Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Логічні засади аргументації у філософському знанні

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

"Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

Аргументація достовірного знання знаходить оригінальне вираження у яскравого представника філософії науки, американського філософа П. Фейєрабенда. Вважається, що його концепція найбільш виразно і повно реалізувала можливості методології "історичної" школи у філософії науки. Філософ дотримується загальної орієнтації постпозигивізму. Він усвідомив явну неспроможність неопозитивістської доктрини вирішити проблеми істини у контексті теоретичного та емпіричного, у поділенні словника науки на "теоретичні терміни" і "терміни спостереження". Сам П. Фейєрабенд, категорично наполягаючи на радикальному варіанті тези про "теоретичну завантаженість" досвіду та розвиваючи положення Т. Куна про неспівмірність конкуруючих теорій, обстоює власну позицію, що отримала назву "методологічного анархізму".

Для більш повного розуміння сутності аргументації П. Фейєрабенда в обґрунтуванні ним своєї позиції необхідно уточнити смисл поняття "теоретична навантаженість досвіду". Під ним розуміється те, що навіть безпосередні констатації не містять "чистого" чуттєвого споглядання, оскільки воно завжди "пронизане" мисленням. "Навіть наш досвід, який отримуємо з експериментів і спостережень, – вказує К. Поппер, – не складається з "даних”. Скоріше він складається зі сплетіння здогадок-припущень, очікувань, гіпотез тощо, – з якими пов'язані прийняті нами традиційні наукові та ненаукові знання та забобони. Такого явища як чистий досвід, отриманий у результаті експерименту або спостереження, просто не існує. Не існує досвіду, що не містить відповідних очікувань і теорій. Немає жодних чистих "даних” і емпіричних даних “джерел знання”, на які можна було б спертися у процесі проведення нашої критики" Отже, надання аргументованих доказів.

Таким чином, досвід починаючи з самого простого спостереження та закінчуючи складним експериментом, завжди має теоретичну складову і у цьому розумінні не є "чистим". На нього впливають певні теоретичні очікування, котрі він не може підтвердити або спростувати, та мова, у термінах якої фіксуються його результати, а також постійно присутня інтерпретація наявного, без якого не може існувати пізнання і аргументація його істинності або хибності. Власне, це і спрямувало думки П. Фейєрабенда, якого називають винахідником концепції "методологічного анархізму". Як вказував сам мислитель, основним аргументом його "концепції є принцип проліферації, що спонукає до створення і розроблення теорій, несумісних із загальноприйнятими точками зору, навіть якщо останні в найвищій степені є підтвердженими і загальноприйнятими".

Важливим є те, що П. Фейєрабенд вбачає смисл раціонального пізнання у співвіднесенні знання і досвіду, хоча підкреслює відсутність будь-яких універсальних основ відповідних співмірних процедур. До того ж, він стверджує, що саме конкретний спосіб застосування логічних процедур визначає норми раціональності у науковому пізнанні та його аргументації. Справедливо підкреслюючи історичність не лише наукових ідей, теоретичних понять, емпіричних фактів, але також норм та ідеалів дослідження, учений порушує характерну для методології філософії та науки проблему наукової раціональності, її темпоральних змін. Однак запропоноване ученим вирішення цієї проблеми є досить своєрідним і не стандартним, особливо з точки зору логіки "лінійного" мислення: "Існує лише один принцип, – стверджує П. Фейєрабенд, – який можна захищати за всіх обставинах... Це принцип – все дозволено".

Категоричність свого твердження П. Фейєрабенд доводить з позиції розвитку пізнання та його методів і правил. "Ідея методу, який містить жорсткі незмінні й абсолютно обов'язкові принципи наукової діяльності, – вказує П. Фейєрабенд, – зіштовхується зі значними труднощами під час співставлення з результатами історичного дослідження. При цьому визначається, що не існує правила – наскільки би правдоподібним і епістемологічно обґрунтованим воно не здавалося, – яке в той чи інший час не було б порушено. Стає очевидним, що такі порушення не випадкові та не є результатом недостатнього знання або неуважності, яких можна було б уникнути. Навпаки, ми бачимо, що вони необхідні для прогресу науки". Далі мислитель продовжує: "...Ідея жорсткого методу або жорсткої теорії раціональності заснована на занадто наївному уявленні про людину та її соціальне оточення".

Однак на противагу цій ідеї, обширний історичний матеріал (якщо не "очистити" його на користь "низьким" інстинктам або в силу прагнення до інтелектуальної безпеки, до ступені "об'єктивності", "історичності") засвідчує, що існує лише одна позиція, яка заслуговує уваги – свобода мислення, визначена принципом "допустимо все", або, як зазначав мислитель, "все дозволено". Цей принцип і повинен виступати головним аргументом у сучасному пізнанні та мисленні. Можна зазначити, що в певному аспекті цей принцип співмірний з тезою Ф. Достоєвського, який, на основі проголошеного Ф. Ніцше положення: "Бог помер", стверджує: "Якщо Бога немає, то все дозволено". Така позиція породила нову філософію, а також логіку розуміння, діяльності та мислення в соціально-політичному житії.

Варто підкреслити, що аргументи П. Фейєрабенда на користь принципу "все дозволено" не означають тотального заперечення методології. Вказаний принцип показує, що будь-яке методологічне правило (навіть очевидне для здорового глузду) має межі, за якими його застосування є нерозумним і заважає розвитку науки. Методологічні правила та норми потрібні і завжди допомагають досліднику: вчений, який переступив певну норму, керується при цьому іншою нормою, так що "норми і правила є завжди". Проблема полягає не в тому, які норми і стандарти методології визнавати, а які – ні, а у ставленні до методологічних рекомендацій та їх використання. У певних ситуаціях одні методологічні норми можна замінити іншими, навіть протилежними. "...Такі події та досягнення, як винайдення атомізму в античності, коперніканська революція, розвиток сучасного атомізму (кінетична теорія, теорія дисперсії, стереохімія, квантова теорія), поступова побудова хвильової теорії світла стали можливими лише тому, що певні мислителі або свідомо вирішили розірвати пута "очевидних" методологічних правил, або випадково порушували їх. Така ліберальна практика є не просто фактом історії науки – вона і розумна, і абсолютно необхідна для розвитку знання", – стверджував на основі наведених аргументів П. Фейєрабенд.

