Завершення нового часу: епоха просвітництва

Просвітницька парадигма про природу людини

Людина за своею природою добра. Джерелом зла е неуцтво, незнання добра, обплутаність темнотою забобонів і марновірств, – така висхідна позиція мислителів епохи Просвітництва. "Нехай помиляюся, але я радію, що подібна помилка могла зародитися в глибині мого серця", – зауважував щодо значимості ідеї освіти Дені Дідро, один з найвідоміших і послідовних мислителів епохи Просвітництва, один з авторів знаменитої Енциклопедії, що стала найвизначнішою подією в інтелектуальному житті Європи. Звідси випливала глибока впевненість освітян у всемогутності освіти і виховання: всяке зло в людині неминуче розсіюється під променями сонця розуму. Термін "Просвітництво" уперше вжив у Франції Вольтер, а в Німеччині – Гердер. У 1784 р. Кант написав статтю під назвою "Відповідь на питання, що таке Просвітництво?" Він запропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху в розвитку людства. Суть цієї епохи – в широкому використанні людського розуму для здійснення соціального прогресу. Але які умови необхідні для успішного розвитку і застосування розуму? Кант переконаний у тому, що головна умова – подолання всіх форм несвободи шляхом тривалого морального вдосконалення людського роду. І оскільки вдосконалення людини очікується від безмежного розширення обріїв її знань, то першим і невід'ємним правом людства стає право на вільне використання досягнень культури.

Якщо спробувати виділити найбільш глибоке визначення Просвітництва, його ядро, то таким, крім культу розуму, віри в прогрес і якусь абстрактну сутність людини, є, на наш погляд, його принциповий антитрадиціоналізм. "Май мужність жити власним розумом", – цей афоризм молодого Канта найвдаліше виражає позицію освітян. Чинити і жити потрібно не так, як це "визначено" досвідом і традиціями, що йдуть від поколінь, а лише в згоді з вимогами розуму. Він – той об'єктивний і непідкупний Суддя, перед яким все звичне і перевірене віками повинне довести свою доцільність.

Мабуть, тут уперше пролягла та тріщина скепсису і підозрілості до минулого, що розростається в горезвісний конфлікт поколінь: "розпався зв'язок часів", зауважив Шекспір. Відродження, полемізуючи із Се-редньовіччям, попри все встановлювало свій спадкоємний зв'язок з античністю. Епоха Просвітництва не визнавала себе нічиєю наступницею, вона починала відлік від себе. Люди XVIII ст. відчули себе обранцями світобудови: вони не шукали "золотий вік" ні в минулому, ні в майбутньому, вони жили в ньому.