Брахманізм

У Х – IX ст. до н.е. формується пізньоведична релігія – брахманізм. Виникнення брахманізму було зумовлене певними соціальними процесами. Змінюється спосіб життя аріїв – у них виникають міста та царства. Формуються ранньофеодальні відносини, відбувається поділ суспільства на чотири основні верстви – варті. Брахмани – жерці, духовні наставники; кшатрії – воїни та чиновники, що обіймали державні посади; вайш'ї – ті, які були торговцями, ремісниками та хліборобами; шудри – ті, хто виконував найбруднішу роботу, люди без соціальних прав. Кастова система була зафіксована в V ст. до н.е. в пам'ятці індійського законодавства, яка дістала назву Законів Ману.

Релігійний культ значно ускладнюється. Роль жерців-брахманів зростає, оскільки лише вони могли здійснювати різного роду ритуальні дійства, проголошувати магічні формули. Молитви та заклинання носили захисний характер, охороняли від злих людей, ворогів та хвороб. Крім магії, для захисту використовувались різні ліки, трави та мінерали. В подальшому на цій основі формується систематичний звід знань з традиційної індійської медицини –Аюрведа. Цей період з новим типом обрядовості знайшов відображення в четвертій самхиті Вед – Атхарваведа

Формуються важливі релігійні тексти –Брахмани (VIII – VI ст. до н. е.) – коментарі до Вед; це дуже різнорідні твори: це і міфи, і розробка деяких філософських питань, і обгрунтування кастового поділу суспільства. Але найголовніше – пояснюється мета і суть жертвопринесень, ритуалів, правил та обрядів. Також формуються араньяки – лісові тексти (VII – VI ст. до н.е.). Це езотеричні трактування Вед, призначені для вузького кола лісових відлюдників.

Упанішади (VIII – VII ст. до н.е.) – релігійно-філософські тексти, що умоглядно розвивали положення Вед про буття, творення, ритуал.

У релігійному вченні брахманів центральне місце посідає ідея сансари, як постійного перевтілення, кругообігу життя. Сансара пов'язана з ланцюгом народжень та переходом з одного існування в інше. Це стосується не лише одного індивіда, але й усіх живих істот Універсу ма, який складається з великої множини рівнів світів, що підлягає періодичним руйнуванням та новим творенням. Процес перевтілень регулює карма, яка є сукупністю всіх добрих та поганих вчинків кожної людини, а також дій її попередніх існувань; карма визначає долю в майбутніх існуваннях. Мокша – звільнення, з'єднання душі з Абсолютом, повне розчинення її в вищій безособовості. Головний принцип світосприйняття брахманізму – обожнювання природи та соціальних порядків.

Відбуваються зміни і в численному пантеоні богів. їх очолює тріада богів – Трімурті (Брахма, Вішну та Шіва). На перший план виходить Брахма, прототипом якого є Брахман – вища абсолютна духовна реальність. Він зображується чотириликим та восьмируким (творець Всесвіту). Вішну охороняє усе живе на землі та відповідає за долі людей; він є уособленням добрих сил. Являється у десяти втіленнях – аватарах. Шіва має здатність періодично руйнувати світ і періодично відновлювати його, що символізує взаємоперехід завершення та початку життєвих процесів. До пантеону брахманізму входять численні племінні боги, боги окремих місцевостей, родин.

Особливого культового значення в брахманізмі набуває жертвопринесення, яке здійснювалось обов'язково за участю брахмана. Згодом жерці-брахмани монополізували практично всі сфери життя давньоіндійського суспільства. З утворенням державного апарату в дрібних феодальних державах брахмани виконували не лише релігійні функції, а й світські – вони були чиновниками, суддями, управителями, тобто утворювали основу індійської знаті.

В релігійній практиці брахманізму виникає інститут гуру (сан- скр. – духовний наставник); гуру вважався найвищим авторитетом, представником Бога на землі. В інтелектуальному житті Індії даного періоду, крім брахманів та жерців, важливу роль відігравали і відлюдники-аскети, для яких пізнання істини було найвищою метою життя. Вони вважали, що шлях до спасіння лежить через знання та духовне прозріння. В їх середовищі створюються Упанішади (перекладається як "сидіння", – сидіння учнів навколо учителя). Упанішади стають найважливішою частиною Вед, в якій розробляються глибокі релігійні та філософські проблеми.