Таким чином, у кожному конкретному правилі, яким би фундаментальним або необхідним для науки воно не видавалося, завжди можуть виникнути обставини, за яких доцільно не лише ігнорувати це правило, але і діяти всупереч йому.

Загальну для всіх вседозволеність (anything goes) П. Фейєрабенд аргументує так: "... Методологічні рішення, які ми приймаємо в конкретних обставинах, скоріше утворюють раціональність, аніж підкоряються попереднім канонам раціональності; вони жодним чином не можуть бути раніше уточнені навіть за допомогою правил формальної логіки". При цьому формулювання методологічних норм і правил є прерогативою вчених, а не логіків і філософів. Так П. Фейєрабенд вважає, що раціональність наукової діяльності є не проявом наукової діяльності, а скоріше виступає характеристикою процесу дослідження у межах конкретно-історичних типів науки з властивими для них "специфічними" нормами організації знання.

Якщо говорити про "специфічність норм організації знання", яке репрезентує П. Фейєрабенд, то вона перегукується з принципом "спонтанності" видатного австрійського мислителя Ф. фон Гайєка. Розробляючи основи неоліберальної ринкової економіки, він виділяє головною рисою спонтанність, оскільки "не інтелект і розважливий розум дозволили людям піднятися від первісного стану", а ірраціональні норми і правила моралі. Спонтанний ринковий порядок означає, що свідомий контроль над господарським життям та раціонально спланована соціоекономічна політика, спрямована на отримання певних результатів (повної зайнятості, економічного зростання, боротьби з економічним спадом), є неможливими в принципі. Це пояснюється тим, що політичні та державні діячі не в змозі врахувати і використати весь обсяг знань, необхідний для успішної реалізації економічної чи культурної політики, адже ним володіють в сукупності лише окремі індивіди. "Старий ліберал, – писав мислитель, – який дотримується традиційної віри просто за звичкою... не придатний для наших цілей... Нам потрібні люди, які зіштовхувалися (зустрічалися – Л. К.) з аргументами протилежної сторони, спростовували їх та визначали для себе таку позицію, яку вони готові захищати від критичних нападок". Це цілком зрозуміло, оскільки з позиції "лінійного", або "традиційного" мислення "спонтанність", як і принцип "все дозволено", не можуть бути аргументами у раціональному пізнанні.

Всупереч принципу "вседозволеності", який декларує і доводить П. Фейєрабенд, історична мінливість типів раціональності жодним чином не призводить до зникнення всіляких регулятивов пошуку. Так, наприклад, кардинальна зміна канонів пізнання класичного типу на рубежі ХІХ-ХХ століть призвела лише до формулювання і наступної кристалізації Н. Бором, А. Ейнштейном, В. Гейзенбергом та іншими некласичного типу раціональності з новими ідеалами, нормами, дослідженнями, та новими емпіричними і теоретичними аргументами.

Різні види діяльності учених та результати їх досліджень – наукові теорії – в аргументації П. Фейєрабенда реконструюються як логічно неспівмірні. Кумулятивістську модель розвитку науки, що послідовно накопичує елементи, деталі знання, учений вважає "методологічним забобоном", який несумісний з дійсною історією людських відносин. Учений доводить, що оскільки смисл і значення теоретичних термінів визначаються всією сукупністю зв'язків у системі теорії, то вони не можуть бути відокремлені від неї. Тому, наприклад, поняття такого наявного теоретичного цілого не може бути логічно виведене з нової конструкції. Нова теорія дедуктивно не пов'язана з попередньою, але повинна бути логічно спроможною, тобто зобов'язана несуперечливо пояснювати емпіричні дані. Якщо ж це не виконується, то у ситуації "конкурентної боротьби співставлення альтернативних теорій через аналіз логічної коректності процедур, співвіднесення цих теорій з досвідом не може реалізуватися, оскільки вони відповідають різним стандартам раціональності", – вказує В. Л. Храмова.

Відповідно до кунівської "парадигми", П. Фейєрабенд не лише доводить принципову неспроможність порівняння на раціональній основі (наприклад, класичної та релятивістської механік), але й стверджує: опоненти, які сперечаються, в подібній суперечці "думають по-різному, говорять на різних мовах, живуть в різних світах". Аргументи конкуруючих теорій настільки неспівмірні, а раціональність в обох випадках настільки різна і неспівмірна, що вибір більш перспективної теорії може бути процесом. Проте у такій ситуації П. Фейєрабенд дещо лукавить: сам факт конкуренції можливий лише на базі загального корпусу проблем і цілей. Однак визнання такої "загальності" підриває ґрунт для скептицизму, оскільки неможливо осмислити проблему без її вирішення і зрозуміти мету без урахування способу її досягнення.

У подальших міркуваннях, аргументуючи власну точку зору, П. Фейєрабенд стверджував, що він прагнув "специфікувати умови", за яких дві теорії в одній і тій самій сфері будуть дедуктивно "роз'єднані", і намагався знайти методи порівняння, що зберігаються всупереч "відсутності дедуктивних відносин". "Вживаючи термін "неспівмірність”, – підкреслював філософ, – я завжди маю на увазі дедуктивну роз'єднаність, і нічого більше". У якості критеріїв оцінки конкуруючих теорій П. Фейєрабенд пропонує використовувати характеристики математичного апарату, їх "когерентність", відповідність базисній теорії, метафізичним принципам тощо. Специфічність, унікальність та неуніверсальність цих критеріїв відкривають перспективу подальшого прогресу науки. Вказані змістовні нормативи, що не співвідносяться з нормами логіки, однак забезпечують згоду значної групи вчених. Ці аспекти концепції П. Фейєрабенда є досить абстрактними. У цілому учений обмежується попередженнями і аргументами зі збереження теорії, підірваної контрприкладами. Однак вона дає цінні результати, і заразом – можливість конструювати теорії, які альтернативні загальноприйнятій, навіть в тому випадку, якщо остання "вищою мірою підтверджена".

