реаліста наші судження не можуть відповідати умовам, які лежать за межами наших можливостей перевірки. Автором концепції "внутрішнього реалізму" є X. Патнем, якого відносять до "різновиду ідеалізму". Вищезгаданий американський філософ науки А. Файн запропонував зараховувати "внутрішній реалізм" X. Патнема, "епістемологічний біхевіоризм" Р. Рорті та "семантичний реалізм" П. Хорвіча до "постреалістичної натуралістичної онтологічної установки".

Отже, значення терміну "реалізм" є неоднозначним, оскільки залежить від його вживання або використання тим чи іншим філософом. Стратегія захисту реалізму (реалістичної позиції) ґрунтується на абдуктивному методі аргументації. Як відомо, абдукція – це метод винайдення гіпотез або виведення до кращого пояснення. У сучасній методологічній літературі, як вважає І С. Добронравова та її співавтори, виділяють три найбільш вагомі аргументи на користь реалізму. Перший – аргумент від уніфікації: реаліст посилається на очевидний факт з історії науки, а саме постійне прагнення вчених дійти до об'єднання наукового знання, зокрема поєднати різнорідні теорії в одну, аж до "єдиної теорії всього". Другий – аргумент від пояснення: наука пояснює явища природи, постулюючи різноманітні неспостережувані механізми та об'єкти. Таке пояснення має сенс лише тоді, якщо такі об'єкти та механізми дійсно існують. Третій – аргумент від передбачення: апелює до факту успішності нових, неочікуваних раніше передбачень. Як відомо, у процесі пізнання на основі теорій постійно виникають нові передбачення. Хоча "підтвердження таких передбачень можливе лише тоді, коли теорії є істинними".

Необхідно зазначити, що вказані аргументи є переконливими не для всіх. Вони досить часто постають предметом критики, обговорення, висунення контраргументів, що засвідчує актуальність проблеми реалізму/антиреалізму в дискурсах філософії науки. Зрозуміло, чому А. Файн прагне створити альтернативу цій актуальній проблемі: фактично він запропонував нову настанову, яку назвав "натуралістичною онтологічною настановою". З точки зору вченого, така настанова може бути прийнята і філософами, і природознавцями, погляди яких відносно наукових теорій можуть відрізнятися. На рівні такої настанови і можливе "досягнення консенсусу".

Потреба у консенсусі зумовлена фактом постійних дискусій, які проводять вчені. Так, реалісти вважають, що мова має конструюватися з "кореспонденткою" теорією істини, через що постулюють концептуалізовану істину як мету, яка найкраще надає смисл науковій практиці. "Внутрішній реалізм" покладається на істину в прагматичній версії, відповідно до якої істина скоріше є тим, що вказує на завершення наукового дослідження. Водночас конструктивні емпіристи вимагають для науки емпіричної адекватності: анги-реалісти заперечують значення для науки пояснювального апарату. Критикуючи альтернативні глобальні програми інтерпретації науки, А. Файн розгортає свою аргументацію в двох етапах. Спочатку вчений аргументує непереконливість та упередженість кожної з альтернатив. Далі він доводить, що насправді жодна з цих інтерпретацій може бути і непотрібною, адже довіру до наукової практики можна сформувати і без таких інтерпретацій. Учений обґрунтовує положення про те, що довіру до науки не потрібно плутати з некритичним визначенням авторитету науки. "Натуралістична онтологічна настанова" демонструє "толерантне ставлення до всіх тих переконань, до яких наука ставиться толерантно".

Аналіз показує, що в основі аргументації А. Файна лежить логічна максима Д. Гілберта: "Метатеоретичні аргументи повинні задовольняти більш строгим вимогам, ніж ті, що покладені в аргументації теорії, що під питанням, оскільки інакше значимість міркувань про теорію є просто строгою". Ключовим пунктом програми Д. Гілберта, яку було розроблено в зв'язку з кризою в основах теорії математики, стала пропозиція забезпечити обґрунтування математики за допомогою використання лише строгих та надійних, перевірених методів. Таку максиму в дискусії стосовно наукового реалізму в якості аргументу пропонує і А. Файн.

Аргументація на користь реалізму здійснюється у напрямі від успіху науки до можливості (необхідності) пояснити такий успіх у реалістичній манері. У такій ситуації, вважає А. Файн, можна виокремити два рівня аргументації. Перший – "рівень підстави": акцентуються конкретні позитивні аспекти науки, пояснити які можна лише з реалістичної позиції. Серед них варто назвати такі: нові підтверджені передбачення, уніфікація розрізнених феноменів та сфер дослідження, успішні переходи від однієї теоретичної моделі до іншої. Другий рівень аргументації – "методологічний": розвиток науки демонструє, що наукові методи, втілені в науковій практиці, є ефективним засобом. У такому разі пояснити, чому використання цих методів сприяє успіху науки, можна лише за припущення реальності об'єктів, якостей, відношень, процесів, що фігурують в добре обґрунтованих наукових теоріях.

