Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Джерела філософії Середньовіччя

Атмосфера пізньої античності і дух християнства, що зароджується: гностицизм

У перебігу історії немає демаркаційних ліній. Неможливо окреслити той Рубікон, на одному березі якого ще антична філософія, а на іншому – вже середньовічна. Ким був знаменитий Боецій, який написав у в'язниці, чекаючи страти, "Втіху філософією", "останнім римлянином", як його називали нащадки, чи "батьком Середньовіччя"? Очевидно, і тим, і іншим: з одного боку, він християнин і богослов, з іншого – прихильник неоплатонізму, бо втішався у своєму трактаті саме ним, а не істинами Писання. Так живі людські долі поєднували дві епохи.

Такими ж містками, що з'єднують два менталітети, виявилися герметизм і гностицизм, в яких пізня античність намагалася поєднати несумісне: типово античний космоцентризм і абсолютно неантичну інтуїцію Абсолютної Особистості. Так початок нової ери "в своїй останній глибині виявлявся сумішшю двох культур і переходом від язичництва до християнства"[1].

Найглибшим духовним явищем цього періоду був гностицизмрелігійно філософське вчення, що поєднувало в собі елементи християнства, іудаїзму, античного язичництва, а також вавилонських, перських, єгипетських й індійських релігійних уявлень. Завданням людського духу в гностицизмі є спокута, досягнення порятунку, прагнення звільнитися від залізних кайданів матеріального світу. Ця мета досягалась у гностиків шляхом філософського пізнання (нагадаємо, грецьке "гносис" – пізнання) особливого типу, для чого вони організовували аскетичні спілки, філософські школи, релігійні громади.

Найпопулярніші були гностичні системи Василіда (із Сирії) і Валентина (з Єгипту). Валентин є творцем грандіозної філософської поеми, присвяченої створенню світу. Творення починається з непізнаваних глибин повноти буття. З цієї повноти – Плероми і шляхом виливу утворюється множина міфологічних істот, у тому числі й біблійних персонажів. Виникають двадцять вісім божественних еонів, що наполовину є логічними категоріями, а наполовину – міфологічними істотами. Остання з еонів, Софія, согрішила проти батька, бажаючи порушити всю божественну ієрархію, за що і була вигнана з Плероми.

Смуток і сльози Софії, яка тужить за Плеромою, перетворилися на небо і землю, були створені люди, серед яких виділяються гностики, споконвічно призначені для порятунку. Софія і гностики за допомогою Ісуса Христа, посланого Отцем з благою звісткою про прийдешнє прощення Софії, домагаються повного прощення і повернення в Плерому, а матеріальний світ, створений із суму Софії, палає у вогні. Мета історії світу – прощення Софії – досягнута, світова історія завершена.

Ми зупинилися на гностичній космогонії для того, щоб стали очевидними деякі найважливіші паралелі: той, хто знайомий із християнською езотерикою (у тому числі й сучасною), легко побачить її принципову, архетипову настояність на гностичних ідеях. За великим рахунком, саме гностицизм є прообразом усіх пізніших містичних і езотеричних побудов як у єресях, так і в різноманітних таємних братствах, масонських ложах і теософічних товариствах.

Клімат епохи пізньої античності дивовижно точно передано у знаменитому фільмі Ф. Фелліні "Сатирикон": Людинаце актор, – ось яким було універсальне світовідчуття людей тих часів. Не випадково в римському театрі акторам під час дії завдавалися цілком реальні каліцтва, а в римському цирку людей кидали левам.

"Який актор гине!" – вигукнув Нерон, дивлячись на палаючий Рим. Він, зрозуміло, говорив про себе, але переживання себе як актора було станом кожного римлянина. "Коли боги вигнані з Всесвіту, світ, покинутий ними, занурюється в тугу", – пише сучасний німецький філософ Ерік Фегелін[2]. Нудьга – ось відмінна риса занепаду античного світу, від припливів якої дехто рятувався втечею у витончені розваги, поки пересичення не зробить і цей вихід безглуздим. І все ж таки на цьому фоні інтелектуальна витонченість древніх переживає свій останній найвищий злет. З надзвичайною психологічною проникливістю тогочасну суперечність між інтелектуальним і моральним вимірами людини розкриває Г. Честертон – філософ, найглибший знавець Середньовіччя і класик детективного жанру: "Із зовнішнього, практичного боку висока цивілізація древніх закінчилася тим, що люди зробили певний висновок – звернулися до християнства. Цей урок пов'язаний із психологією, а не тільки з теологією. Язичницька цивілізація дійсно була дуже високою. Нам не тільки не небезпечно, нам навіть вигідно визнати, що нічого більш високого людство досі не створило. Древні винайшли неперевершені засоби і словесного, і пластичного зображення світу; вічні політичні ідеали; стрункі системи логіки і мови. Але вони зробили ще більше – вони зрозуміли свою помилку... Ця помилка настільки глибока, що нелегко знайти для неї потрібне слово. Простіше і приблизніше назвати її поклонінням природі. Можна сказати, що древні були занадто природні. Той, хто поклониться здоров'ю, не залишиться здоровим... З людською уявою трапилася погана річ – весь світ став зафарбованим, просочився, перейнявся небезпечними пристрастями, що неухильно призвели до перекручень... Стародавній світ був не стільки розбещений, скільки здатний зрозуміти, що стає більш розбещеним або, у всякому разі, логічно на розбещеність приречений. У магії природи не було майбутнього, її можна було заглибити тільки в чорну магію... Воістину, від цієї мари могла позбавити в повному розумінні слова тільки неземна релігія"[2].

Отже, Захід дозрів, щоб замінити поклоніння Природі поклонінням Духу. Він стомився, і саме християнству судилося внести в нього нові життєві енергії.

"Християнство прийшло у світ, – продовжує Г. Честертон, – щоб зцілити його, і лікувало єдино можливим способом... Чистий, поривчастий вітер провівав наскрізь світ, що переживав очищення. Для будь-кого, хто відчуває дух епохи, є щось чисте і бадьоре в атмосфері тих грубих, а іноді і жорстоких часів... Поступово на цьому тлі виникає краса, свіжа і зворушлива, просто неймовірна. Повертається любов, але не платонічна, а та, що досі зветься лицарською...

Вода сама відмилася. Вогонь сам перетворився на полум'я. Вода – вже не та вода, в яку кидали рабів для риб. Вогонь – вже не той вогонь, куди кидали дітей як жертву Молохові... І вода, і вогонь, і квіти, і зірки чекають нових імен від того, хто витравив із душі останній слід поклоніння природі і тому може повернутися до неї"[4].

  • [1] Лосев А. Ф. История античной философии. – Μ., 1989. – С. 175.
  • [2] Фегелин Э. О Гегеле (исследование чародейства) // Логос. – Л., 1991.
  • [3] Фегелин Э. О Гегеле (исследование чародейства) // Логос. – Л., 1991.
  • [4] Честертон Г. К. Вечный человек. – М., 1991. – С. 22-24.
 
<<   ЗМІСТ   >>