Нетрадиційність і незвичність аргументації П. Фейєрабенда про неспівмірність теорій одразу привернула увагу до праць вченого, але не анулювала ідею спадкоємності у сфері наукового знання. Остання зберегла свої позиції, хоча і не у формі дедуктивного виведення старих смислів із нових. Притому, що всі смисли понять класичної механіки логічно не виводяться з квантової, специфічний зв'язок між двома теоріями все одно зберігається. Цей зв'язок фіксується принципом "відповідності". У загальному вигляді він проголошує: теорії, справедливі для певної предметної сфери, з появою більш загальних теорій не усуваються як щось хибне, а зберігають своє значення для попередньої сфери, як гранична форма і окремий випадок нових теорій. Окрім того, потрібно враховувати і той факт, що лише "застосування мови аргументів класичної механіки (з відповідними обмеженнями) зумовило формулювання аргументів квантової механіки".

Зміст наступного етапу міркувань П. Фейєрабенда полягає в тому, що теза постпозитивізму про теоретичну "завантаженість" досвіду модифікується у прагматичну (прагматистську) "теорію спостереження". "Інтерпретація мови спостереження, – вказує він, – детермінується теоріями, які ми використовуємо для пояснення того, що спостерігається, і вона змінюється разом з цими теоріями". Кожна теорія, створена безвідносно до результатів спостереження і експерименту, має власний досвід, який не співвідноситься з досвідами інших теорій. Тому факти "продукуються" теоріями і відрізняються від останніх лише функціонально. У загальному вигляді це аргументується так: який би то не був досвід (буденний чи науковий), він визначений теоретичними, філософськими, психологічними, соціальними установками, у межах яких він формується і набуває властивої йому своєрідності. Через це "критика загальноприйнятої теорії, що спирається на її співставлення з експериментальними даними, – необґрунтована і малоефективна".

Основуючись на цьому висновку, П. Фейєрабенд постулює вищевказаний принцип проліферації (розмноження), який є вимогою конструювання максимально можливого числа теорій, здатних "розмножуватися" подібно "раковим клітинам". Будучи неспівмірними зі старими теоріями, нові, які аргументують свою точку зору на факти, завойовують "місце під сонцем" у процесі жорсткої конкурентної боротьби. Взаємна критика конфронтуючих позицій і забезпечує розвиток науки. Вона є вирішальним засобом, а її досягнення надають оцінку концептуальній системі, що претендує на визнання.

Іншими словами, під проліферацією розуміється розвиток, "розмноження" теорій; чим їх більше, тим краще. Як прибічник ідеї проліферації, П. Фейєрабенд виступає за методологічний плюралізм і проти методологічного монізму. Необхідність запропонованого принципу проліферації він аргументує так: факти є теоретично відносними, а передбачення теорії ніколи не відповідають з абсолютною точністю експериментальним даним. У цих умовах доцільним є висунення теоретичної альтернативи. У результаті наявність двох і більше теорій дозволяє їх прибічникам "вести критичну дискусію, що буде вирішальним чином сприяти успіху наукової справи і її експериментальної складової". Іншими словами, одна теорія – добре, дві – краще, десять – ще краще тощо. Без проліферації теорій наукова діяльність втрачає свою спонтанність і не приводить до створення нового.

У результаті застосування принципу "проліферації" експериментальні дані підтверджують або спростовують теорію, а аргументи критики і відмова від альтернативних гіпотез елімінують факти, що потенційно не сумісні з такою системою знання. Аргументація П. Фейєрабенда доводить, що емпірично обґрунтовані теорії майже нічим не відрізняються від міфу та існують в науці лише завдяки підтримці співтовариства або спільноти адептів (віруючих), які очолюються лідерами (нехай це будуть священики або Нобелівські лауреати), а також – хибної орієнтації на "наближення до істини". Лише "проліферація" здатна забезпечити такі умови наукової творчості, що гранично підтверджують ефективність діяльності вчених, допускаючи створення "навіть найбільш безглуздих продуктів людського розуму".

Природним і органічним наслідком проліферації виступає "плідний", або "продуктивний релятивізм", що містить можливість порівняння неспівмірних продуктів подібної "міфотворчості" під кутом зору їх істинності або правдоподібності. На основі логіки вченого, "гносеологічний плюралізм стає методологічною стратегією побудови моделей розвитку науки". А науковий пошук перетворюється на постійно зростаючий простір неспівмірних конструкцій, де кожна теорія (казка, міф) є частиною однієї сукупності (цілісності). "Пізнання, – вказує П. Фейєрабенд, – не виступає процесом, що наближається до певного ідеалу. У такому разі процес пізнання постає простором альтернатив, що постійно множаться, кожна з яких примушує інші уточнювати свої точки зору, і всі вони разом роблять свій внесок – завдяки процесу конкуренції – у розвиток могутності нашого мислення".

Здійснюючи послідовну аргументовану критику емпірично обґрунтованої, "чистої" теорії, П. Фейєрабенд прагне довести, що в науці, подібно до будь-якої форми ідеології, мають місце забобони, сумніви і пристрасті. Домінування розуму у ній є відносним. Якщо позбавити науку всього суб'єктивного, ціннісного, девіацій і помилок, то вона "взагалі випариться. Ці “девіації", ці "помилки" і є передумовами прогресу". Відповідно до такої аргументації філософ не рекомендує керуватися у теорії пізнання чіткими правилами і критеріями, а виходить з вже згадуваного принципу "anything goes" – "придане все". У цій ситуації методологія також не потрібна, оскільки створення, перевірка і застосування методологічних правил і критеріїв належить до компетенції конкретного наукового дослідження, а не філософії.

У такому контексті П. Фейєрабенд стверджує, що реальна історія науки мало схожа на чітку, струнку "логіку знання", в яку кожний дослідник вносить свою частку. Існуючий плюралізм теоретичних конструкцій, постійна конкуренція альтернативних програм зумовлюють розвиток знання, як зміну неспівмірних і несумісних теорій. У доказах філософа теоретико-методологічний монізм є лише фікцією, створеною західною цивілізацією з її "священним культом науки". Єдина "чесна" позиція, – переконує П. Фейєрабенд, – це позиція світоглядного і методологічного анархізму, в межах якого повинні бути приведені до єдиного знаменника всі форми культури, визнані правомірними будь-які методи освоєння світу, в т. ч. інтуїтивні та спекулятивні. "Існують міфи, існують догми теології, існують метафізика і велика кількість інших способів конструювання погляду на світ. Очевидно, що продуктивний обмін між наукою і такими “ненауковими” світоглядами навіть в більшій мірі має потребу в анархізмі, ніж в самій науці. Анархізм не лише можливий, він необхідний як для внутрішнього процесу, так і для розвитку культури як цілого".

