Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Еріх Фромм: відчуження і любов

Своєрідного розвитку вчення Фрейда набуло у творчості Еріха Фромма (1900–1980 pp.), який намагався поєднати його з персоналістично орієнтова-ним марксизмом. На відміну від Фрейда, Фромм не вважає, що сутність людини можна "вивести" з метаморфоз її сексуальної енергії. Фромм відмежовується від фрейдівської біологізації людини: "Хоча і є деякі потреби, загальні для всіх людей, такі як голод, спрага, секс, але ті потреби, що створюють розбіжності в характері людини – любов, прагнення влади і прагнення підпорядковуватися, насолода чуттєвим задоволенням і страх перед ним, – це продукти соціального процесу. Найпрекрасніші і найпотворніші схильності людини являють собою не компоненти фіксованої і біологічно запрограмованої людської природи, а результати соціального процесу, що творить людей"[1].

Однією з центральних категорій світорозуміння Фромма є категорія відчуження, що походить від вчення про відчуження людини у молодого Маркса. Однак Фромм говорить про відчуження передусім в психологічному смислі – це явище, що пронизує всі епохи і проявляється в усіх народів. Джерело відчуження – не лише в соціальних умовах, ай у самій особистості.

Фромм виводить відчуження людини з її розуму, що виділяє людину з природи. Людина приречена бути і частиною природи, і чимось більшим. Людина "вийшла з тваринного світу, зі світу інстинктивної адаптації, перейшла межу природи – хоча вона при цьому ніколи її не залишає: вона – частина природи, але все ж таки, колись відірвавшись від неї, людина вже не може до неї повернутися; якби вона, вигнана колись із раю – стану початкової єдності з природою, – спробувала туди повернутися, їй би стали на перешкоді херувими з вогненними мечами"[2].

Людину приводить до відчуження "усвідомлення себе як окремої сутності, усвідомлення обмеженості свого життєвого шляху, усвідомлення того, що вона не від своєї волі народилася і проти своєї волі помре, що або вона помре раніш за тих, кого любить, або вони помруть раніше за неї... – все це перетворює її самотнє, осібне існування на каторгу. І коли людина не може звільнитися від цієї каторги, вийти на волю, не може об'єднатися якимось чином з людьми і зовнішнім світом, вона втрачає розум"[3]

Негативні межі людини для Фромма – це межі її самотності, породжені відчуженням. "Людина будь-якої епохи і будь-якої культури стикається з одним і тим же питанням: як подолати самотність, як досягти єднання..."[4]

Але як досягти єднання? Як звільнитися від відчуження і самотності? Це можливо тільки в любові, вважає, Фромм. "Любов це зв'язок, що передбачає збереження цілісності особистості... любов допомагає людині подолати почуття самотності і відчуження і водночас дає змогу їй залишатися самою собою, зберегти свою цілісність. Парадокс любові в тому, що дві істоти складають одне ціле і все ж залишаються двома істотами"[3]

В розумінні любові Фромм, звичайно, не обмежується лише еротичною любов'ю, він говорить про любов у широкому сенсі, підкреслюючи, що любов – це "установка, орієнтація характеру особистості, що визначає ставлення особистості до світу в цілому..."[6]• Любов до когось завжди повинна переростати в любов до усього, інакше це не любов. "Якщо я кажу комусь: "Я тебе люблю", то це справді так, якщо я можу цим сказати: "В тобі я люблю всіх; люблячи тебе, я люблю весь світ, в тобі я люблю і самого себе"[3]

Звідси зрозуміло, чому Фромм поряд з еротичною любов'ю розглядає такі види любові, як братерська любов, материнська любов, любов до себе і любов до Бога. Любов руйнує стіни навколо відчуженої людини; в багатогранному почутті любові вивищується все інстинктивне і біологічне в людині – все, що породжує егоїзм сліпої волі до життя і волі до влади.

Через розуміння сенсу Любові, непомітно для себе Е. Фромм виходить за межі символічного бачення Бога і просувається від атеїзму фрейдівського психоаналізу і марксистського соціоцентризму до іншого світорозуміння, в якому Любов не менш реальна (важлива для життя, онтологічна), ніж біологічне бажання і матеріальна потреба.

Висновки і перспективи. Зміст і тенденції некласичної філософії XIX – початку XX ст.

  • 1. Некласична філософія XIXпочатку XX ст. виступила проти гносеологізації людської сутності, намагаючись у матеріальній практиці, волі до життя і волі до влади, а також у несвідомому розшукати те підгрунтя, де знаходяться корені людини і її страждань. Це відбулося через оголошення трансцендентного, потойбічного спочатку безособовим, а потім і ілюзорним, символічним началом. Згодом саме ця тенденція призведе до реального утвердження абсурдності людського буття.
  • 2. Однак розвиток некласичної філософії приводить і до інших наслідків. Так, неомарксизм і неофрейдизм у тій чи іншій мірі відходять від символічного трактування трансцендентного і схиляються до його онтологічного бачення. Найбільшою мірою це характеризує вчення К. Юнга і Е. Фромма. Подібна тенденція по-своєму розвивається в таких новітніх течіях психоаналізу, як, наприклад, інтегральний психоаналіз, аналітична трилогія Норберто Кеппе.

  • [1] Фромм Э. Бегство от свободы. – Μ., 1994. – С. 98.
  • [2] Фромм Э. Искусство любить // Душа человека. – М., 1992. – С. 114.
  • [3] Там же.
  • [4] Там же. – С. 115.
  • [5] Там же.
  • [6] Там же. – С. 134.
  • [7] Там же.
 
<<   ЗМІСТ   >>