Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Виклик гносеологізму: філософська есеїстика і філософське мистецтво Нового Часу

Блез Паскаль: людина як мислячий очерет

Дух часу має деспотичну владу над роздумами людей – живучи в епоху Нового Часу, важко було не потрапити під вплив самовпевненої чарівності культу Розуму і гносеологічного оптимізму, тим більше підкріплених реальною стрімкою ходою відкриттів і досягнень.

І все ж кожний час мае своїх незрозумілих і дивних пророків – дратівливо-дивних для своїх сучасників і дивно-проникливих для наступних поколінь. Тих пророків, що, за словами Фрідріха Ніцше, простромлені отруєною стрілою гіркого знання – "які бачать усе" – обмеженість загальноприйнятного світогляду і небезпеку там, де інші бачать опору і надію. Таким був Блез Паскаль (1623–1662 pp.), однаково відштовхнутий і вченими, і Римською церквою.

Чудово, що в епоху Нового Часу і емпірики, і раціоналісти, незважаючи на свої філософські розбіжності в сфері експериментальної науки і наукової теорії, виявлялися видатними винахідниками. Більш чудово, що Паскаль, який повстав проти культу розуму і науки ("Розум даремно кричить, він не може оцінити речі"; "О, як мені приємно бачити цей гордовитий розум приниженим і благаючим![1]"), був одним з найпрекрасніших вчених свого часу – творцем основ теорії можливостей і гідростатики, а також лічильної машини.

Філософія Паскаля досі залишається каменем спотикання для її тлумачів. Його "Думки" містять настільки глибоке і внутрішньо суперечливе послання людству, що воно й сьогодні залишається багато в чому загадковим для нас. Можливо, якби Паскалю вдалося довести свою працю до кінця і замість безладних заміток, що збереглися і друкуються під назвою "Думки", у нас була задумана ним книга "Апологія християнства", ми ніколи б не дізналися про всю напругу його парадоксальних прозрінь. Адже в закінченій книзі Паскаль спробував би висловлюваті те, що прийнятне для людей, щоб звернути їхні помисли до Бога. Не випадково Арно, Ніколь та інші товариші Паскаля з Монастиря Пор-Рояль, які редагували після його смерті книгу, багато чого з написаного Паскалем пропускали, змінювали й скорочували. Але історія зберегла для нас його таємні нещадні істини, які він писав лише для себе, а виявилося – для майбутнього.

Творчість Паскаля дихає парадоксами. Його вважають най- релігійнішим з мислителів (тим більше, ще він залишив світське життя), і водночас багато хто стверджує, що саме з Паскаля починається глибока криза християнської релігії.

Дійсно, розгубленість читача у розумінні текстів Паскаля не випадкова. Людина, яка замислила своєю "Апологією" навернути до віри атеїстів, пише таке: "Якби потрібно було б працювати тільки для того, в чому ми впевнені, то нічого не потрібно було б робити для релігії, тому що вона не є впевненість". Невже Паскаль – прихований скептик, який зсередини розхитував мури віри? Можливо, Паскаль прагнув не стільки залучити людей до релігії, скільки відштовхнути їх від неї. Важко оцінити усю глибину паскалівського розуміння конфлікту віри і розуму. Навіть геніальний Борхес у своєму есе[2] незаслужено дорікає Паскалю. Паскаль же побачив, що для віри однаково згубно і підкоритися розуму, і розвиватися всупереч йому. Людина – безпомічний і тендітний очерет, билинка, охоплена нестерпною тривогою, "між двома безоднями", єдина сила її полягає в тому, що вона може мислити і "думкою обіймати Всесвіт", який "просторово поглинає її як точку".

Окрилена даром мислення, людина не може встояти перед спокусою застосувати предмет своєї гордості – розум – як ключ до всіх таємниць світобудови. Розум людини прагне проникнути в кожну з двох безконечностей, між якими людина загублена – космічну і мікроскопічну, – але жодну з них не в змозі осягнути до кінця. Ця обставина виявляється фатальною: вона підриває впевненість людини в собі і змушує її вагатися між істиною і неправдою, добром і злом, активністю і спокоєм, майбутнім і теперішнім. Соціальне життя не рятує від цієї нестійкості, а лише збільшує її.

"Розум наказує нам категорично, як не наказує будь-який володар ". Але Паскаль сам розум притягує на Божий суд – саме на Божий суд, а не на суд розуму, як це робив Декарт. Ця сміливість Паскаля обурює одних і розбурхує інших. Лев Шестов вигукує: "Але ж як зрозуміти суд Бога над розумом? У чому він полягає і що може він дати людям? Розум дає нам упевненість, безсумнівність, міцність, твердість і визначені судження. Чи можна чекати, що ми, відмовившись і скинувши його з престолу, здобудемо більшу міцність, ще більшу безсумнівність? Звичайно, якби було так, усі люди охоче пішли б за Паскалем, він був би доступний, близький, зрозумілий... Людям потрібно "позитивне", заспокійливе. Чого можуть чекати вони від Паскаля, який у запалі похмурого натхнення проголосив: "Ісус буде в смертельній тузі до кінця світу: не можна спати в цей час" ("Таємниця Христа")[3]".

Ніхто не повинен спати, – це означає, що ніхто не повинен шукати в цьому світі міцності і впевненості. "Ми палаємо бажанням знайти твердий грунт і непорушне підгрунтя, щоб на них спорудити вежу, яка здійметься у безконечність, але основа наша руйнується, і земля розверзнеться до самих надр своїх.

Перестанемо ж шукати впевненість і міцність", – таке кредо Паскаля.

Але "люди люблять спокій", за це вони люблять той розум і ту віру, які цей спокій дають, – тобто, здоровий глузд і освячене авторитетом. Паскаль же писав: "Я схвалюю тільки тих, хто зі стогоном шукає істину". Його істини не несуть полегшення і розради. Він говорить про одне – не можна зупинятися, не можна відпочивати, не можна спати. Апостол Петро, коли Христос благав його побути з ним і полегшити Його муки, не міг перебороти сон. Петро "спав у той час, коли Він благав – "душа моя сумує смертельно". Людина так довірилася розуму, що може спати, коли готується до хресної смерті Бог, який зійшов до людей"[4] Але муки Христа, за Паскалем, ще не скінчилися, вони продовжуються донині, вони продовжуватимуться до кінця світу. Тому людині не можна зупинятися у своїх пошуках Бога, відпочивати, потрібно весь час іти вперед. Сам Бог визначив людині цей безкінечний шлях до Себе.

  • [1] Цит. за: Паскаль Б. Мысли. – К., 1994.
  • [2] Див.: Борхес X. Л. Паскаль // Философская и социологическая мысль. -1991.- №3.
  • [3] Шестов Л. Гефсиманская ночь (Философия Паскаля) // Философская и социологическая мысль. – 1991. – № 1. – С. 89, 93.
  • [4] Там же. – С. 90.
 
<<   ЗМІСТ   >>