Повна версія

Головна arrow Філософія arrow Історія філософії: проблема людини та її меж

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Габріель Марсель: за межі трагічної мудрості

Якщо філософія Карла Ясперса є результат переважно протестантської культури, то творчість Габріеля Марселя (1889–1973 pp.) укорінена в культурі католицькій. Марселя можна назвати представником католицького екзистенціалізму, який бере початок ще від Августина Блаженного.

У центрі вчення Марселя – людина, що спрямувала своє існування в напрямі до Бога. Чи може мудрість філософів допомогти на цьому шляху? Для Марселя принципово важливо зрозуміти, "за яких умов мудрість як така може існувати поряд із екзистенцією, зосередженою на достовірностях Одкровення, або всередині цієї екзистенції"[1].

Марсель чудово розуміє, що філософське усвідомлення людини в XX ст. являє собою "трагічну мудрість". "Для сучасної людини мудрість може бути тільки трагічною"[2], – говорить він. Трагізм сучасної мудрості багато в чому визначив Ніцше. І це відкрило перед нею досить широкі обрії. Але в тому трагізмі, який приніс Ніцше, приховується смертельна небезпека для самої мудрості. "Якщо в якийсь момент – чого, мабуть, не можна заперечувати – існувала ніцшевська мудрість, то сьогодні необхідно запитати, чи так випадково вона, врешті-решт, переросла в безумство?"[3].

Вихід за межі деструктивності трагічної мудрості для Марселя означає вихід за межі протиставлення буття і сущого, що характерне, передусім, для філософії Гайдеггера. "Абсолютно сумнівну, як мені здається, відмінність між буттям і сущим я пропоную замінити відмінністю між Світлом і тим, що воно освітлює, – говорить Марсель. – Само собою зрозуміло, Світлом тут позначається не фізичне явище"[4]. Марсель розуміє під Світлом Божественне Світло, що наповнює існування людини в цьому світі. Відкритість цьому Світлу і складає для нього сенс екзистенції.

Саме така відкритість часто недоступна трагічній мудрості, яка "завжди ризикує випустити з поля зору те, що суть всякого життя, його кульмінація – в чомусь такому, що в певному смислі за межами життя..."[5]. Але в будь-якій трагічній мудрості, яка страждає і сумнівається, мудрості, усунутої від Бога і його Світла, завжди є передчуття Бога і Світла – якщо, звичайно, ця мудрість не відчужена від Життя і Особистості. Бо "життя – в тому сенсі, в якому кожний говорить про своє життя, – ніяк не можна вважати абсолютно і беззастережно далеким Світлу, який розуміється як гранична онтологічна данність... Тут нас підводить мова, тому що Життя і Світло взагалі не можна розглядати як різні данності..."[6].

Поєднання мудрості як знання і просвітленості як одкровення долає реальні трагізми людського існування. В результаті людина переповнюється буттям-проти-смерті, вона прагне перебороти могутність смерті в цьому світі – не тільки як фізичне згасання, а й як забуття, відчуження людей; людина прагне здолати смерть і перетворити життя на Вічність – для тих, кого любить і може любити.

А значить, "істинна мудрість нашого сторіччя, сторіччя абсолютної неубезпеченості, полягає в тому, щоб з необхідною розсудливістю, але й не без трепетного захоплення шукачів, піти стежками, що ведуть, не скажу за межі часу, але за межі нашого часу, – туди, де технократи і статистики, з одного боку, інквізитори і кати, з іншого – не тільки втрачають землю під ногами, але зникають, як туман на світанку чудового дня"[7].

  • [1] Марсель Г. К трагической мудрости и за её пределы // Проблема человека в западной философии. – М., 1988.
  • [2] Там же. – С. 407.
  • [3] Там же.
  • [4] Там же. – С. 414.
  • [5] Там же. – С. 416.
  • [6] Там же. – С. 416-417.
  • [7] Там же. – С. 419.
 
<<   ЗМІСТ   >>