Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Фрідріх Шлегель: свобода як іронія і любов

Фрідріх Шлегель (1772–1829 pp.) протиставив романтичне християнське мистецтво мистецтву класичному – античному. Найбільш визначними представниками романтичного мистецтва і світорозуміння Ф. Шлегель вважає Данте, Шекспіра, Сервантеса, Гете. В романтичному мистецтві відбувається загострене переживання свободи особистості і її трагічне торжество над обставинами життя і долею.

Шлегель відстоює об'єднання мистецтва, філософії і науки в якусь нову синтетичну форму, яка одна може висловити прагнення людини до цілісності і з'єднати в собі розірвані у світі культури розум із його логікою, волю з її цілеспрямованістю до практичних змін, інтуїцію з її баченням цілого й уяву з її здатністю породжувати нове.

Синтезування різних духовних форм можливе, за Шлегелем, за допомогою іронії. Іронія звільняє людину від прив'язаності до власної обмеженості і спеціалізованості, вона руйнує самовдоволену серйозність пересічності. Саме в іронії свобода досягає свого вищого прояву, і людина виходить за межі, що були закладені вихованням, освітою і професією.

"В іронії, – говорить Ф. Шлегель, – усе повинно бути жартом і водночас всерйоз, усе простодушно-відвертим і глибоко удаваним. Вона виникає, коли поєднуються чуття до мистецтва життя і науковий дух, коли збігаються один з одним і закінчена філософія природи, і філософія мистецтва... Вона є сама вільна з усіх вольностей, тому що завдяки їй людина може піднятися над собою..."[1]

Людина і її свобода як специфічний спосіб буття є, на думку Ф. Шлегеля, результат тривалої еволюції світу. "Людина земної історії є останнім щаблем довгого ряду створінь, мета яких – організація досконалого тіла. Тільки на цій вершині органічного розвитку пробивається душа землі, і в людині виникає духовна свідомість"[2]

Свобода людини, за Шлегелем, витікає з самої сутності еволюції світу, заданої Богом, що має Абсолютну свободу. Свобода є процес становлення світу, вічного вдосконалення, і в цьому розумінні Шлегель ототожнює її з необхідністю.

"Основний пункт стосовно природи й людської істоти... – це свобода... Загальні закони розвитку світу – це закони свободи. Началоце сама свобода, і закони формування – основна її форма..."[3]

"Свобода людини – це її спроможність стосовно світу, і основне питання в... дослідженні: чи є в людини здатність впливати на світ чи ні?..

Тут ми насамперед повинні взяти до уваги ідеалістичний погляд на світ як на безкінечне Я в становленні, щоб, виходячи з цієї точки зору, досягти позитивного результату. Тільки якщо світ мислиться, як такий, що формується, як такий, що наближається до свого завершення у висхідному розвитку, можлива свобода. Якби світ був завершений, то в ньому нічого більше не можна було б змінити і створити, і свобода була б неможливою..."[4].

Ф. Шлегель переконаний у тому, що земне в людині це лише щабель, який можна і потрібно подолати. Спрямованість за свої межі надає людській свободі сенсу і творить дійсно людське в людині.

"Земна людина – це певний, необхідний щабель у низці форм організацій, що має певну мету. Ця мета земного елементу на вищому щаблі організації – розчинитися, перейти у вищу форму, повернеться у свободу вищого елементу. Отже, це прагнення передбачає людину"[5].

Людина, спрямована до свободи, розвиває свою індивідуальність і неминуче відокремлюється від світу, повертаючись у самітність. Але саме це – передумова любові. Свобода це фундамент любові, любов є кінцевим сенсом свободи. "Людина тим досконаліша, чим самостійнішою і індивідуальнішою вона є. Проте прагнення до індивідуальності і самості... у висхідному розвитку повинно поступово розчинятися в любові...

Тому позитивна свобода людини має місце лише стосовно цілого, лише в любові і спільності... Негативна свобода гарантована тим, що ніякі межі не є абсолютними, людина завжди може прийняти рішення, вона завжди залишається господарем, який би потужний вплив не чинився на неї з усіх боків"[5].

Новаліс: магічний ідеалізм

Ще одним основоположником філософії романтизму був Новаліс[7] (1772–1801 pp.). Як і Ф. Шлегель, Новаліс зазнав впливу філософії Фіхте з її акцентом на активність суб'єкта.

Але Новаліс іде далі – від суб'єкта до людини, від пізнання – до магічної зміни світу за допомогою мистецтва.

Новаліс називає свою філософію "магічним ідеалізмом". Людина є мікрокосм, у своїх глибинах вона містить увесь Всесвіт. На поверхню ж виходять окремі моменти глибинного Я – розум,

уява. Так само як і Шлегель, Новаліс говорить про необхідність з'єднання їх в єдиній універсальній діяльності. Такою діяльністю для Новаліса є поезія, яка, увінчуючи мистецтво, повинна прийти до подолання обмеженості науки, філософії і релігії.

В екстазі художньої творчості відбувається з'єднання глибинного і зовнішнього в людині, а також злиття Я і світу. У цьому злитті людина, іменуючи реальність, одержує можливість справді магічного впливу на неї. У цих поглядах Новаліса відчувається вплив Якоба Беме і середньовічного реалізму.

Новаліс тяжіє до Середніх віків, де, на його думку, існували та цілісність духовної культури й осмисленість буття, яких так бракує сучасній людині. Середньовіччя було наповнене духовним заспокоєнням і містичною єдністю з Абсолютом, які знищив Новий Час, створивши культ раціонального пізнання і спеціалізованої людини.

  • [1] Цит. за: Гулыга А. Шеллинг. – М., 1982. – С. 68-69.
  • [2] Шлегель Ф. Развитие философии в двенадцати книгах // Эстетика. Философия. Критика. – Μ., 1983. – Т. 2. – С. 186.
  • [3] Там же. – С. 187.
  • [4] Там же. – С. 118.
  • [5] Там же.
  • [6] Там же.
  • [7] Справжнє ім'я – Фрідріх фон Харденберг.
 
<<   ЗМІСТ   >>