Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Серен К'єркегор: віра над безоднями страху і відчаю

Смисл страху

Звернення романтиків і Шеллінга до вільної особистості за межами повсякденно-раціонального мислення і дії було трагічно загострене датським філософом і теологом Сереном К'єркегором (1813–1855 pp.). Його не влаштовує безособовий гегелівський пантеїзм, йому хочеться створити таку систему світорозуміння, яка б могла прояснити шляхи людини до Бога як до Абсолютної Особистості. Тому в доповнення онтологічній діалектиці Гегеля, діалектиці пізнання загального, К'єркегор висуває екзистенціальну діалектику – діалектику людського існування, діалектику свободи. Смисл цієї діалектикиу розв'язанні сумнівів людини і породженні Віри.

К'єркегор одним із перших вводить у європейську філософію категорії людського існування. Однією з таких категорій стає категорія страху. Страх, за К'єркегором, – це стан людини, що підійшла до своїх меж і готується вийти за ці межі. Страх є передчуттям зміни в душевному і тілесному бутті. Душевність і тілесність самі по собі дуже нестійкі, їх мучить занепокоєння, яке погрожує знищити їх і водночас обіцяє незвідану повноту буття.

Саме тому в страху прихована і насолода, і щось жахливе. Найяскравіше це проявляється в дитинстві, тоді страх ще не є усвідомленням гріха, а є передчуттям нової повноти і нового змісту.

"Спостереження за дітьми дає змогу визначити цей страх як жадібне прагнення до пригод, до жахливого, до загадкового, – пише К'єркегор. – Те, що бувають діти, в яких цей страх не виявлено, ще нічого не доводить: адже у тварини його теж немає, і чим менше духу, тим менше страху. Такий страх настільки властивий дитині, що та зовсім не хоче його позбутися; навіть якщо він і лякає її, то тут же і охоплює її своїм солодким залякуванням. У всіх народів, де дитячість збереглася як мрії духу, цей страх є... Тільки прозаїчна непристойність може думати, ніби тут є якесь перекручення. Страх має тут те саме значення, що і туга в якійсь більш пізній точці, де свобода, пройшовши через усі недосконалі форми своєї історії, ...повинна нарешті повернутися сама до себе"[1].

Смисл страху полягає в тому, що він є передчуттям духу і всього того, що приносить із собою дух, – пошуків, які руйнують буденність, і блаженства, що є за межами буденності. Душа й тіло не можуть відкинути глибинний страх-передчуття, він пронизує їх, але людина може осягнути значення цього страху. Тоді замість страху прийде дух, і духовне життя наповнить душевні і тілесні прояви людини, збираючи їх в одне. К'єркегор так проясняє це:

"Людина це синтез душевного і тілесного. Проте такий синтез неможливий, якщо ці два начала не з'єднуються в чомусь третьому. Це третє – є дух. У своїй цнотливості людина не лише тварина, оскільки, якби вона хоча б одну мить свого життя була тільки твариною, вона взагалі ніколи б не стала людиною. Отже, дух присутній у буденному, але як щось безпосереднє, як таке, що марить. Проте в тій мірі, в якій він присутній..., він є сторонньою силою; тому що ... постійно порушує зв'язок між душею і тілом, який хоча й існує, однак існує завдяки духові... З іншого боку, це дружня сила, що прагне заснувати такий зв'язок. Але яке ж тоді ставлення людини до такої двозначної сили, як ставиться дух сам до себе і до своєї умови? Ставлення людини до духу – це страх. Стати вільним від самого себе дух не може; осягнути себе самого він також не може. Людина не може і зануритися в рослинний стан, тому що її визначено як дух; вона не може і вислизнути від страху, бо вона його любить; але вона і не може любити його, тому що він від неї вислизає"[2]

Отже, страх приводить із собою дух – самосвідомість і саморозвиток на шляху до Бога. Але дух на цьому шляху підстерігає відчай.

  • [1] Кьеркегор С. Понятие страха // Страх и трепет. – М., 1993. – С. 144.
  • [2] Там же. – С. 145.
 
<<   ЗМІСТ   >>