На відміну від "логіцизму" неопозитивізму і "гносеологізму" наукоцентричної тенденції постпозитивізму (К. Поппер, І. Лакатос, "наукові реалісти" та інші), що спираються на "наукову метафізику", ігнорують онтологічні конструкції на основі гуманітарних форм культури, П. Фейєрабенд у систему своєї аргументації покладає культурологізм. Останній вважає "культуру в усій її феноменальній багатоманітності джерелом формування раціонального знання і пізнання буття". У цій ситуації він основується на явній невідповідності між складністю буття, множинністю культурних форм освоєння світу і "бідністю" теоретичних конструкцій, а також методологічних засобів, традиційно орієнтованих на образ природознавства поза культурно-історичним контекстом.

Отже, "моністичний гріх" (В. Л. Храмова) європейської філософії П. Фейєрабенд "спокутує" своєю релятивістсько-плюралістичною концепцією культури. Відповідно до неї кожна наукова теорія (як і будь- яка форма культури) передбачає власний світогляд, спирається на лише їй властиву онтологію. Це зумовлює неспівмірність різних світоглядів, системи цінностей та онтологій, недопустимість гіпостазування, наприклад, науки на шкоду іншим формам свідомості, перевагу раціонального стосовно ірраціонального тощо.

Урівнявши науку з міфом, поезією, пропагандою, методологічний (епістемологічний) анархізм П. Фейєрабенда так само рішуче пориває з універсалістськими претензіями філософії на роль "деміурга культури". Метафізика, як і наука, вибудовує свою реальність "рамками" строго фіксованих канонів її теоретичного відтворення. Однак обстоюючи позиції релятивізму, П. Фейєрабенд заперечує можливість об'єктивно значимого філософського вчення про буття. У результаті відроджується неопозитивістський феноменалізм. Якщо світ вченого або філософа структурований і визначений теорією (або іншими інтелектуальними феноменами), а також принципово змінюється з прийняттям нової теорії, неспівмірної з попередньою, то вчений, як і філософ, завжди перебуває "у полоні створеної ним же конструкції та позбавлений можливості виходу за її межі, у світ об'єктивних реальностей". Таким чином, П. Фейєрабенд намагається довести недопустиме "гіпертрофування" значущості вербальних механізмів, говорить С. Тальягамбе, аналізуючи його працю "Проти методу".

Йдеться про те, що з позиції аргументації П. Фейєрабенда, для ствердження нової експлікативної структури насамперед потрібен "ретроградний рух" для нейтралізації пам'яті, повне нехтування даними, що обґрунтували попередню теорію та інтерпретацію. Однак тут можлива пастка: відкинувши попередню гіпотезу і не висунувши альтернативну, ми позбавляємось можливості прочитання фрагментів спостереження, оскільки "безпосереднє сприйняття подій за відсутності експлікативної організаційної структури (гештальта), як способу сприйняття, неможливе".

У такому контексті постає питання про умови і фактори створення нової структури пояснення. Для відповіді на це питання П Фейєрабенд аналізує відому працю Г. Галілея "Діалог про дві найважливіші системи світу". Учений зазначає, що на рівні здорового глузду в XVII столітті були укорінені дві парадигми руху. Перша парадигма використовувалася для характеристики переміщення предметів у нерухомому середовищі більшого просторового об'єму (камінь, кинутий з вершини башти), а також спиралася на поняття про оперативний характер будь-якого руху. Друга парадигма співвідносилася з переміщенням предметів всередині корабля (як і інших систем, що рухаються) і передбачала поняття про оперативний характер лише відносно руху. Використавши механізм дії головної з риторичних фігур – метафори, Г. Галілей запропонував замінити другою парадигмою першу для всіх випадків (земних і небесних), і в результаті досяг надзвичайного ефекту в міркуванні. Хоча, як показує П. Фейєрабенд, Г. Галілей, спираючись на платонівську теорію анамнезису, маскує своє революційне обґрунтування концепції М. Коперніка, приховує споглядальний метафоричний засіб накладення другої парадигми на першу і витісняє в сферу імпліцитного основне ядро свого методу. Насправді ідея анамнезису, як доводить П. Фейєрабенд, у цій ситуації виконує лише функцію психологічної підтримки процесу підстановки переконань читачів у їх готовності до "відповідного розширення понять, що ніби зовсім не виступає принциповою модифікацією попередніх уявлень".

Як переконує аналіз реального руху мислення, справжня причина успіху аргументації Галілея-Сальватті, полягає в опорі на метафоричний метод міркування. Справа полягає в тому, що метафора зароджується на стику двох понятійних схем, двох мов, і має білінгвістичну природу. Це визначає генерацію семантичної неоднозначності, що постає передумовою нового бачення реальності. Як зазначає X. Вайнріх, у такій ситуації "важливим є те, що дві мовні сфери означуваного зливаються в одному акті інтелекту, в одній аналогії". У результаті два образи покладаються, нашаровуються один на одного, породжуючи нове понятійне і зорове поєднання.

Важливість позиції X. Вайнріха полягає в тому, що з точки зору теорії аргументації особливий інтерес являє собою опис функції мови теорією мовних (вербальних) актів. Ця теорія досліджує діяльнісне уявлення про мову, що важливо для теорії аргументації, яка розглядає власне аргументацію як певного роду взаємодію того, хто говорить, і того, хто слухає. У теорії мовних актів, яку розробляв англійський логік і філософ Дж. Остін, суб'єкт мовної діяльності розуміється не як абстрактний індивід, позбавлений певних якостей і цілей, а як носій низки конкретних характеристик: "психологічних (намір, знання, емоційний стан, воля) і соціальних (статус відносно того, хто слухає, функція у межах певного соціального інституту)".

