Національно-державні релігії країн сходу (Китаю, Індії, Ірану, Японії, Палестини)

Національні релігії – релігійні вірування і культові дії, притаманні тому чи іншому народу, нації. Національно-державні релігії виникли та формувались на території окремих держав. Релігійні ідеї тісно переплелись з елементами національних культур, традицій, звичаїв. Ці релігії справили значний вплив на формування менталітету народу. Характерними їх особливостями є генотеїзм або монотеїзм, наявність досить складного культу, тісний взаємозв'язок релігійних та державно-політичних ідей.

Національні релігії Китаю

Конфуціанство

"Я не жаліюся Небу і не звинувачую людей.

Я намагаюся збагнути, вивчити їх,

щоб пізнати суть речей, проникнути в саму їх глибину".

Конфуцій

Конфуціанство – релігійно-етичне вчення, яке було засновано в Китаї в VI ст. до н.е. Кун-фу-цзи (що означає "мудрий вчитель Кун"), Єзуїтські ченці-місіонери, що перекладали його праці в XVII ст., дали йому ім'я Конфуцій.

Традиційно Вищою Силою вважалось Небо – основа космічного та земного ладу, цілеспрямовуюча сила, яка визначає долю всіх людей. Імператор вважався "сином Неба" і був під його особливим покровительством. Китай – Піднебесна (центр Всесвіту, вершина світової цивілізації). Культ Неба був головним у Китаї і відправляти його міг лише сам імператор.

В центрі уваги конфуціанства – проблеми людини та людських стосунків. Ідеал Конфуція – гармонійне суспільство. Мислитель стверджував, що, коли всі будуть дотримуватися морально-етичних принципів, в суспільстві буде мир і спокій. Вважав, що управління державою може бути успішним лише тоді, коли воно будується на правилах етикету – лі. Кожна людина має поводитись згідно свого соціального стану. Конфуцій звеличував раціональні основи етики, підпорядковуючи релігійно-етичні норми вимогам соціальної політики. Він переконував: "Держава процвітає, коли правитель буває правителем, підданий – підданим, батько – батьком, син – сином". Вважав, що земне щастя кожної людини залежить від сумлінності виконання нею своїх громадянських обов'язків.

Однією з найважливіших умов соціального порядку, за Конфуцієм, було суворе підкорення старшим, що ґрунтувалося на стародавньому культі пращурів. Будь-хто зі старших – батько, чиновник чи імператор – це безумовний авторитет для молодшого. Беззаперечна покора волі старшого, його слову, бажанню має лежати в основі поведінки людини. Особливого значення набув принцип синівської любові – сяо. Конфуцій проводив аналогію: "Держава – це велика родина, а родина – це мала держава". Звідси – імператор в державі як батько в родині; до них має бути особлива пошана.

Суспільство має складатись з верхів та низів – тих, хто думає і управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється. Критерієм такого поділу були не знатність та багатство, а моральні чесноти та знання ("освіта не визнає відмінностей соціального походження").

Людина, обдарована Небом певними етичними якостями, повинна жити за вищим моральним законом (дао) та удосконалюватись за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня "шляхетної людини", а це передбачає високий культурний рівень – вень. Розвиваючи своє вчення, Конфуцій вперше запроваджує в китайську етику поняття жень (гуманність), яке стало центральною концепцією його вчення. Гуманність є виявом справжньої природи людини. Кожен, хто захоче, може її в собі відкрити. Для цього потрібно лише не робити іншим людям того, чого не бажаєш собі. Удосконалюючи себе, людина має приборкувати свої пристрасті та пориви, живучи у злагоді з принципами Порядку та Середини (чжун юн). Середина – це ідеальний стан життя суспільства. Вона досягається помірністю у всьому, неквапливістю та педантичним виконанням необхідних правил.

На основі концепції шляхетної людини Конфуцій будував свою модель суспільства. Щоб успішно співіснувати, люди мають засвоїти спільну для всіх мораль, яка ґрунтується на п'яти чеснотах: мудрості, гуманності, вірності, шануванні старших та мужності. Стосунки в суспільстві повинні будуватися за принципом родинних.

Конфуцій не поділяв соціально-правових поглядів легістів (законників). За їх переконаннями, зміцнити державу можна лише за допомогою законів, дотримання яких необхідно підтримувати жорстокими репресіями. Мислитель говорив: "Якщо управляти народом за допомогою законів та підтримувати порядок покараннями, то хоч він (народ) і буде намагатись уникати їх, але у нього не буде почуття сорому". Вважав, що сам правитель має прагнути до добра і це буде прикладом для інших людей: "Шляхетна людина думає про обов'язок, ница людина піклується про вигоду".

Релігійність Конфуція зводилась переважно до вимог дотримання обрядів, яким він не надавав ніякого містичного значення. Помірність у вчинках, побуті, одязі – ознака шляхетності, освіченості, що виокремлює вищі верстви населення Китаю. Культ форми був еквівалентом релігійного ритуалу. Стверджують, що Конфуцій, будучи прибічником ритуалу, точно виконував 300 обрядів та 3000 правил пристойності.

Конфуцій не залишив письмового викладу свого вчення. Але друзі та послідовники учителя записали його висловлювання в книзі "Лунь- юй" ("Судження та бесіди"), яка була надзвичайно популярною у Китаї; її текст до деталей знала кожна освічена людина. Загалом збірка відіграла велику роль у формуванні національного характеру китайців. У подальшому конфуціанство було доповнено елементами вчення легістів (зокрема принцип "винагород та покарань"); в ньому також переплелись космологічні ідеї, що мали лаоське походження.

Найголовнішим у конфуціанстві є виховання людини в дусі високої моралі та поваги до існуючих порядків. Тут немає містичних чи метафізичних уявлень про створення світу, потойбічне життя (хоч останнє і не заперечується). Особливу роль відіграють культ пращурів та пов'язані з ними обов'язкові релігійні ритуали. Кожна родина вшановує своїх пращурів до четвертого коліна включно. На особливих дощечках чи таблицях пишуть їх імена, перед якими щоденно виконуються відповідні ритуали в їх честь, зокрема доповідають про найважливіші події в оселі. В конфуціанстві відсутній інститут жрецтва – в храмах немає духовенства, немає обов'язкових масових молебнів.

У II ст. до н.е. Конфуція було офіційно проголошено найвеличнішим мудрецем нації та посланцем Неба. У VI ст. було видано указ про спорудження в кожному місті країни храму в його честь та необхідності жертвопринесення. Нині повсюди в Китаї діють "храми Конфуція" ("Кун мяо"), вони ж є "храмами культури". Аж до Сіньхайської революції (1911 – 1913 рр.), що повалила імператорську владу, конфуціанство залишалося державною інституцією, яка визначала різні аспекти громадського життя. І нині, після різного роду політичних дискусій стосовно значення та ролі конфуціанства в історії Китаю, конфуціанський принцип "сяо кан" ("суспільство малого благоденства", "суспільство середнього добробуту") набув особливого значення. Згідно з ним суспільство має уникати крайнощів бідності та марнотратства. Метою реформ є суспільство, де провідне місце посідає середній клас. Така соціальна модель, на думку китайських реформаторів, є "соціалізмом з китайською специфікою".

Сьогодні конфуціанство є основою всього китайського способу життя, принципом організації китайського суспільства, квінтесенцією китайської цивілізації; воно також справляє значний вплив на соціально-політичний та культурний розвиток сусідніх країн, таких як Корея, Японія, Тайвань, Сінгапур.