Як зазначає І. С. Добронравова, критичні зауваження А. Файна стосовно першого рівня аргументації наступні. Анти-реалісти віддають належне систематизації та когерентності, що забезпечують наукові пояснення. Однак вони також заперечують епістемну необхідність істинності наукових пояснень та існування сутностей, що фігурують в пояснювальних принципах. Якщо зробити припущення, що вони праві, і таких сутностей дійсно не існує, а пояснення справді не є істинними, а лише емпірично адекватними, тоді "звичайні абдуктивні методи, які ведуть нас до “гарного” пояснення (навіть до “найкращого пояснення”), не можна вважати такими, що приводять навіть до наближення до істини". Проблема у тому, що реаліст у своїй аргументації використовує традиційного типу абдуктивне виведення. Реаліст упереджено припускає, що значення пояснювальних гіпотез полягає в тому, що вони надають істинність нарівні з пояснювальною ефективністю. Максима Д. Гілберта вимагає в аргументації на користь реалізму використовувати методи, що є "більш строгими, ніж ті, що вживані в звичайній науковій практиці".

На другому рівні аргументації – методологічному – також досягається подібний результат, але за умови, якщо поставити питання про статус самої гіпотези реалізму, яка створена для пояснення експериментальної практики. Дана гіпотеза орієнтує на те, що прийняті наукові теорії є наближенням до істини, де "апроксимація до істини розуміється як екстра-теоретичне відношення між теорією та світом. Отже, для того, щоб подолати сумнів стосовно реальності відносин, що постулюють пояснювальні гіпотези, учений вводить нову пояснювальну гіпотезу (реалізм), яка сама постулює таке ставлення (апроксимацію до істини)".

Продовжуючи шукати можливих кандидатів на процедуру, що відповідно з вказаною максимою (Д. Гглберта) є більш строгою, аніж звичайна абдукція, А. Файн робить висновок, що жодна з відомих процедур не може забезпечити "неупередженість" реалістичної аргументації. На прикладах найбільш відомих і успішних теорій XX століття мислитель показує, що прогресу в науці сприяла саме антиреалістична настанова. Наприклад, А. Ейнштейн зробив усі свої відкриття у період "махізму", тобто позитивістського типу анти-реалізму, а тому його подальший "реалістичний" період є показово "непродуктивним". Використовуючи зауваження Я. Хакінга, згідно з яким, один із способів зрозуміти квантову механіку – це зайняти ідеалістичну позицію, А. Файн спекулюючи з цього приводу, пропонує в якості мотивації анти-реалізму Н. Бора та його прихильників з цього питання розуміння небезпеки пошуків реалістичної інтерпретації квантової механіки як "кінця науки". Вона полягає у тому, щоб знайти реалістичну інтерпретацію – це і буде означати знайти її справжнє "розуміння". Квантову механіку потрібно прийняти на інструментальному рівні заради прогресу в науці, відмовитись від подальших пошуків її реалістичної інтерпретації як "дорогого і непотрібного підприємства"

Як показують автори монографії "Новітня західна філософія науки", коментуючи А. Файна, визнання помилки, якої припускаються і реалісти, і анти-реалісти, коли додають метафізичне питання про природу істини та реальності до множини положень, яку вони поділяють в інтерпретації науки, є виходом із ситуації, що склалася в нескінченних дискусіях щодо реалізму. Довіра до науки виникає тоді, доводить А. Файн, коли ми приймаємо "локальний контекст" наукової практики та критичне налаштування, що забезпечують нас усім необхідним для того, щоб виносити кваліфіковані, інформовані та обмірковані судження в дискусії про науку та наукові проблеми. Таку позицію А. Файн аргументує тим, що як природна мова утримує в собі мета-мову, так і наука утримує в собі всі можливості "метарівневої дискусії про неї".

Наука не потребує жодної філософської метанауки, і як у ситуації у мовою, в науці застосування предикату "істина" зумовлено локальним контекстом, тому не потребує "вищого" критерію або "контексту"

У результаті, оскільки А. Файн наголошує на історичному характері науки, що запобігає можливості визначення певної єдиної сутнісної природи або мети, то його концепція являє деуніфіковану модель науки. У кожний конкретний момент наявні знання можуть змусити переоцінити увесь характер попередньої наукової практики. Окрім того, ми ніколи не знаємо наперед, "куди підемо та куди ми прийдемо". Дійсно, наукові теорії (наука) еволюціонують, відчуваючи на собі вплив "ідеологів раціональності та інтелігібельності" як історично зумовлених "матриць розуміння". Те, що не відповідає останнім, сприймається як аномалія, усунення якої "стимулює науковий пошук" У такому контексті сама аргументація має метафізичний характер. Очевидно, саме з цих причин А. Фат наголошує, що він пропонує не артикульовану філософську концепцію, а настанову, тому труднощів, з якими стикається "анти-філософська" філософія, вдається уникнути.

