Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Психоаналітична парадигма людського буття

Що таке психоаналіз?

Під психоаналізом можна розуміти течію у філософії і психології, що виникла на межі XIX і XX сторіч, але належить XX ст., і пов'язана насамперед з ім'ям Зигмунда Фрейда.

У широкому розу мінні психоаналізце вчення про позасвідоме і його роль у житті людини.

У вузькому розумінні психоаналіз є метод лікування низки психічних захворювань, коли шляхом послідовних питань аналітика і відповідей пацієнта (а також за допомогою аналізу сновидінь) відбувається усвідомлення травми, прихованої у несвідомому, і звільнення від неї, а також від комплексів та внутрішніх конфліктів, які вона породжує.

Позасвідоме або підсвідомість трактуєтеся психоаналітиками як усе те, що лежите за межами нашої свідомості, але водночас належить до сфери психіки. Сам інтерес до несвідомого і висунення цього терміну на перший план багато в чому завдячує творчості Шопенгауера і Ніцше з їхніми вченнями про волю як реальність, що протистоїть і передує розуму.

Вчення Зигмунда Фрейда: травма існування і дитяча сексуальність

Зигмунд Фрейд (1856–1939 pp.) – всесвітньо відомий австрійський психіатр і філософ. Після Маркса і Ніцше це третя особистість, яка надзвичайно вплинула на розвиток філософії Заходу у XX ст. Вчення Фрейда основане на теорії дитячої сексуальності. Відповідно до цієї теорії, сексуальне життя людини починається з народження, і перший сексуальний акт дитини – це смоктання материнських грудей. Надалі, вважає Фрейд, у дитини розвивається потяг до батьків протилежної статі. Фрейд називає цей потяг у хлопчиків "Едіповим комплексом", у дівчаток "комплексом Електри". Відповідно до Фрейда, в дитячому віці у дітей в процесі їх соціалізації – входження в соціальне життя – відбувається таке сильне витіснення їх природних сексуальних бажань, що це може призвести до травми психіки на все життя.

Поняття витіснення разом із поняттями сублімація і лібідо складають стрижень вчення Фрейда.

Лібідоце універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини в суспільстві. (Поняття "лібідо" почасти відповідає категорії "ці" в даосизмі.)

Витісненняце процес заглушення асоціальних форм сексуальних бажань і виштовхування їх енергії за межі свідомості в сферу підсвідомості. Витіснені бажання скупчуються в підсвідомості, провокуючи неврози, і рано чи пізно прориваються в свідомість.

Сублімаціяце процес протилежний витісненню, що виражається у переключенні лібідо (енергії асоціальних форм сексуальних бажань) в соціально значиму діяльність. Найбільш ефективно сублімація відбувається у творчості. Таким чином, Фрейд розглядає сублімацію як "енергетичне" джерело людської культури.

Все це робить зрозумілою запропоновану Фрейдом структуру психіки:

  • 1. Я (свідомість).
  • 2. Воно (підсвідомість).
  • 3. Над-Я (цензор).

Свідомість (Я) подібна вершнику, а підсвідомість (Воно) – коню. Проте свідомість-вершник не завжди керує конем. Той часто несе його туди, куди вершник і не підозрює. Виникає конфлікт свідомості і підсвідомості, що часто приводить до конфлікту людини і суспільства.

Над-Яце сукупність суспільно значимих установок і заборон, яку Фрейд називає ще цензором і співставляє з образом суворого батька. Над-Я не розв'язує конфліктів свідомості і підсвідомості, воно, скоріше, не дозволяє підсвідомості впливати на свідомість або, точніше, забороняє свідомості прислухатися до голосу підсвідомості і віддаватися йому.

Вчення Фрейда можна назвати класичним психоаналізом. Послідовники Фрейда значною мірою трансформували це вчення.

Розглянемо концепції двох учнів Фрейда, які стали його опонентами, – К. Г. Юнга і Е. Фромма.

 
<<   ЗМІСТ   >>