Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Марсіліо Фічіно: творче злиття з Богом

Одним із найбільш глибоких авторів італійського Відродження є Марсіліо Фічіно (1433М499). У трактатах "Платонівська теологія про безсмертя душі" і "Про християнську релігію" він намагається здолати раціоналізм схоластики шляхом звернення до філософії Платона і неоплатонізму, з'єднуючи неоплатонівське вчення про еманації у світ Бога-Єдиного з основами християнства.

Для філософії Фічіно характерні такі два принципові положення:

  • 1. Утвердження богоподібності людини, яка через містичне споглядання на вищих щаблях свого розвитку може з'єднуватися з Творцем. На відміну від середньовічної філософії, принципово новим тут виступає твердження про творчу активність людини в процесі злиття з Богом. При цьому споглядання і витвір земної краси є умовами осягання вищої, Божественної Краси.
  • 2. Вчення про "Всезагальну релігію". За Марсіліо Фічіно, всі історично існуючі течії і церкви є етапами осягнення Єдиного Бога. Таке розуміння релігійного життя відмовляє будь-якій релігії у праві виняткового бачення Абсолюту. Релігійна істина – це сукупне надбання людства. І це звучить дуже сучасно на межі II і III тисячоліть...

Джордано Бруно і Галілео Галілей: два шляхи свободи

Світогляд більшості філософів романського Відродження не суперечив католицькій доктрині людини і Бога. Проте рано чи пізно мали з'явитися мислителі, котрі поставили б під сумнів істини релігійної філософії.

Такими мислителями стали Джордано Бруно і Галілео Галілей, кожний із них по-своєму трагічно закінчив своє життя. їхні шляхи показують два мученицьких образи свободи. Давайте подивимося на них крізь глибину віків.

Джордано Бруно (1548-1600 pp.) був послідовником геліоцентричного вчення Коперника, який поміняв місцями Сонце і Землю в умовах свого часу і наступних епох. Але Бруно пішов далі Коперника і в науковому смислі – говорить про множинність заселених світів, і у філософському – послідовно утверджує пантеїзм. Ідея множинності заселених світів органічно пов'язана з пантеїзмом – якщо Бог "пронизує" весь безкінечний Всесвіт, то в будь-якій точці Всесвіту можуть існувати розумні істоти, подібні людині.

Пантеїзм Бруно вступає в суперечність з персоналістичним тлумаченням Бога в католицизмі. Інквізиція звинувачує мислителя в єретизмі і пропонує йому зректися своїх поглядів. Джордано Бруно відхилив цю пропозицію і в 1600 р. був спалений у Римі на площі Квітів.

Галілео Галілей (1564-1642 pp.) також прийшов до суперечності з католицьким світорозумінням, але розв'язав його іншим шляхом.

Приєднуючись до ідеї античних атомістів і відстоюючи експериментальні методи пізнання, він відмовив собі у міркуванні про Бога. Проте інквізиція запропонувала йому зректися поглядів, що грунтувалися на експериментальному підтвердженні низки ідей Коперніка (про Сонце як центр світу, про обертання Землі навколо своєї осі і т. д.). На відміну від Бруно, Галілей пішов на це, зберігши життя і можливість подальшої роботи. За переказами, він прошепотів після публічного зречення: "Але все ж таки вона обертається..."

Чий шлях свободи є більш прийнятним? Чи варто зберегти можливість творчості ціною привселюдної (нехай навіть формальної) відмови від своїх переконань? Ці питання хвилювали не одне покоління європейських мислителів. Підкоряючись пориву, ми готові віддати перевагу Джордано Бруно. Проте, чи можемо ми засуджувати Галілея?..

Відомий німецький філософ XX ст. Карл Ясперс визначає їхні позиції як позиції віри і знання. "Джордано Бруно вірив, Галілей знав, – пише він. – Обидва вони були в однаковому становищі. Суд інквізиції вимагав від них під загрозою смерті зречення від своїх переконань. Бруно... помер смертю мученика. Галілей зрікся твердження, що Земля обертається навколо Сонця... У цьому відмінність: є істина, що страждає від зречення, і істина, яку не зачіпає зречення"[1].

Істину Бруно, на думку Ясперса, не можна довести, вона зрослася з ним, вона є його життям. Істина Галілея може бути доведена й існує поза ним. Власне кажучи, це не істина, а правильність. "Померти за правильність, яка може бути доведена, безглуздо"[2], – говорить Ясперс. Таким чином, він цілком виправдовує позицію кожного з мислителів, показуючи, що вони вчинили так, як тільки могли вчинити.

Але проблема залишається, і концентрується вона у наступному питанні: Чи тотожна віра людини особистості людини?

  • [1] Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. – М., 1991. – С. 421.
  • [2] Там же. С. 422.
 
<<   ЗМІСТ   >>