Формується вчення про вище Божественне начало – Брахман. Це – Світовий Дух, безособова безмежна Божественна субстанція, джерело життя. Кожна індивідуальна душа – Атман – є його частиною. Атман – це той же Брахман; він не народжений, а існує вічно. За Упанішадами світ явищ – це всього лише ілюзія – майя. Людина, що накопичує матеріальні блага, втрачає сенс життя. Заради спасіння необхідно дотримуватись дхарми – лінії поведінки, визначеної Брахманом для людей кожної варни. Для повного звільнення – нірвани, необхідно стати на шлях самозречення, відмовитись від усього, що пов'язує з матеріальним світом, зануритись у своє внутрішнє "Я", в свій Атман.

Упанішади – священні знання давньої Індії. Разом з самхитами, брахманами та араньяками Упанішади утворюють ведійський текстовий комплекс рівня "Одкровення" (шруті). Упанішади вважаються таємними, езотеричними творами, що виражають істинну сутність Вед.

Формуються ортодоксальні системи, що визнають авторитет Вед як Одкровення; шість систем: ньяя і вайшешика, санкх'я і йога, веданта і міманса.

Ньяя і Вайшешика шукає своє пояснення світу. Характер вчення вайшешики близький матеріалістично-атомістичній концепції світу. Світ складається з атомів, ніким не створених. По закінченню чергового космічного циклу зв'язки між атомами розриваються, щоб потім, після фази спокою, поєднатися у новому світі. Бог стоїть над людиною, але він відіграє достатньо пасивну роль. Живі істоти мають жити згідно морального закону – дхарми.

Санкх'я і Йога – це практичні розробки систем самовдосконалення за допомогою релігійних та філософських принципів. Санкх'я стверджує, що Брахма і природа не є єдиним цілим, між ними існує протилежність. Матеріальна основа світу – Пракріті або ж Праматір – є причиною самої себе. Духовне начало – Пуруша є настільки досконалим, що залишається нейтральним відносно першого. При цьому весь світ є чимось негативним, неналежним. Людина має досягнути злиття з Абсолютом, що і є блаженством. Школа йоги ставила завданням досягнення істинного блага – звільнення (мокша): вивільнення душі (пуруш і) від матеріальної оболонки (пракріті). Для цього потрібно пройти вісім етапів: виконувати відповідні настанови, особливо дотримуватись принципу ахімси. тобто не завдавати шкоди нічому живому; виконувати вправи для тіла, виробляти дисципліну дихання; дисципліну почуттів, розуму; здійснювати споглядання, після чого настають транс і екстаз. Найважливіші принципи сформулював гуру Патанджалі у першому класичному керівництві з йоги – Йога-сутрі. Це узагальнення тисячолітнього досвіду самозаглиблення та психотехніки.

Веданта та Міманса чисто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Атман зі світовою душею Брахмою. Остання розлита в усій природі, в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід прийняти все, що написано у Ведах та виконувати всі ритуали. Визволення з круговороту перевтілень досягається через вище знання про єдність Атмана і Брахмана. В цьому причина, мета та сенс життя. При цьому стверджується, що Всесвіт – це Брахман, пізнає його Атман, але для цього спочатку треба пізнати Атмана (людське Я). То ж пізнання світу починається з самопізнання. Самопізнання – це вища форма знання, джерело щастя.

Таким чином, Упанішади вперше проголосили єдине Божественне Начало та визнали вторинність зовнішніх обрядів. Ставлення до Брахмана носило чисто споглядальний характер, а досягнення спасіння було можливим лише за суворих умов. Відтак релігійна філософія Упанішад не стала всенародною.

Круговорот життя розглядався як вічний незаперечний закон, якому підпорядковується не лише цей світ, але і все живе у Всесвіті. Людина навчилася прислуховуватись до природи, шанобливо до неї ставитись. Глибоке відчуття та розуміння навколишнього світу, дивовижне знання законів світу тварин та рослин, прагнення не наносити шкоди будь- яким виявам життя – все було природнім результатом цієї ідеї.

Загалом брахманізм – це вже вищий, порівняно з ведизмом, рівень релігійної свідомості. Було глибоко осмислено навколишній світ, який вважався одухотвореним. Основою релігійної моралі було вчення про душу людини, яка, постійно перевтілюючись, удосконалюється.