Серед основних функцій мови особливе місце займає описання (опис) – повідомлення про реальний стан речей, але перед мовою стоїть багато інших завдань, що не зводяться до опису. "Філософи тривалий час вважали, – писав Дж. Остін, – що єдине призначення "твердження”-"описувати” певні положення справ або “стверджувати” певний факт, і причому завжди або в якості істинного, або хибного". Такий хід думок поступово сприяв формуванню переконання щодо необхідності перегляду традиційних філософських доктрин і методу, який за бажання "можна назвати великою і благотворною подією в історії нашої науки".

Дійсно, нові ідеї, що стосуються багатоманітності вживання мовних виразів, зрештою сприяли "перевороту" у філософії мови. Також вони здійснили істотний вплив на логіку, в якій паралельно з теорією мовних актів утворювалися "логіка норм" і "логіка оцінок", що зводяться до традиційної логіки описових висловлювань. Конвенція мовних актів нарешті здійснила серйозний вплив на формування "нової теорії аргументації, а насамперед на трактування одного з ключових її понять – поняття обґрунтування"85, – зазначає О. А. Івін.

Очевидно, саме з цих позицій потрібно розглядати доказ П. Фейєрабенда, згідно з яким, уже згадуваний Г. Галілей заперечує взаємонезалежність двох наявних парадигм руху (понятійних схем і відповідних ним мов). Здійснивши синтез обох семічних полів, він описує рух предметів як абсолютне переміщення крізь призму другої парадигми. У контексті цього нового світобачення, учений здійснює "перенесення по аналогії" мови релятивістських понять на всю сферу руху в ролі абсолютного процесу, у т. ч. і на його емпіричний контекст. Паралельна апеляція до ідеї анамнезису має суто інструментальний характер. її мета: створити "ефект осяяння", що проникає в глибинну імпліцигау модель, а також за допомогою застосування мистецтва риторики впливати на читача і переконувати його своїми аргументами у справедливості наданих міркувань.

Необхідно враховувати, що сам П. Фейєрабенд високо оцінював пізнавальну роль мови, особливо в побудові потрібних аргументацій у процесі дискусії. Мислитель вважав, що сказати (промовити) – означає говорити з кимось певним чином. Однак разом із тим він проявляє непослідовність, дорікаючи Г. Галілею в захопленні риторичними прийомами і "пропагандистськими маневрами", які "затемнюють" суть справи, понижуючи інформативність мови і виступаючи перепоною доказовому опису нової концепції досвіду. Суперечливе ставлення до мови поєднується у П. Фейєрабенда з невизначеністю його висловлювань на адресу зорового сприйняття. Це пов'язано з його визнанням (але "без ентузіазму") необхідності виходу за межі "каркасу" в широку сферу досвіду (практики, знань, умінь), здатну заповнити "мовні лакуни".

Справедливим є зауваження С. Тальягамбе: "Отримане сучасною культурою усвідомлення важливості мовних механізмів має бути визнане як факт, що має досить важливе значення. Однак в окремих випадках його значення було гіпертрофовано: той факт, що будь-яке знання пов'язано з раціональністю всього лише через його переведення на мову слів, склав вихідну точку побудов, що спричинили відрив від основоположної функції мови, яка полягала в розширенні нашого зв'язку з дійсністю завдяки нашим волі та знанням. У результаті було втрачено почуття реальності". Поверненню цього почуття може сприяти вищепроведений аналіз метафоричних аспектів сприйняття, хоча їх присутність не виключає наявності означуваного у ході змін понятійних схем і зумовлених ними корінних перемін у сприйнятті. Отже, поряд з "метафоричними" означуваними існують "буквальні означувані, що взаємодіють з першими, роблять можливою нехай відносну, але все таки безперервність "прочитання” образу, узаконюючи те, що було названо “ефектом заглиблення”".

Цей "ефект" має безпосереднє відношення до методологічної концепції П. Фейєрабенда. По суті, критика ним "філософського образу" науки і аргументація необхідності вільного наукового пошуку в межах "анархістської" теорії пізнання спирається на констатацію загальновідомого факту: метамова опису наукової діяльності забезпечує не лише більш високий рівень структурної організації останньої, а й її певне збіднення. Це цілком компенсується об'єднуючою функцією метамови, що насамперед забезпечує як синхронні зв'язки різних сфер науки, так і діахронні відношення історичних етапів розвитку однієї сфери. Також П. Фейєрабенд доводить, що філософська рефлексія виводить науку на загальнокультурний рівень раціональності, який фіксується категоріальними "структурами-ідеями" унікально-універсального плану. З одного боку, вони моделюють загально необхідні типи світовідношення даного історичного періоду, формуючи стиль мислення епохи, а з іншого – беруть витоки у архетипів К. Юнга "колективного несвідомого", вписують конкретно-історичні культурні феномени (у т. ч. і науку) в досвід роду, обґрунтовують (разом з іншими факторами) співмірність "різних ступенів становлення homo sapiens".

Необхідно враховувати, що "анархізм" наукової діяльності П. Фейєрабенда визначається релятивістською концепцією теорії пізнання і плюралізмом культури загалом. Культура в працях П. Фейєрабенда постає "хаосом", оскільки кожний її феномен передбачає власний світогляд і онтологію, що несумісні з іншими світоглядами і онтологіями. Тому немає сенсу шукати "деміурга культури" в образах природознавства, логіки, а також філософії з її "універсалістськими претензіями на теоретично значиме вчення про буття".

Варто зазначити, що аргументи для своєї концепції "методологічного анархізму" П. Фейєрабенд вбачав у плюралістичному підході до логіки розуміння науково-пізнавальної та культурно-інтелектуальної діяльності. Так, теорія "соціальної стратифікації", репрезентована Р. Дарендорфом, П. Сорокіним, Б. Барбером та іншими, орієнтує П. Фейєрабенда поділяти суспільство на "малі групи", які виокремлюються за віковими, професійними, національними і статевими принципами. Ці групи є носіями своєрідних культур, основу яких становлять традиції. Саме традиція як складна соціальна система, що є підґрунтям діяльності та мислення своїх прибічників, за допомогою певної сукупності імпліцитних переваг постає аргументом в обґрунтуванні П. Фейєрабендом ідеї конкуренції в науці. Традиції, як певному "жорсткому ядру" культури (за І. Лакатосом), відповідає та чи інша "форма соціальної організації, особливий спосіб діяльності та світогляд, що є репрезентантом інтересів прибічників або учасників традиції".

