Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Метаморфози марксизму: філософія, ідеологія, практика

Мислителями, які ввели марксизм у духовний та ідеологічний обіг XX ст., були, насамперед, Г. В. Плеханов (1856–1918 pp.) і В. І. Ленін (4870–1924 pp.).

Плеханов був популяризатором ідей Маркса і Енгельса, переважно розробляв часткові проблеми матеріалістичного розуміння становлення людини і культури ("До питання про розвиток моністичного погляду на історію", "Листи без адреси", "До питань про роль особистості в історії"). Для позиції Плеханова характерне з'єднання ідеї активної ролі духовної "над-будови" ("Економіка... майже завжди... тріумфує через посередництво відомих політичних установ") із соціоцентризмом і деперсоналізмом марксизму. В результаті роль особистісного начала в історії практично зводиться нанівець, розчиняючись у безособовій активності народу і нації.

Ленін у роботах "Філософські зошити" та "Матеріалізм і емпіріокритицизм" робить свій внесок у трансформацію марксистської філософії стосовно до реалій початку XX ст. Однак його особистість дістала всесвітню відомість завдяки іншому – послідовному перетворенню марксизму з філософії в ідеологію побудови комуністичного суспільства, яку Ленін доповнив ідеєю про першу фазу комунізму – соціалізм – і вченням про можливість побудови комунізму в окремо взятій країні.

З іменем Леніна пов'язаний марксизм-ленінізм – "єдино правильний" світогляд і "державна філософія" цілого ряду соціалістичних країн, в яких Ленін сприймався не як філософ, а як вождь і майже релігійний лідер. Ленін наповнив марксистську ідеологію жвавістю і своєрідною творчою енергією, що дало їй змогу впливати на свідомість і серця кількох поколінь людей. Проте згодом ця ідеологія все більше вироджується, стаючи знаряддям боротьби правлячих кланів проти інакомислячих і способом утвердження своєї влади.

Ленін, без сумніву, є винятковою людиною. Геніальний ідеолог і політик, він був піднесений російською історією в її критичний момент і спрямував цю історію в досить трагічному напрямі. Образ і міф Леніна, його життя і його боротьба – наочне спростування ортодоксального марксистського розуміння ролі особистості в історії. Залишається лише додати, що поява Леніна була багато в чому запрограмована всією логікою розвитку марксизму в XX ст., який, прагнучи вийти за межі філософії у практику, уособив у Леніні образ Вождя і Рятівника. Того Вождя і Рятівника, який взяв на себе і дивним чином спотворив риси Христа...

Марксизм у цілому близький до християнства. Це своєрідне атеїстичне християнство, в якому ідея Царства Божого на землі замінена ідеєю комунізму – тим же царством, але без Бога і безсмертя душі.

Особливо яскраво зв'язок комунізму з християнством проявився в Росії, де соціалістична революція 1917 р., знищуючи православ'я, вбирала і перекручувала його моральні ідеали.

Не можна не погодитися з Бердяєвим, який пише: "Ненависть російських комуністів до християнства містить в собі суперечність, якої не можуть помітити ті, чия свідомість пригнічена комуністичною доктриною. Кращий тип комуніста, тобто людини, цілком захопленої служінням ідеї, здатної на величезні жертви і на безкорисливий ентузіазм, можливий тільки внаслідок християнського виховання людських душ, внаслідок переробки натуральної людини християнським духом. Результати цього християнського і надземного залишаються і тоді, коли у своїй свідомості люди відмовилися від християнства і навіть стали його ворогами"[1].

І багато в чому провина за руйнування християнства, що привело згодом і до саморуйнування російського комунізму, на думку Бердяева, лежить на особистості Леніна, тому що "Ленін дуже огрубив ідею Маркса про релігію, як потім ленінці огрубили ідеї самого Леніна. Ленін був майже генієм грубості – такий його стиль. Для Маркса проблема релігії була насамперед проблемою зміни свідомості... Для Леніна проблема релігії є майже виключно проблема революційної боротьби... Ленін закликав до "штурму неба". Але в богоборстві Леніна немає глибини, немає глибинних мотивів Фейербаха або Ніцше, немає того, що розкривалося в Достоєвського, немає внутрішньої драми"[2]

Говорячи про феномен неомарксизму, варто сказати, що він проявився майже в усіх країнах Заходу. Під неомарксизмом можна розуміти спробу застосування методу Маркса для трансформації положень його системи.

Найбільш відомим і впливовим явищем неомарксизму стала так звана франкфуртська школа. Серед її провідних представників можна назвати М. Хоркхаймера (1895–1973 pp.), Г. Маркузе (1898–1979 pp.), Е. Фромма (1900–1980 pp.), Г. Адорно (1903–1969 pp.), Ю. Хабермаса (1929 р.). Представники франкфуртської школи звернулися до ідей раннього Маркса з його концепцією відчуження людини і, поєднавши цю концепцію з елементами вчення Фрейда, піддали критиці як сучасне буржуазне суспільство, так і країни, що "будували комунізм".

  • [1] Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990. – С. 138 -139.
  • [2] Там же. – С. 131.
 
<<   ЗМІСТ   >>