Подальшу аргументацію та інші мотивації проти уніфікованого підходу до науки, показують автори книги "Новітня західна філософія науки" Я. Хакінг та Н. Картрайт. У праці "Репрезентація та втручання" Я. Хакінг, аналізуючи дискусії між реалізмом та анти-реалізмом, робить висновок, що відсутність переконливих аргументів з кожної сторони можна пояснити їх винятковою увагою до теоретичних репрезентацій науки. Виявляється, що практично увесь час інтерес філософів науки привертали лише наукові теорії. Однак за уважного погляду на реальне функціонування науки з'ясовується, що "експеримент живе своїм власним життям". Отже, ретельне вивчення експериментальної практики науки може призвести до зовсім нетривіальних результатів у філософії науки. Я. Хакінг вказує, що історія науки містить різні приклади співвідношення теорії та експерименту: іноді теорія стимулює експериментальну діяльність, інколи експеримент стимулює теоретизування, іноді існують "щасливі зустрічі", а також є значна кількість експериментів, що "очікують на свою теорію".

Важливим є те, що експериментатори також створюють феномени, що пояснюються науковими теоріями. Природа сама по собі занадто "заплутана" та складна, тому лише продумане, сплановане втручання дозволяє виявити регулярності, що допомагають її розуміти та передбачати. У цілому визнання автономії експерименту, експериментальної діяльності сприяє поглибленому розумінню науки та забезпечує більш гнучку методологію, ніж уніфікований погляд.

Таким чином, аналіз поглядів видатних представників історичної школи у філософії науки виявив систему їх аргументації щодо проблеми емпіричного і раціонального способів отримання знання. Критичні зауваження і докази стосовно методології наукового пізнання, репрезентованої історичною школою, показали її прагнення проникнути в цілісність наукового процесу, враховуючи його різні аспекти. Для цього застосовується різна аргументація.

Кожний із описаних напрямів філософії науки демонструє свою логіку доказу, хоча істиною у вищій інстанції не володіє. На основі цієї причини потрібно звернутися до науково-теоретичної аргументації філософії науки, розгортаючи її таким чином, щоб враховувати усі досягнення різних теорій. Таким чином, можна сформулювати основні принципи філософії науки, що репрезентують теоретико-методологічний лад філософії науки у більш цілісному, проблемному і критичному вигляді. Виокремлені принципи можна вважати аргументами, за допомогою і на основі яких обґрунтовують методологічний синтез наукових знань.

Виокремлення принципу єдності науки і філософії науки дозволяє, по-перше, уникнути заперечення філософії науки, по-друге, поставити на її місце метафізику, міркування якої не співмірні з даними конкретної науки. Принцип теоретичної відносності знання доводить концептуальність кожного знання. Недооцінка потенціалу цього принципу призводить до ігнорування теорії. Однак, як відомо, кожна теорія має справу з концептами, тобто різного роду поняттями, що переходять від однієї теорії до другої. Оновлення "понятійного арсеналу науки досягається насамперед за переходу до нової теорії (Т1 → Т2...)", – підкреслює В. А. Канке.

Принцип необхідності оцінки знання у контексті науково-теоретичного ладу підвищує увагу до історичності наукового знання та його зростання. Принцип актуальності найбільш розвиненого наукового знання аргументує необхідність керуватися більш досконалою і логічно доведеною науковою теорією. Багатоманітність теорії у складі тієї чи іншої науки зумовлює принцип плюралізму наук. Разом із тим це не відміняє принцип своєрідності тієї чи іншої науки. Невизнання цього принципу в науці призводить до засилля у ній натуралізму, фізикалізму і семантизму. Згідно з принципом істинності, регулятив істини є одним із центральних в організації будь-якої науки. Кожний із наведених принципів є методологічною основою для створення системи аргументів, необхідних для доказу тих чи інших наукових положень та істин.

Таким чином, наукоцентрична традиція постпозитивізму стверджує, що носієм раціональності постає сама наука. її раціональність засвідчується логічним дослідженням універсальних стандартів процедури, що насамперед орієнтована на аргументацію експериментальної методології. Постпозитивістський образ у соціокультурному аспекті формується історичною школою філософії науки. Аргументація її представників демонструє мінливість і змінність логічних нормативів, на основі чого вибудовуються концепції парадигми, росту наукового знання, поняття "жорсткого ядра" дослідницьких програм, теорії еволюції "концептуальних популяцій", теорії "деуніфікації" у співвідношенні реалізму та анти-реалізму. Множина підходів виокремила і підкреслила значущість нових логіки і аргументації у доказі нової методологічної позиції або теорії.

 
<<   ЗМІСТ   >>