Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Українська класична філософія: першість серця

Витоки і риси української класичної філософи

Українська класична філософія починається з Григорія Сковороди, який є настільки ж значимим для української філософії і культури, як Іммануїл Кант – для німецької. У творчості Сковороди містяться всі основні тенденції української класичної філософії.

Разом із Сковородою до найбільш значимих представників української класичної філософії можна віднести Памфіла Юркевича, а також Тараса Шевченка – всесвітньо відомого українського поета, мислителя і художника.

Які основні риси української класичної філософії?

Це насамперед:

  • 1. Світоглядна толерантність і синтетичність. У вченнях українських філософів класичного періоду, як і у всій українській культурі, можна спостерігати прагнення не відкинути протилежну точку зору, а приєднати її до своєї як момент істини.
  • 2. Екзистенційний характер філософування, що означає висунення на перший план проблем людини, проблем її існування і сенсу життя.
  • 3. Індивідуалізм і персоналізм, тобто орієнтація на окрему особистість, а не на колектив.
  • 4. Кордоцентризм (від лат. cordos – серце). Ця риса означає домінанту серця, переважання почуття над логічним міркуванням, а образу – над поняттям.

Григорій Сковорода: вчення про три світи

Головна ідея основоположника української класичної філософії Григорія Сковороди (1722–1794 pp.) водночас складна і проста – це ідея трьох світів, що утворюють реальність. Ось ці три світи:

  • 1. Людина або Мікрокосм.
  • 2. Всесвіт або Макрокосм.
  • 3. Символічний світ або Біблія.

У свою чергу, кожний із трьох світів поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішнім світом у людини є душа, зовнішнім – тіло. Внутрішнє начало Всесвіту – це Бог, зовнішнє – видимий світ. І, нарешті, внутрішнє в Біблії – її символічний зміст, зовнішнє ж – зміст буквальний.

Зі сказаного очевидно, що Сковорода є християнським мислителем. Але він також не відкидає язичницьку мудрість, виражену для нього насамперед в античній міфології. Тому Сковорода трактує символічний світ скоріше як гармонійну єдність біблійної й античної міфології.

Людина в розумінні Григорія Сковороди безсмертна. Безсмертя у філософії Сковороди виражається в термінах "дійсне", "істинне". Безсмертя – це атрибут "дійсної Людини", життя якої наповнює сенсом тілесну оболонку-тінь.

Філософ пише, що наше тіло є лише примара "дійсної Людини". Ця людина має багато відбитків у житті, що виходять назовні і так само легко ховаються в оригіналі, "наче гілки в зерні своєму". "Дійсна Людина" є присутністю Бога в людському бутті, саме ця присутність, на думку філософа, являє собою її глибинну сутність. Тому пізнання свого безсмертя є пізнання самого Бога.

Безсмертя і Вічність характеризуються Сковородою як "внутрішнє" і навіть "безодня". У своїй концепції трьох світів, що складають реальність, Сковорода називає зовнішнє в них "тлінним", "видимим", а внутрішнє – "невидимим", "нетлінним", "світлим". Пізнання внутрішньої реальності речей і явищ є духовним проривом до Вічності. Внутрішнє людини перебуває в зовнішньому, але не зводиться до нього, воно здатне пережити його, знайти нову "зовнішність". Більш того, зовнішнє виступає тінню внутрішнього, тому може і зникнути, тоді як внутрішнє вічне.

Таким чином, філософ проголошує, що душа є вільною від тіла людини, а це з необхідністю приводить до розуміння її як безсмертного, вічного утворення, особливої частини Абсолютного у світі.

Найповніше ідея безсмертя виражається у вченні про серце як місце зустрічі зовнішнього і внутрішнього, мікрокосму і макрокосму, символічного і реального. Серце для Сковороди є "чисте зерно, що проростало і небеса, і землю", "корінь життя й оселя вогню і любові", "сама дійсна у людині Людина". Це – вічна цілісність персони, що розриває покрови смертності і вводить людину в безодню Божественного Буття. Серце – двері у трансцендентний світ, де панує вічне життя і вічна любов.

Серце – це пульсуючий центр, що з'єднує душевність і тілесність людини. Серце є безодня, через яку людина зливається з Богом. Лише самозаглиблення у власне серце, розвиток сердечності як душевності дає змогу людині пізнати Бога. Це пізнання Бога в собі і себе як Бога. І одночасно, це пізнання Бога як Абсолютного Начала. Таке пізнання припускає і потребує індивідуального спілкування людини з Богом, прорив людської свободи і сердечності до Божественної Свободи і Сердечності. Шлях до Бога для Сковороди – це шлях сердечного самопізнання і самотворення.

 
<<   ЗМІСТ   >>