Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Микола Кузанський і його діалектика Єдиного і безкінечного

Микола Кузанський (1401-1464 pp.) був одним із мислителів, які закладали обрії філософії германського Відродження. Він звертається до традиції неоплатонізму, що протиставляє Єдине (Бога) і множинний світ.

В якому взаємозв'язку перебувають Єдине і множинне? Кузанський вважає, що створений Єдиним світ наповнений цим Єдиним, яке живе особливим життям у кожному явищі і речі. "Єдине є все", – заявляє Микола Кузанський.

Філософ називає породжуваний Богом світ безкінечністю, або максимумом. Єдине умовно називається мінімумом – із-за своєї глибинної цілісності і неподільності, що подібні цілісності і неподільності геометричної точки.

Мінімум постійно розгортається в максимум і породжує Всесвіт як актуальний максимум, в якому збігаються Єдине і безкінечне.

Отже, Кузанський наближається до пантеїзму, розглядаючи Бога як принцип, що постійно струмениться у світ і тотожний до нього. Таким чином він дає людині можливість пережити безмежність і єднання з Богом вже на підставі факту свого існування. Але водночас такий підхід обмежує свободу людини як суб'єкта самостійного і відповідального за свої вчинки.

Врешті-решт ця логіка приводить до фаталізму, який надалі потужно проявиться в культурі Реформації.

Еразм Роттердамський: "Похвала глупству"

Еразм Роттердамський (1469–1536 pp.) є одним із найбільш читаних авторів германського Відродження. Йому властива глибока іронія у ставленні до людини, що робить його своєрідним Сократом епохи Відродження. Але на відміну від Сократа, він написав багато творів. Найвідоміший з них – "Похвала глупству". У ньому автор висміює і буденну людину, яка вихваляється своїм здоровим глуздом, і мудреця, сповненого презирства до життя. "Запроси мудреця на бенкет, – пише він, – і він одразу всіх збентежить похмурим мовчанням або недоречними розпитуваннями. Запроси його танцювати – він танцюватиме, наче верблюд. Візьми його з собою на якесь видовище – він своїм зовнішнім виглядом зіпсує публіці будь-який настрій... Якщо мудрець втрутиться в розмову, – всіх налякає, наче він вовк. Якщо треба щось купити, якщо потрібно укласти якусь угоду, якщо йтиметься про одну з тих речей, без яких неможливе наше життя, тупим опецьком видасться тобі мудрець цей, а не людиною!"[1].

Що це? Заперечення мудрості і звеличення повсякденного життя? Ні, тому що конфлікт мудреця і повсякденності виникає з того, що "в людському суспільстві все має глупоту, усе робиться дурнями і серед дурнів"[2]. Іронія Еразма Роттердамського безмежна – дістається і буденності, і мудрості. І іронія ця наповнена глибинним трагізмом, тому що це самоіронія мудреця. В її полум'ї спалахує пафос людяності романського Відродження і перетворюється на щось зовсім інше.

Це інше переживається Еразмом Роттердамським як межі людського. Прагнення до меж виділяє людину з природного буття і наповняє її власне буття трагічним світлом. "Немає істоти нещаснішої за людину, – пише мислитель, – оскільки всі інші тварини задовольняються тими межами, у які їх поставила природа, і лише вона одна намагається розсунути межі своєї долі"[3].

  • [1] Эразм Роттердамский. Похвала глупости. – Μ., 1960. – С. 32.
  • [2] Там же. – С. 53.
  • [3] Там же. – С. 44.
 
<<   ЗМІСТ   >>