Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Романтизм: свобода і любов всупереч усьому

Феномен романтизму

Під романтизмом можна розуміти філософську і художню течію західної духовної культури кінця XVIII – початку XIX ст. Романтизм повстав проти гносеологізації людини в сучасній йому класичній філософії, протиставивши культу пізнання культ творчості, а теорії – міф. Романтичний світогляд тому – фундаментальна протилежність світогляду епохи Просвіти.

Міф стає для романтиків підгрунтям людської світобудови. Романтиків притягує цілісність міфічного життя, тому, за влучним висловом відомого німецького філософа XX ст. Ганса Георга Гадамера, вони змогли розпізнати в міфі не "брехню священиків чи всякі оповідки, а почути в ньому голос далекого і мудрішого минулого"[1]• Більше того, міф стає для романтиків тим явищем, в якому минуле поєднується з майбутнім і вічним.

У своїй творчості романтики входять у смислообразні глибини і багатогранність міфу. Тому їхня відмінна риса – есеїстична філософія і філософське мистецтво.

Суттєвим для романтиків є звернення до проблеми генія, який трактується як міфотворець і уособлення духу народу. Водночас особистість генія самоцінна і їі не можна звести до життя чогось всезагального – народу, нації і навіть Божества. Вища цінність романтиків – творча свобода особистості, що вивищується над теоретичним пізнанням і повсякденно-практичною діяльністю.

Романтизм розвивався майже в усіх країнах Європи й Америки. В Англії він пов'язаний із такими всесвітньо відомими іменами, як Вальтер Скотт, Джон Байрон, Персі Біті Шеллі. У Франції – це Віктор Гюго, в Росії – Михайло Лєрмонтов і Федір Тютчев, в Америці – Герман Мелвілл і Едгар По.

Проте філософія романтизму в найбільш завершеній формі з'явилася в Німеччині. Серед німецьких романтиків найбільшу популярність як теоретики й ідеологи романтизму мали Фрідріх Шлегель і Новаліс, а всесвітньо відомим "практиком" німецького романтизму став Ернст Теодор Амадей Гофман.

Світ уявляється романтикам як арена боротьби Добра і Зла, Бога і диявола. Проте вони йдуть далі цього середньовічного мотиву, зображуючи найскладніші переходи Добра і Зла в душі людини.

Будь-яке Добро в людині, наповнюючись насиллям, може стати Злом. Так, наприклад, у романі Германа Мелвілла "Мобі Дік" показано протиборство капітана Ахава і білого кашалота, якого він шукає по всіх морях земної кулі, вважаючи його уособленням Зла. Під час цієї погоні переслідувач сам переповняється Злом і, зрештою, гине.

У романі Гофмана "Еліксир Сатани" відбувається роздвоєння особистості головного героя, з глибин його підсвідомості спливає його похмуре Я, що постійно підштовхує до боротьби із самим собою. Закінченням такої боротьби може бути лише одне – взаємозагибель обох сторін особистості, які борються. Людина повинна воювати з жахливим тіньовим Я, – думає Гофман, – але остаточною зброєю може бути тільки любов.

Гофман вкладає в мову однієї з героїнь роману такі слова: "...Загальна мета з'єднала нас любов'ю, що панує над зірками і не має нічого спільного з земнім щастям. Лукавому ворогу людському вдалося приховати від нас глибоке значення нашої любові і спокусити нас найжорстокішими своїми спокусами так, що ми лише шляхом земного усвідомили собі небесне"[2]

Саме любов стає для романтиків тією цінністю, яку вони, не вагаючись, ставлять поруч із свободою. Свобода і любов вступають у трагічне протиріччя один з одним і водночас – з оточуючою буденністю. Пережити це подвійне протиріччя можна тільки іронізуючи. Так народжується знаменита романтична іронія – гірка усмішка над повсякденним життям і стражданнями людини любові і свободи в буденності, усмішка, що межує зі співчуттям. Таку позицію романтизму вдало виражає його дослідниця С. Шлапобергська: "На противагу злиденного і відсталого життя вони створюють у своїх творах особливий поетичний світ, що має для них істинну "внутрішню" реальність, тим часом як реальність зовнішня уявляється їм темним хаосом, свавіллям незбагненних фатальних сил. Зникнути між двома світами – ідеальним і реальним – для романтика неможливо, тільки іронія – вільна гра розуму, призма, крізь яку все існуюче бачиться художнику в будь-якому бажаному йому переломленні, здатна перекинути міст з одного боку на інший"[3].

Проте романтизм є не тільки іронія над буденністю і самим собою, а й прагнення утвердити щось нове, що вивищується над буденністю. Не можна не погодитися з А. Гулигою, який пише:

"Романтизм це завжди не тільки повалення ідола, а й утвердження ідеалу, до того ж пряме і безпосереднє, без вивертів... Про свої ідеали романтики вміли говорити не тільки іронічно двозначно, а й піднесено-патетично, з відвертим захопленням"[4].

Звернемося тепер до німецьких теоретиків романтизму.

  • [1] Гадамер Г.-Г. Миф и разум // Актуальность прекрасного. – М., 1991. – С. 94.
  • [2] Гофман Э.-Т.-А. Эликсир сатаны. – К., 1991. – С. 276.
  • [3] Шлапобергская С. Сказка ж жизнь у Э.-Т.-А. Гофмана // Гофман. Новеллы – Μ., 1983. – С. 4.
  • [4] Гулыга А. Шеллинг. – М., 1982. – С. 69.
 
<<   ЗМІСТ   >>