На думку П. Фейєрабенда, конкуренція такого роду традицій і становить основний зміст соціального та історичного процесу. Потрібно розпрощатися з "химерою" найпростіших правил, за допомогою яких немовби можна розібратися у "лабіринті" історичних зв'язків. "Історія загалом та історія революцій зокрема є більш багатоманітною, різносторонньою і хитрішою, ніж може собі уявити самий досвідчений історик і методолог". Метод, згідно з аргументацією П. Фейєрабенда, що містить незмінні принципи, які спрямовують науковий пошук, не витримує зустрічі з реальними результатами дослідження. Кожна норма, яким чином вона не була б укорінена в епістемології, через певні обставини рано чи пізно витісняється іншою. Цими обставинами виступають групові інтереси і потреби, що визначають різні ціннісні орієнтації, індивідуальні пріоритети, які повинні змінити стабільність існування традицій, а також відповідних їм культур і адекватної логіки мислення.

Таким чином, своє розуміння ціннісно й ідеологічно "навантаженої", позбавленої об'єктивного змісту науки П. Фейєрабенд намагається обґрунтувати, аргументуючи її існування як соціокультурного феномену в контексті відповідних традицій. Аналізуючи наукові традиції, вчений насамперед звертає увагу на детермінуючі їх соціокультурні фактори, що "пронизують" різні інтелектуальні утворення, а вже потім звертається до власне логіки наукового пошуку. При цьому традиція, що є аргументом у доказі плюралізму наукового пошуку – це не лише механізм соціального успадкування, опосередковуючий зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього. Так, П. Фейєрабенд, аналізуючи соціокультурні феномени з точки зору їх традиційності, аргументує свої докази елементами суспільних відносин і антиавторитарною "мінімальною" системою соціальної діяльності, що передбачає певну свободу вибору і більш демократичне управління. Доказ плюралізму відносно стабільних соціальних "клітинок-традицій" надає "можливість соціального обґрунтування плюралізму теорій, пов'язаного з "епістемологічним анархізмом” П. Фейєрабенда".

Зміст теорії традиції дозволяє вченому аргументувати факт існування і водночас обов'язкову нормативну вимогу соціально-політичного та інтелектуального плюралізму. Рівноправність традицій для філософа – це основна атрибутивна характеристика "вільного суспільства". У цьому контексті, як вказує Л. А. Мікешина, необхідно наголосити на культурно-гуманістичній спрямованості логіки дослідження під час вирішення проблеми "анархізму" в методології. В анархізмі (релятивізмі) П. Фейєрабенд вбачає можливість творчості та розвитку індивідуальності, виявлення унікальних здібностей дослідників, оскільки для нього досить вагомими є ідеали ліберальної моралі. Як про необхідну умову, мислитель говорить про співпадання частини (окремого індивіда) з цілим (зі світом), суто "суб'єктивного і довільного" з "об'єктивним і закономірним", що є одним "з найбільш важливих аргументів на користь плюралістичної методології".

Важливою рисою аргументації П. Фейєрабенда є заперечення ним якого б то не було абсолютного оціночного критерію відносно самодостатніх, об'єктивних традицій, оскільки вони "є ані хорошими, ані поганими, вони просто існують". Бажані або небажані якості традиція здобуває лише у порівнянні її з іншою традицією. У такій ситуації оцінка приходить ззовні і є досить умовною, послідовно релятивною. У такому контексті єдиною розумною філософією стає релятивізм, логіка якого "надає значення плюралізму традицій і цінностей", – стверджує П. Фейєрабенд.

Проблема звернення П. Фейєрабенда до релятивізму полягає у тому, що "реальна істина" – одна, але більшість дослідників в історії пізнання мають різні уявлення про неї відповідно до часу і певних обставин. Таким чином, релятивізм як доктрина будується на визнанні "базисної багатоманітності", або потенційно змінної основи, і "базисної рівності" усіх стандартів оцінювання. Цей "егалітарний релятивізм", що заперечує раціональність як таку, має індивідуальний характер, оскільки основується на визнанні всіх альтернатив, критеріїв і стандартів різних груп раціонально еквівалентними. Жодна зі спільнот не володіє "привілейованою гносеологічною позицією", не існує "апеляційного суду" і законної "когнітивної спадкоємності". Принципи саме такого релятивізму слугують аргументами в обґрунтуванні П. Фейєрабендом "методологічного анархізму".

Як відомо, кожна традиція по-своєму (властивими лише їй методами) здобуває популярність і поширення. Так, "раціональна дискусія" К. Поппера у такому розумінні не виступає єдиною можливою формою вирішення проблеми. Зміцненню традицій сприяє "не лише науковий доказ, обґрунтування, але й переконання, аргументація ad hominem". Таким чином, літературна сатира або логічні парадокси є не менш важливими і серйозними, ніж наукова дискусія. Це зумовлено тим, що існує багато аргументів, які мають витоки "в культурі, історії, дарвінівській біології, антропологічних та соціологічних дослідженнях та долучаються до когнітивного релятивізму".

Отже, з позиції аргументації П. Фейєрабенда релятивність і багатоманітність засобів обґрунтування зумовлені "ядром" традиції, її ціннісно-світоглядними передумовами. Останні становлять сутність "прагматичної філософії", що породжується у процесі споглядання, або під час реалізації соціальних перетворень. Вона характеризується непроясненністю вихідних принципів, ситуативністю та спонтанністю. Як своєрідна форма свідомості, така філософія спирається на вищезгадану анти- методологічну максиму П. Фейєрабенда: "все дозволено (anything goes)".

На думку П. Фейєрабенда, у такій ситуації потрібно враховувати, що "існують щонайменше два різних способи прийняття колективного рішення, яке має назву спрямованого (guided) і відкритого обміну поглядами". Під "спрямованим" способом він розуміє "підтягування" до традиції суб'єктів, ще не залучених до неї. Подібний характер дій не призводить до позитиву, оскільки штучно обмежує можливості людини. Навіть наука і практика як своєрідні традиції не можуть бути універсалізовані. До того ж, їх необхідно доповнити іншими "формами життя": релігією, астрологією, а якщо потрібно, то і ритуальними "танцями дошу".

Останній приклад – "танці дощу" – має витоки у логіці міркувань неопозитивізму стосовно емпіричного підтвердження. Згідно з цією логікою, безпосереднє спостереження того, про що говориться у твердженні, дає впевненість в істинності останнього. Однак сфера застосування такого спостереження є обмеженою. Підтвердження наслідків – це універсальний засіб, який може застосовуватися до всіх тверджень. Цей засіб лише підвищує правдоподібність твердження, але "не робить його достовірним", вказує О. A. Івін. У цьому контексті прикладом є розгляд Л. Вітгенштейном твердження, що вождь тубільного племені хопі своїми ритуальними танцями може викликати дощ. На якій підставі ми вважаємо, що люди цього племені помилково пов'язують танець вождя з дощем? Якщо система їхніх поглядів узгоджена так само, як і наша, то ми не можемо судити про них з точки зору наших уявлень і практики. Якщо ж ми посилаємося на статистичні дані на користь того, що ритуальні танці не мають жодного відношення до дощів, то вождь племені пояснить нам, що боги вередливі. Таким чином, якщо після виконання ритуального танцю іде дощ, то це підтверджує, що танець його може викликати, а якщо ж після танцю дощу все ж немає, то це підтверджує, що боги вередливі і не звертають уваги на танець. На думку Л. Вітгенштейна, цій ситуації не можна протиставити нічого, що було б переконливим для тих, кого він хоче переконати.

Загальний висновок Л. Вітгетитейна досить скептичний: розумними доводами неможливо переконати того, хто мислить інакше. Можна лише бути вірним своїм переконанням і тій практиці, у межах якої вони сформувалися, а також оголосити протилежні або сповнені суперечностей погляди єретичними, безглуздими тощо. Люди вірять у богів, гадання, незалежне існування фізичних об'єктів, тому що вони традиційно навчені виносити свої судження і оцінки на основі цих передумов. Коли змінюється система поглядів, змінюються і поняття, а також значення всіх слів. На тих, хто мислить інакше, можна впливати не міркуваннями і доказами, а лише твердістю власних переконань, переконливістю, що межують з навіюванням. Якщо так можна вплинути на людину іншої культури, то це "жодним чином не буде означати, що наші переконання в силу певних інтерсуб'єктивних засновків є більш важливими, ніж її погляди". Отже, аргументи на підтвердження тих чи інших наслідків лише підвищують правдоподібність твердження, що обґрунтовується, але в принципі не здатні зробити його достовірним.

При цьому правдоподібність (претензія на істину) багато в чому має суб'єктивний характер.

Приклад з ритуальним танцем дощу також розглядає П. Фейерабенд. Учений робить з нього висновки, спрямовані проти непохитної віри в науку та її самокритичність. Що може бути з наукової точки зору більш ірраціональним і некритичним, аніж "танець дощу"? Однак, як стверджує П. Фейерабенд, у нас насправді немає жодних раціональних, заснованих на сучасній науці, доказів на користь того, що "танці дощу" племені хопі не можуть викликати це природне явище. Немає жодних статистичних даних про співвідношення дощів і танців, виконаних належним чином. Адже для ефективності "танців дощу" може стати потрібною така солідарність народу племені, якої тепер вже не існує, і такий рівень психологічної концентрації та самовіддачі, що наразі вже не зустрічається. Причиною неефективності "танців дощу" в наші дні може бути втрата гармонії між людиною і природою у всьому світі. "Відмовляти танцям дощу в ефективності на тій підставі, що вони не ефективні в наші дні, – це те саме, що відкидати закон інерції, тому що ми не бачимо об'єктів, які рухаються по прямій з постійною швидкістю скільки завгодно без належного застосування сили", – підсумовує П. Фейерабенд.

Посилання 77. Фейерабенда на те, що результативності "танців дощу" може заважати втрачена солідарність народу племені, є прикладом аргументу, який неможливо ні підтвердити, ні спростувати. З точки зору О. А. Івіна, аргументи, які наводить П. Фейерабенд, є прикладом софістичної аргументації, що має на меті не істину, а ствердження прийнятої точки зору з використанням "не лише коректних, але й некоректних засобів". Однак позиція О. А. Івіна також може сприйматися критично, хоча б тому, що він занадто емпірично (якщо не догматично), підходить до аргументації П. Фейерабенда, який демонструє насправді можливості способу "обміну поглядами". Лише увібравши всю феноменальність та багатоманітність культури, людина стає творчою і мислячою особистістю. Плюралізм і терпимість є умовою гуманізації суспільства.

На думку П. Фейерабенда, ідеальне "вільне суспільство", "не нав'язується ззовні, а виникає лише тоді, коли люди, вирішуючи приватні проблеми у постійному співробітництві, формують захисні структури". Останні забезпечують недоторканість, стабільність, замкненість й автономність кожної традиції, лише у межах якої й можлива свобода волевиявлення і соціальної дії. "Відкриті дебати" як спосіб прийняття колективного рішення допустимі у період революційних трансформацій, коли старі структури насильно руйнуються, звільняючи місце для нових соціальних інститутів, норм і традицій.

П. Фейєрабенд стверджує, що сучасна наука виключає подібну можливість, відмовляється від вільної дискусії з ненауковими сферами діяльності. Через це вона оцінюється вченими як найбільш догматична і агресивна традиція, що "узурпувала" владу в "сцієнтистському суспільстві". Використовуючи міф "наукової раціональності", вчені нав'язують суспільству уявлення про науку як ідеал об'єктивного мислення, універсальний засіб, здатний забезпечити соціальний прогрес. У зв'язку з цим єдино правомочною вважається догматична наукова освіта. Однак наука, доводить П. Фейєрабенд, зовсім не перевершує інших традицій, які вона "заглушила". "Якщо науку вихваляють за її досягнення, то міф заслуговує цього в сто раз більше. Винахідники міфу заснували культуру, тоді як раціоналісти та вчені просто змінили її, і не у всьому на краще". Тому у "вільному суспільстві" доцільним є відокремлення науки від держави, подібно до того, як в свій час від останньої були відокремлені релігія і церква. Міф, релігія, наука, мистецтво повинні мирно співіснувати, зберігаючи один одного, зміцнюючи відповідні традиції, що зумовлюють діяльність і мислення всіх бажаючих. Отже, П. Фейєрабенд доводить необхідність існування "вільного суспільства", яке повинно виникнути "зсередини" звільненої людської природи відповідно до принципів "прагматичної філософії", оскільки "яка людина, таке і суспільство". І "орди радикальних інтелектуалів, соціологів і політологів тут безсилі".

Наводячи аргументи на доказ стихійності історичного процесу, вчений заперечує необхідність "керувати розвитком за допомогою абстрактних ідей або філософії типу марксизму". Хоча це не означає, що П. Фейєрабенд перекреслює вихідну тезу постпозитивізму про "ідеологічну завантаженість" будь-якої діяльності. Безумовно, окремі групи будуть керуватися тими чи іншими ідеями, а з часом у результаті корекції різних поглядів можливе виникнення нових ідеологій (цінностей) для досягнення спільних цілей. Принципово важливою, з точки зору аргументації "методологічного анархізму", є та обставина, що "до цих ідеологій приведуть рішення в конкретних і часто непередбачуваних ситуаціях; вони будуть відображати почуття, надії, мрії тих, хто рішення приймає, вони не можуть бути заздалегідь вгадані за допомогою абстрактних ідей групи спеціалістів". Не виключено, що світогляд та ідеологія майбутнього може бути подібною міфу, або театру, або навіть кінематографу. На основі вищесказаного П. Фейєрабенд передбачає "смерть філософії", що звільняє місце для "громадянських ініціатив".

Безумовно, можна погодитись з основною лінією аргументації вченого стосовно некерованої, могутньої стихії саморозвитку людства, далекої від свідомого управління. Разом із тим світова філософська думка, осмислюючи соціокультурний процес, неухильно прямувала до усвідомлення його активного, діяльнісного начала в історії – універсального творчого індивіда з іманентною йому свободою вибору як формою реалізації соціальних закономірностей. Це "привело до дискредитації лінійно-детерміністського стилю мислення і сприяло визнанню імовірнісної логіки становлення соціокультурного буття, принципової веріабельності історичного процесу з характерними спонтанними флуктуаціями суспільних відносин". Насамперед відповідальною за них є людина як активно-діяльнісне, самоорганізуюче начало.

Досягненням П. Фейєрабенда, без сумніву, є теоретична аргументація того, що науковий процес і природно-історична необхідність визначаються не жорстко детерміністською логікою соціоекономічного і культурного розвитку в руслі формаційних або цивілізаційних закономірностей, а єдиною для природи і суспільства імовірнісною логікою становлення. Саме вона містить спектр можливостей і множину варіантів майбутнього у теперішньому. Осягнення такої логіки можливе, якщо враховувати активну діяльність людини як самодостатньої частини цілого, самоцінної монади в загальній структурі "біспрямовано взаємодіючих монад", окреслює межі об'єктивно можливого в історії, а отже – спектр суб'єктивних волевиявлень і дій. Останнє задає як "конфігураційний простір" можливих станів даного суспільства і наївну мінливу плюралістичну єдність різних культур, в кожній з яких є свій суб'єкт діяльності культури і науки, що проявляє свободу вибору і несе за нього відповідальність. Актуалізація однієї з потенційних можливостей соціального буття повинна враховувати імовірнісну логіку, за допомогою якої постає можливим проникнути в багатокомпонентність та полідетермінованість наукової, культурної, історичної події, що робить її "випадковою в теоретичному сенсі". Разом із тим потрібно враховувати, що, як і кожна людина, вчений живе в конкретному часі та певному середовищі, а тому він використовує ті аргументи, які характерні для цього часу і можуть бути сприйняті його середовищем. Наукова аргументація, як і будь-яка інша, повинна враховувати свою аудиторію, і зокрема те, що остання іноді більше сприймає посилання на традицію, аніж, наприклад, посилання на експеримент.

Отже, свобода вибору, мислення, доказу й аргументації в такому контексті постає не "усвідомленою необхідністю", а історично значущим вибором у "точці біфуркації", завдяки чому і реалізуються логічні закономірності. Цей вибір – це прояв самоорганізації, але за умови врахування спонтанності й "анархізму" інтелектуальної діяльності.

Аргументи критичного аналізу П. Фейєрабенда в цілому не викликають заперечення. Не існує абсолютних, значущих завжди і скрізь, правил, норм та зразків наукового дослідження, а їх пошуки є даремною справою. Методологічні правила і принципи мають винятки навіть у тих ситуаціях, до яких вони належать. Ці правила мають свої межі та можуть призводити до негативного результату. Однак розгляд П. Фейєрабендом усіх методологічних правил в одній площині приводить до втрати відмінності між важливими і другорядними методологічними вимогами, між вимушеними і спонтанними відступами від стандартів традиційної логіки та наукової методології. Також урівнюються в правах і способи аргументації, що застосовуються в науці, так що стандартні обґрунтування гіпотези за допомогою підтвердження її наслідків виявляються майже однаково можливими і сприйнятливими.

Таким чином, прямуючи в руслі загальної концепції постпозитивізму, П. Фейєрабенд розробляє власну концепцію вирішення проблеми теоретичного осмислення досвіду. Учений запропонував радикальну версію неспівмірності конкуруючих теорій, що стала популярною під назвою "методологічного анархізму". В її основу покладено тезу "все дозволено", доцільність якої аргументується принципом проліферації (розмноження). Органічним і природним наслідком проліферації виступає "продуктивний релятивізм", що дає можливість аргументовано доводити адекватну філософсько-методологічну стратегію побудови моделей розвитку науки, а заразом й іншу, більш інноваційну логіку доказу. Важливе значення для розуміння концепції П. Фейєрабенда має аналіз проблем "традиції", дотримання або спростування якої має безпосереднє відношення до логіки наукового пізнання і культури мислення.

 
<<   ЗМІСТ   >>